У різні часи й епохи людство страждало від бід та хвороб.
Однією із найстрашніших та найнебезпечніших епідемій у світовій історії була «atra mors» («чорна смерть») – чума (pestis –лат., morowe powietrze, dżuma, mor – пол., моровоɛ повѣтрɛɛ – староукр.).
Згадки про «моровоɛ повѣтрɛɛ» в Луцьку ХVІ століття зафіксовані на початку червня 1564 року. Саме тоді польський король та великий князь литовський Сиґізмунд Авґуст подарував «Привілей міщанам луцьким цеху кравецького і кушнірського, що підтверджує їм певні артикули про вольності й обирання серед них цехмістра у часі чуми в місті Луцькому».
Заголовок привілею. Сторінка з Литовської метрики
Королівський привілей своїм змістом не лише переповідав цеховий статут, а й передчасно, до офіційного переобрання цехмістра, дозволяв кравцям та кушнірам визначити з-посеред себе очільника.
Причина такої поспішної елекції найголовнішого майстра полягала в тому, що «з Божого дозволу» в місті лютувала чума. Попередньо надані королівські листи й привілеї погинули. Ба більше – хвороба безжально позбавила життя міщанина Федька Пашковича. Чоловік був кравецько-кушнірським цехмістром. Разом із ремісником у тому часі погинули усі його рідні – дружина і діти.
Кравецький цех ХVІ століття. Малюнок з книги Das Ständebuch 1568 року
Із тексту привілею видно, що король ідентифікував чуму як біду, «допущену» до Луцька Богом. Таке сприйняття хвороби побутувало не лише у ранньомодерному Луцьку, а й у свідомості усього багатоетнічного соціуму Речі Посполитої.
Петро Умястовський – лікар ХVI століття, автор філософсько-медичного трактату про чуму «Nauka o morowym powietrzu, na czwory xiegi rozlozona przez Piotra Umiastowskiego z Klimonth, w Philozophiey, y w Lekarskiey nauce Doktora, pilnie opisana» зазначав:
«Чума – то ніщо інше, як хвороба посполита, що трапляється в багатьох краях, королівствах, в князівствах поширюється, смертельною є і дуже заразливою, … посеред інших хвороб заразливих, найбільш небезпечною є».
Найбільшими проявами чуми були симптоми в інфікованого люду. Того, хто підхопив хворобу, лихоманило, боліло серце та шлунок, стискало в грудях. Хворий втрачав апетит, його постійно турбувала слабкість. Подекуди інфіковані люди втрачали голос та слух, впадали у глибоку депресію, мали уповільнений пульс, відкашлювали кров’ю, під шкірою з’являлись пухлини, які називались дименицями.
Хворі чумою. Ілюстрація із Тоґґеннбурзької Біблії, 1411 рік
У 1566 році прояви мору в нашому місті зафіксовані посеред осені. 16 жовтня до ґродського уряду з тривожною заявою зверталися митні та поборові писарі луцької комори – Давид Маркович та Юзеф Якубович. Занепокоєні митники свідчили:
«уже час тривалий від п’ятниці, місяця жовтня одинадцятого дня і аж донині мита і побору, жодного гроша не беремо, з причини тієї, що чума в Луцьку сильна. Не тільки гості (купці) їхати не повинні, але й люди з околиць, селяни до міста не йдуть, збіжжя, муки й жодних живностей возити не сміють».
Мор в Луцьку супроводжувався голодом, тож одним із найдієвіших способів запобігти хворобі було полишання міста, виїзд за його межі. У ті часи дуже поширеною була латиномовна триєдина формула – «cito, longe, targe» – бігти від біди швидко, далеко, і не повертатись до інфікованих місць якнайдовше.
Люди «зацні» – шляхтичі, купці, урядники маґістрату могли виїжджати до власних сіл та фільварків. Незаможні міщани та міська біднота повинні були шукати прихистку від смерті у спеціально для таких випадків побудованих мурованих чи дерев’яних лазаретах, або ж на полях у передмісті.
Пітер Брейгель.Тріумф смерті, 1562 рік
До категорії заможних міщан, очевидно, належала сім’я лучан Оксині та Гуцка. У часі чуми вони виїхали за межі міста, на власні земельні володіння. Утім, неприємності луцьких городян спіткали і там. На подружжя здійснив розбійницький напад боярин з Руди Остап Ханцевич разом з своїми приятелями.
Як свідчила лучанка, зловмисники їх з чоловіком добряче відгамселили. Жінка переймалася про стан здоров’я коханого, зазначаючи, що «невідомо, чи ж бо живий чоловік мій буде». Крім тілесних ушкоджень, Гуцко й Оксиня, внаслідок сутички, втратили двох коней, кобилу, срібну шаблю, гроші та коштовні шати (одяг).
Яскрава словесна ілюстрація сприйняття чуми у тому часі належить берестейському єврею Шломі Юсковичу. Залагоджуючи свої майнові справи у Луцьку наприкінці жовтня 1566 року, чоловік зазначав:
«пані Климентова Войнича казала мені спочатку їхати до Луцька з грішми. Сама її милість мала за мною їхати до Луцька, щоб угоду нашу перед книгами замковими визнати.
У тім часі прийшов гнів Божий на місто Луцьке, бо в ньому заповітрило.
Тому її милість пані Климентова до Луцька не приїхала, лист мені написавши, що через небезпеку нинішню в Луцьку бути не можу».
«Танок Смерті». Фреска 1460 року в храмі Св. Марії, місто Любек, Німеччина (фрагмент)
Тож у середині ХVІ століття в «місті його королівської милості Луцькому» вирувала чума. Безжальна хвороба змушувала лучан покидати свої домівки і виїжджати далеко за межі міста. Луцьке міщанство, як і мешканці міст річпосполитівського простору, сприймали мор як Боже покарання за гріховні помисли й безбожні учинки.
Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.
