За часів Середньовіччя і раннього Нового часу правове підґрунтя, яке давало початок міському життю, регламентування права й обов’язків мешканців міст, а також надання їм різних пільг та вольностей створювали великокнязівські та королівські привілеї.
Зміст цього терміну, що походить від латинських слів «privus» (окремий) та «lex» (закон), треба розуміти більш широко – як документ, що створював нові правові відносини для окремих фізичних або юридичних осіб.
Фактично до категорії міських привілеїв належав будь-який документ володаря держави (міста), адресований усьому місту або його окремим владним структурам, громадам та громадянам, який по-новому регламентував правові взаємини на певний час. Якщо привілеї не містили часових обмежень, то вважались «доживотними», тобто були довічними.
Така «вічність», одначе, була відносною, бо кожен наступний володар держави міг змінити або взагалі скасувати дію цих документів. Як правило, вступаючи на трон, король підтверджував (конфірмував) права та привілеї різних станів, міст, окремих представників нобілітету. Попри таку практику кожне велике місто, все ж, намагалось отримати окреме підтвердження всіх своїх прав і привілеїв, отриманих раніше, це було таким собі ритуалом, «поклоном» новому господарю.
Перший привілей Луцьку, що містив згадки про німецьке (маґдебурзьке право) датований 1432 року і походив із канцелярії Владислава Яґайла. У ньому, однак, не йшлося про запровадження та функціонування в Луцьку органів міського самоуправління.
Владислав Яґайло. Зображення з Вікіпедії
Натомість інформацію про формування Луцького маґістрату мало надання великого князя литовського Олександра від 31 липня 1497 року. Документ вказував на дарування лучанам маґдебургії:
«надаємо їм [міщанам луцьким] на вічні часи право тевтонське, що маґдебурзьким зоветься»
У привілеї згадується посада війта і визначається розмір його прибутків («поновлюємо посаду війта, і даруємо її тим, хто є зараз, виділяючи для цього дві корчми, вільні від різних наших податків, з четвертиною динарія із всіх податків, подарунків, судових виплат, грошових штрафів і будь-яких випадкових прибутків»).
Текстологічне оформлення прав-обовʼязків луцьких війтів у привілеї від 31 липня 1497 року мало такий вигляд:
«Йому (війту) в кримінальних справах, що стосуються небезпеки для життя, надаємо й даруємо повну свободу дій, як встановлено правом маґдебурзьким»
Луцькі міщани, що переходили під юрисдикцію новоствореної міської влади, відповідно до привілею 1497 року, мали коритись вирокам та наказам війта і райців (міських урядників), «які будуть свого часу». У підпорядкування маґістрату переходили не тільки мешканці власне міста, а й «ті, що живуть в його околицях» – тобто передміщани.
Означений документ визначав порядок вибору маґістратських урядників: міська громада Луцька, як і міщани Володимира та Кремʼянця, не мали привілею-дозволу на право самостійно обирати серед своїх членів особу, достойну посісти посаду війта – він призначався королем.
Призначений королівською владою луцький війт щороку мав обирати половину радців, іншу частину делегувало міське поспільство, причому кількісний склад ради (бурмистрів і райців) у Луцьку, на відміну від Вільна (24 райці та 12 бурмистрів православного та католицького віросповідань порівну), текстом привілею визначений не був.
Вільно у ХVI столітті. Зображенння із сайту old.maps.com
Привілей 1497 року передбачав санкції проти неправомірних і несправедливих дій урядників маґістрату: за владні зловживання вони «повинні будуть відповідати перед нами [великим князем], покликані листом нашим…», а також визначав порядок здійснення судочинства в Луцьку: «Будь-яку апеляцію райці передають війту, від війта нехай не буде жодної апеляції, хіба що за умови нашої присутності».
Міщани, що відтак належали до нової маґістратської юрисдикції, назавжди звільнялись від влади ґродських судів, а в дрібних і серйозних справах мали послуговуватись рішеннями виключно війтівського суду.
Зі скаргами на несправедливість війта та радців лучани повинні були звертатись до короля, а він, у свою чергу, мав відновити справедливість. Луцьку дозволялось тричі на рік організовувати ярмарки «для власних потреб». У 1497 року проведення луцьких ярмарків Олександр Яґеллончик затвердив у день Вознесіння Господнього, св. Михайла (21 листопада) та св. Аґнеси, однак за привілеєм Сиґізмунда-Авґуста від 29 грудня 1552 року дати дещо змінилися.
Печатка Олександра Яґеллончика. Зображення з Вікіпедії
Привілеєм від 31 липня 1497 року луцьким міщанам заборонялось вести будь-які торговельні операції в часі поза ярмарками. Виняток становили лише ті, хто отримав персональний дозвіл від райців, а також ґандлярі Вільна та Троків, які отримали вольності на безперервну торгівлю від предків Олександра.
Місто отримало право на встановлення власних ваг та мір, порушення у користуванні якими каралось війтом. Міри визначати повинен був сам війт: «Війт матиме одну міру для овочів, ємністю в одну чверть та іншу міру для меду, якими, всі хто там [у Луцьку] працюватиме чи купуватиме що, муситимуть користуватися, і для себе тією ж мірою [війт] мірятиме за взірцем нашого міста Вільна».
Луцькій міській громаді дарувалось право і на будівництво воскобійні, побудову ратуші, лазні. Перед ратушею, за настановою великого князя Олександра Яґеллончика, свої цехові світлиці мали розмістити шевці, пекарі, м’ясники та чоботарі. Таке розпорядження монарха дозволяє робити припущення про перехід означених цехових організацій під юрисдикцію новоствореного уряду – маґістрату.
Таким-от був документ, що започаткував у Луцьку існування якісно нової самоврядної спільноти «славетних міщан». Після нього була ціла низка підтверджень, що іменувалися конфірмаціями, які ще більше розширювали спектр політико-економічних вольностей луцького поспільства. Про ці документи принагідно розповімо у наступних матеріалах.
Стаття підготована до публікації в рамках дії у Луцьку проекту Ради Європи COMUS.
Привілей-конфірмація 1576 року. Зображення із сайту archives.gov.ua
Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.
