Газета (тижневик і щоденник) «Краківські вісті» виходила друком у 1940-1945 роках у Кракові та Відні. Описувала життя українців і розповсюджувалася переважно у центральній Польщі, яка за нацистської окупації називалася Генеральною Губернією.
У жовтневому номері 1941 року знаходимо нотатки кореспондента про Луцьк. Дивні нотатки, які викривають дещо однобокий погляд автора, містять все ж дуже цікаві фактажні спостереження із луцької буденності у жовтні 1941 року. Публікуємо першу частину вражень кореспондента «Краківські вісті». Далі буде.
***
…Люди живуть іще споминами недавньої жахливости большевицької дійсности й тому недовірчиві й обережні.
Знайомимося, чуємо оповідання про пережите лихоліття, про розстріли півтори тисячі українців, про три дні гураганового обстрілу міста, про теперішнє життя. Чуємо нарікання на дорожнечу й довідуємося, як ця "дорожнеча" виглядає: обід у ресторані коштує аж 10 рублів, себто 2 золоті або 1 марка, шклянка пива — 1 карбованець, значить 10 феників або 20 сотиків, і т. д.
Усміхаємося: дай, Господи, такої "доріжні" якнайбільше... Але чуємо і про тутешні платні: найвища — 800 рублів, тобто 160 золотих, звичайна — 80 до 120 рублів, тому перестаємо дивуватися: життєвий рівень тут понижений упятеро, відповідно до цін.
Довго говорити не доводиться: люди вже йдуть спати. Життя тут рано починається і рано завмирає. В 7-ій год. вечором всі крамниці й ресторани спускають жалюзії (де вони ще збереглися), в 8-ій — усе живе сидить уже по хатах. Усяке товариське життя умовинами воєнного стану припинене й невідомо, коли наладнається. Навіть у обкому Люблині поліційна година кілька днів тому пересунена на дві година назад: з 11-ої на 9-ту.
Раннім ранком чую за дверима рух пробудження, пробуджуюся сам, бачу через шпари в чорному папері світ нового дня і встаю. А за півгодини я вже в місті.
Бідний Луцьк! Він дуже потерпів від війни. У такій 1½-мільйоновій, напр., Варшаві, хоч вона й дуже зруйнована, воєнні спустошення не кидаються так у вічі серед височезних домів, які все ж таки дають сяку-таку гарантію приміщень для людей, крамниць і бюр, може й не таких вигідних, як перед війною, але все ж можливих.
Руїни на головній вулиці Луцька
У Луцьку, де найвищий "хмародер" має всього два поверхи, розметені й розшматовані партерові й одноповерхові дімки роблять гнітюче вражіння. Вражіння особливо поглиблюється специфічністю цього типового східнього міста, де штучно прищеплювана столична цивілізація (за Польщі) якось не зросталася з провінціяльністю окружного центру, що сильно ще заносить до цього часу духом перед-двадцятьліття російсько-царського "захолустя". Усе, що було помітніше в цьому місті, війна знищила, лишилося само сіреньке й нерепрезентативне. Багато спричинилася до "посіріння" Луцька й большевицька навала: крамниці зникли, ресторани мають вигляд брудних шинків, де увагу звертають написи при вході: "На підлогу не плювати!", "Знимати шапки!" і т. п., уцілілі доми обшарпані й занедбані, населення спавперизоване.
Іду головною вулицею міста, найбільш зруйнованою. Руїни там, руїни тут, — на кожному кроці руїни. Їх розбирають полонені большевики, ці обдерті парії, що на вістрях своїх баґнетів мали нести нужду й дикунство в цивілізований світ. Контраст між обідраністю цих нещасних паріїв і елеґантним виглядом німецьких вояків, що стережуть їх — найліпша ілюстрація двох світів: варварського — московського й цивілізованого — европейського. Полонені стоять довгими ланцюгами на руїнах і, ледве повертаючись, передають із рук до рук цеглу, яку складають у штабелях. Там і тут вони під конвоєм німецького вояка везуть вулицею матеріял із розібраних румовищ. Деякі доми вже розібрані, на їх місці стоять знівельовані й чистенько заметені парцелі.
Іду вулицями й розглядаюся. В Луцьку по-правді нема й що оглядати. Місцеві люди пояснюють це тим, що місто дуже зруйноване. Правда, руїн не бракує, але, вдивляючись у ці руїни, ви можете помітити, що нічого гідного уваги тут не було перед знищенням.
Розбирання завалів
Щодо самого знищення. Місто бомбардували німецькі літаки. Їх поціли вказують на велику зорієнтованість летунів та шалену справність. Навколо православного собору, напр., впало чимало бомб, попереривавши шляхи до відвороту обозів. Одна бомба знищила памятник Ленінові напроти собору, друга знищила підземні телефонічні й телеграфічні каблі коло самісенького собору, але собор залишився неушкоджений. І за це велика подяка німцям, бо собор — це найліпша, коли не єдина гарна, будова в Луцьку. Він ефектовніший і естетично принадніший, ніж холмський собор.
Коли ми при соборі, то кілька слів про вражіння, яке викликали наші відвідини його підчас вечірні. Ми вже наперед знали, що архиєпископ луцький і ковельський Полікарп відправляє сам і скрізь заводить у своїй архиєпископії українську богослужбу. Яке ж було наше здивування, коли ми почули там "Ґосподі памілуй", "Тєбє, Ґосподі", а особливо про "святих мучєнікоф і страстотерпцов російскіх Боріса, Ґлєба" і Іґоря"... У гoродi бузина, а в Києві дядько: коли були Борис, Гліб і Ігор, а коли Москва, чи Росія! Чи не останній час був би покласти край цій московській "казьонщині" в наших церквах і глумові над нашими почуттями. Архиєпископ Полікарп, правда, служив у цей час службу в іншій, Покровській церкві, але не від кого іншого, як від нього, залежить припинити московські тортури на релігійному тлі на наших землях.
(Докінчення буде).
Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.
