Історію видалення волосся виводять ще з кам’яного віку — тоді люди робили це винятково з міркувань комфорту й безпеки.
Депіляцією займалися і в Давньому Єгипті та Месопотамії, і в Римській імперії, і в часи раннього Ренесансу. Однак щоденним жіночим ритуалом краси вона стала не так давно: витоки сучасної культури видалення волосся лежать у куди ближчому минулому — це початок ХХ століття.
Софі Лорен не парилась на цю тему
Ще в ранніх 1900-х жінки досить рідко видаляли волосся на тілі, і воно переважно виступало не естетичним, а класовим індикатором, — так американки і британки середнього й вищого класу намагалися відсторонитися від іммігрантів, пролетаріату і загалом «неосвіченого, грубого люду».
Цікаво, що класове питання було одним із головних показників до депіляції і в Давньому Єгипті: у спекотному кліматі безволосість запобігала поширенню шкірних хвороб і паразитів та сприймалась як особливий показник чистоти й краси.
Волосся з жіночого тіла зникало поступово. Перший потужний поштовх нормалізації депіляції дали мода й індустрія розваг. З початком нового століття дедалі популярнішими ставали сукні без рукавів, які оголювали пахви.
Індустрія розцінила це як сигнал до можливого розширення ринку і винайшла проблему, про яку більшість жінок ще навіть не знала, — волосся на їхніх тілах раптом стало «небажаним». Щойно у жінок з’явилася можливість відкривати більше тіла публіці, бізнес зрозумів, що може вигідно заробляти на всій цій оголеній шкірі.
Реклама з журналу The Cosmopolitan (1903)
У 1915 році Gilette («Жилет») створила першу безпечну бритву для жінок Milady Décolleté («Міледі Деколет»), а в медіа розгорнулася кампанія проти волосся під пахвами. Тепер, коли у жінок була своя бритва, потрібно було пояснити їм, для чого і де саме її слід використовувати.
Серед рекламних слоганів бритви «Жилет» був такий: «Жінки всього світу вітають “Міледі Деколет”, адже сьогодні білі й гладенькі пахви стали правилом хорошого тону та догляду за собою». Ключові слова тут — «жінки всього світу»: нікому не хочеться бути тією одинокою жінкою, яка не дотримується правил хорошого тону, правда?
Реклама в журналі Harper’s Bazaar («Харперс Базар») за 1915 рік стверджувала: «Літня сукня й сучасні танці роблять видалення небажаного волосся необхідним». Зусилля з промоції «необхідності» не минули даремно й особливо ефективно прижилися в індустрії розваг: уже до 20-х років голлівудські зірки, серед них Клара Боу й Джоан Кроуфорд, хизувалися на знімках чисто виголеними пахвами.
1920–1930-ті роки ознаменували скорочення спідниць і зростання небезпечних способів видалення волосся. Жіночі депіляційні практики ставали дедалі креативнішими і водночас травматичними. Пемза, наждачний папір, варіації на тему взуттєвого воску призводили до подразнень і шрамування.
Тисячі жінок померли або покалічилися внаслідок використання крему Koremlu, що продавався як чудо-засіб для позбавлення від волосся назавжди, а насправді його виготовляли з отрути для щурів (ацетат талію). Він ефективно видаляв волосся, а ще викликав м’язову атрофію, сліпоту і смерть. У цей самий час популярною процедурою стало 3–4-хвилинне рентгенове випромінювання, яке залишало жінок страждати від виразок і раку.
Італійська кінозірка Софі Лорен у середині 1940-х
Проте повсякденною практикою депіляція стала лише під час Другої світової війни. Усі виробничі ресурси йшли на потреби фронту, і через брак нейлону жінкам не вистачало панчіх. Змушені частіше «виходити в люди» з голими ногами та щоб імітувати гладкість нейлону, жінки вперше в історії почали масово голити ноги. Уже до 1964 року 98 % американських жінок регулярно видаляли волосся на ногах.
Протягом наступних 20 років депіляцію продають або як неодмінну частину «справжньої» жіночності й розкоші, або присоромлюючи тих жінок, котрі ще не «в ділі», і називаючи їх боягузками. Так чи так, саме в цей час ринок винаходить нові й нові способи видалення волосся, а сама депіляція переходить у ранг щоденних жіночих практик та повністю «нормалізується» в суспільстві.
З появою 1946 року бікіні все готове до того, щоб жінки почали депілювати і свої інтимні зони. І хоча хіпові 70-ті заохочують носити «дикий кущ», уже з кінця 80-х набирає обертів мода видаляти лобкове волосся частково або навіть повністю.
У 1987 році сім сестер із Бразилії відкрили салон J. Sisters у Нью-Йорку, який популяризував у США бразильський віск. «У Бразилії, — пишуть вони на своєму сайті, — воскування — частина нашої культури, адже купальники такі маленькі. Ми подумали, що важливо запропонувати цей сервіс, тому що догляд за собою вже не розкіш, а потреба».
Тим часом популярна культура пропонує дедалі більше зображень жінок без жодної волосини на тілі. З 1998 року зображення недоторканного лобкового волосся зникає з центральної розгортки журналу Playboy, а з 2005-го «суттєво виголений» лобок удвічі поступається «цілком виголеному». Такі гіганти індустрії розваг, як серіал «Секс і місто», теж сприяли цьому процесу на початку 2000-х, популяризуючи видалення та соромлячи жінок за наявність лобкового волосся.
Стан лобкового волосся на центральній розгортці журналу Playboy. 1971–2006
До початку 2000-х волосся повністю зникає з жіночого тіла. Згідно з дослідженням 2005 року, у Великій Британії 90 % жінок регулярно видаляють волосся з пахв і ніг. Величезну прибуткову галузь індустрії краси cфокусовано винятково на видаленні волосся: гоління, віск, шугарінг, висмикування, епіляція, лазер, депіляційні креми — усе створено для того, щоб прибрати «небажану рослинність».
Усі способи депіляції в кращому разі дорогі і болісні, в гіршому — травматичні і небезпечні. Навіть така базова річ, як бритва, залишає «опік від леза» на чутливих ділянках шкіри, не кажучи вже про біль від лазера, який переживають жінки, котрі хочуть «позбутися волосся назавжди».
Водночас розвиток соціальних мереж і цифрових технологій приносить нові способи стигматизації цієї теми. Наприклад, Інстаграм ідентифікує і блокує світлини, які містять зображення лобкового волосся у жінок, а виробники на зразок American Apparel («Амерікан Апарел») стирають лобкове волосся (і навіть соски) на фото у своїх маркетингових кампаніях.
В Україні становлення стандарту гладенької шкіри, який ще порівняно свіжий, збіглося із становленням незалежності та супровідним розвитком ринкового капіталізму. Важко сказати, коли саме він утворився — для цього потрібно було б провести усноісторичне дослідження з жінками, старшими за 40 років, які могли б порівняти свої депіляційні практики (чи їх відсутність) у радянській Україні і в незалежній.
Проте масова культура і тут дає нам підказку. У першому номері еротичного журналу «Лель» за 1993 рік ще є зображення жінки з неголеними пахвами, а всі інші номери за цей рік містять фото лише акуратно виголених жінок.
Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.
