«Чорна смерть» у місті Луцькому
«Я, Матис Іринович Кравець, присягаю Богу Всемогутньому і пану [королю] моєму, панам райцям і всьому поспільству того міста, що хочу вірно і справедливо управляти моїм цехом, ремесло справно виконувати, та інших майстрів цеху мого у їхній роботі пильно і вірно стерегти», – промовляв новообраний цехмістр кравецько-кушнірського цеху на Ринковій площі посеред Луцька, 2 червня 1564 року, не приховуючи радості…
Щасливою в той день була і молода Матисова дружина – Раїна, яка разом з усім луцьким поспільством у полудень прийшла на головний майдан міста. Ще позавчора міські хлопці-слуги рознесли вісточку про нинішнє затвердження бурмистрами і райцями нового очільника цехової братії кравців-кушнірів. Тож міщани, бажаючи побачити нового славетного представника їхнього Лучеська, з нетерпінням чекали урочистостей.
Однак королівська конфірмація цеховикам на дострокове обрання старшого майстра була чи не єдиною доброю новиною влітку 1564 року. Тай те призначення було не випадковим: ще з початку весни у місті вирувала чума – страшна хвороба, яка не щадила ні багатих шляхтичів, ні високоповажних урядників, ані бідолах жебраків. Чорна смерть забирала життя багатьох луцьких сімей, подекуди – вимирали цілісінькі вулиці.
Помер тією весною і Федко Пашкович – знаний міщанин-цехмістр, добротний кушнір, за виробами якого до Луцька звідусіль приїжджали заможні пани і панянки. Збентежена його смертю, кравецько-кушнірська братія після похорону усієї його родини (бо вмерла й дружина з дітьми), зібравшись у цеховій світлиці, вирішила звернутись до самого Сиґізмунда Авґуста.
- Він – мудрий король, місту нашому допомагає, права та вольності надає. От з киянами і віленцями нас недавно зрівняв, можемо тепер ґандлювати, мит не плативши, – мовив кравець Іван Ножка – напишемо до нього лист, попрохаємо, щоб статут наш знов затвердив та й старшого поміж нас обрати дозволив!
Мова братчика цеховикам припала до душі, знали – у біді не залишаться. От і текст листа склали, залишилась маленька деталь…
- Кого цехмістром волите?– знову звернувся до братії Ножка.
Цеховики заметушились, бо ж звикли – все, що стосується цехових справ, обговорювати треба.
- Хай Матис буде! – пролунало з кутка світлички.
- Чи всі згодні? – спитав Ножка.
- А чого ж, майстер він знаний, тай поважаємо його – сказав Томило-кравець.
- А пам’ятаєте, який плащ він на посвяту свою пошив? – мовив Яцько-кушнір. – Сам пан бурмистр тепер його носить! Матиса цехмістром волимо!
Ремісники настільки захопились обговоренням чеснот новоспеченого кандидата, що й на самого Матиса Іриновича не дивились.
А він по-дитячому радів – так приємно було чути хвалу в свою сторону. Знав: брати-цеховики неправдивого не скажуть – так уже в них заведено.
Через хвилинку ремісники зрозуміли – говорять про Матиса, а він осьдечки, перед ними. Зупинивши гамір, Сидір-кушнір жартівливо гукнув:
- Матисе, будеш нам цехмайстром, чи кого іншого прохати?
- Буду, браття, буду, – замислено відповів Іринович.
Тоді ж і вписали ім’я Матисове до листа, та й віднесли до ратуші, аби панове-бурмистри з райцями затвердили добре знаного в місті Матиса Іриновича Кравця очільником цеху, а перед тим, документ до королівської канцелярії передали.
Половину справи було зроблено. Залишалось чекати на королівський вердикт.
Тим часом, зворушений братською довірою, Матис-кравець повернувся додому.
- Все добре? – побачивши схвильованого чоловіка, запитала дружина Раїна.
- Так, дякую, кохана… Мене браття цехмістром волять, вже й лист до пана короля написали, – відповів чоловік, а думками був далеко-далеко…
Спомини з дитинства
На місто опустились сутінки. Один за одним погасали вогники в будинках міщан. Городяни пам’ятали: свічки в хатинах слід гасити вчасно, аби знов пожежа не трапилась – так міські урядники постановили, й всьому поспільству луцькому на майдані перед домом війтівським оголосили.
Не міг заснути тієї ночі лиш Матис. Думки не покидали… Можливо, вже через декілька днів він буде не просто одним із старших майстрів цеху, а цехмістром – вирішуватиме найважливіші ремісничі справи, ходитиме на засідання міської ради, прийматиме до цехової справи новачків, передаватиме свої знання учням…
- Господи Всемогутній, та ж недавно, здавалось, і сам маленьким семирічним хлопчиком прийшов з батьком до цехової світлиці, хотів знання перейняти, майстром стати, – подумав він.
…1536 року, коли малому Матисику виповнилось сім років, батько вирішив: треба сина до ремесла віддати. Єдине, не знав, що тому до душі. Сам бо був ковалем, та неймовірного бажання молодшого сина продовжити справу отцеву не бачив. А після того, як якось в розмові Матис мовив, що хоче бути «як дядько», всі сумніви розсіялись. Дядько Максим на той час трудився у кравецькому цеху, належав до старшої братії, то ж і учнів на науку приймати міг.
- Максиме, чи приймеш мого сина в спудеї? – запитав Матисів батько на зібранні цехової братії, а сам хвилювався, ніби його власна доля вирішувалась.
- А то ми зараз на нього глянемо, – мовив кремезний чолов’яга, в якому маленький Матис, з переляку, ледве упізнав свого рідного дядька Максима.
Хлопчику тоді здалось дивним, що на нього з прискіпливістю дивилось чимало дорослих чоловіків, він тоді й подумати не міг, що невдовзі працюватиме з ними пліч-о-пліч…
- Як називаєшся, хлопче?
- Матисом Іриновичем мене кличуть, – відповів малий тремтячим голосом.
- А звідкіль ти такий взявся? – жартівливо спитав найповажніший чоловік, що був у них цехмістром.
- Родом з міста Луцького, – гордо мовив Матис.
- Чи хочеш науку переймати, – звернувся той же поважний ремісник – чи так чого прийшов?
- Вчитись у вас, панів-майстрів, хочу, щоб бути як дядько Максим!
Так Матис почав навчатись кравецькій справі. Кожного дня він старанно допомагав дядьку Максиму, не цурався ніякої роботи.
Закінчивши навчання, Матис, п’ятнадцятирічним юнаком, вирішив податись у вендрівку – досвіду в інших майстрів-кравців набиратися.
За порадою старого Максима, пішов аж до Львова. Саме тамтешні майстри славились найкращими роботами в ремеслі. Переживав, що знехтують молодим ремісником, та коли почули, що він – племінник кравця Максима з Луцька, – прийняли у той же день.
На гроші, які дядько дав, влаштував обід новому цеху, та й до скриньки трохи грошей литовських поклав – так вже було в них, кравців, заведено.
Час ішов, два роки як один день минули… Пора була вертатись до рідного Луцька. Хвилювався, чи приймуть його вчорашні майстри-вчителі до рідного цеху, чи живий дядько Максим, якому його львівські товариші передали саян із злотоглавом, та ще й форботи венецькі луцьким панночкам на сукні.
Кохану зустрів на Ринку в Луцьку
Усе склалось добре: і до цеху Матиса прийняли, і містерію він свою виконав так, що сам пан-бурмистр зволив той плащ придбати. Отак і працював серед братії – віддано і сумлінно.
Через два роки після Іриновичевого повернення, навесні помер дядько Максим. Дуже тяжко преживав Матис його смерть, та треба було жити й працювати далі…
Якось, прийшовши з братами-кравцями на ярмарок, серед натовпу міщан та обивателів, Матис побачив неймовірної краси дівчину, що жваво торгувала чобітьми та черевичками. Спершу підійти посоромився, лиш зачаровано дивився на ту луцьку красуню здалеку.
- А правда гарна старого Степана-шевця донька? – помітивши уважний погляд хлопця, запитав Степан-кушнір, що разом з Іриновичем прийшов на ярмарок.
Матис лиш зачаровано кивнув… Відтоді на кожні торги Матис ішов на Ринкову площу не стільки купити нові тканини, скільки поглянути на ту шевцеву доню.
- Тату, а що то за хлопець біля нас ходить завше? – якось запитала в батька Раїна.
- То Матис Іриновичів – майстер кравецький, я знав його дядька Максима, знатний був чоловік, Царство йому Небеснеє. Хочеш з тим хлопцем познайомлю?
Дівчина нічого не відповіла, та її сяючі очі були промовистішими за слова.
Степан-швець дотримав слова: наступного дня Матис з Раїною вже жваво теревенили на Ринку, а згодом, після батькового благословення, – і побралися....
Відповідь монарха
1 червня 1564 року, увечері, до господи Матиса та Раїни Іриновичів постукав Данило-кушнір, поспішаючи, він передав господарю дому ціху – цехову емблему, яка сповіщала про завтрашні збори.
- Невже король дав відповідь на прохання цеховиків? – майнула думка в голові ремісника. Завтра… уже завтра все стане зрозуміло.
Зранку 2 червня реміснича братія кравців та кушнірів поспішала до цехової світлиці. Зібравшись, брати розмовляли, ділились останніми новинами з життя міста, тішились з того, що чума в Луцьку трохи стихла.
- Може й зовсім минеться, – розмірковували міщани.
Слово взяв один із старших братів Павло Несміян.
- Браття, чи знаєте, чого зібралися тут? Нам пан король зволив на прохання відповісти.
Несміян тримав у руках згорток паперу, який передав писарю, а той зачитав:
- «Привилεи мεщаномъ луцким цєху кравεцкого и кушнεрского, потвεржаючии имъ нεкоторыε артыкулы волностεи ихъ и ωбираниѧ мεжи них цєхмистра одного за починεнεмъ имъ пεршихъ листов, привилεεв на то, часу повεтрεѧ в мεстε Луцком»…
Поки читали підтвердження цехових прав та привілеїв, Матис чекав, чи ж буде ім’я його в тому привілеї, чи, може, кого іншого призначили…
- «…Мы имъ того Матыса цεхъмистромъ старшимъ даεмъ и пεрод цεхмистра ωбирати позволѧεмъ».
Після тих слів Матис Іринович зрозумів, що все, на що він сподівався, справдилось, він – цехмістр!
Присяга на вірність місту Луцькому
«Я, Матис Іринович Кравець, присягаю Богу Всемогутньому і пану [королю] моєму, панам райцям і всьому поспільству того міста, що хочу вірно і справедливо управляти моїм цехом, ремесло справно виконувати та інших майстрів цеху мого у їхній роботі пильно і вірно стерегти щоб усім посполитим, так бідному як і заможному однаково побожно виконувалось і продавалось; ніякою новою уставою нікого не обтяжувати, … карати, сварки попереджати та інші виступи й збитки забороняти. Панам райцям слухняним бути і вдень і вночі, у всіх потребах, що на користь міста були б, а про непокірне непокаране їм розповідати. Що ж мені від держави буде доручено, уважно про те радитись і виконувати, що урядники ухвалили», – з гордістю промовляв новообраний цехмістр опівдні 2 червня 1564 року на Ринковій площі в Луцьку перед бурмистрами, райцями, своїми братами-ремісниками та міщанами Матис Кравець.
***
Здавалось, що за нього тішилась не лише кохана Раїна, а й покійний дядько Максим.Він таки зробив із маленького Матисика справжнього майстра-кравця!
Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.
