Джерело: Район.Рожище

Пропоную в ці зимові дні, коли не дуже то й кудись поїдеш велосипедом, знову пригадати теплі дні осінньої пори і вчергове помандрувати рожищенським краєм. Село Озденіж.

На відміну від більшості сіл Рожищенського району, це село розташоване на нехарактерній цим краям горбистій місцевості. Щоб доїхати сюди треба проїхати повз сусідні Іванчиці і трохи лісу. Так само як і у Іванчицях жодного знаку, що це Озденіж немає.

Село має одну довгу вулицю вздовж дороги. А проживає тут, якщо вірити офіційним даним 2006 року – 186 людей у 82 дворах.

Місцевість тут направду дивовижна – окрім ошатного лісу, поруч протікає річка Серна, а горбистість додає селу колоритності.

Олександр Цинкаловський пише, що саме тут проходила межа між лісостепом та поліссям. Перша письмова згадка про село датується 1452 роком. Археологічні знахідки, як і всюди, дають нам відомості про життя людей тут ще в період бронзового віку. Зокрема, зустрічаються тут (на болотистій місцині біля Серни) сліди тшинецької археологічної культури.

Кажуть, що є тут і кургани. Хоча, слід сказати, що тут треба досліджувати куди ґрунтовніше ніж є тепер. Якщо після оранки походити полями, то ще досі можна зібрати багато керамічних залишків.

Походження назви села завдячує декільком легендам про те, що нібито колись тут була сутичка з татарами (знову вони!). Люди сховалися від них у церкві, але оборону було прорвано. Лише молитва врятувала селян, а від татар лишився лише застромлений в церкві ніж. З покоління в покоління показували місце, де він був, зі словами: «Ось де ніж», і з того й пішла вже назва.

Інша, схожа, легенда, розповідає про те, що ніж був схований в церкві, а люди завдяки ньому врятувалися. Більш вірогідним видається походження назви від видозміненого дохристиянського імені Зденіж (так пише в своїй статті «Про назви населених пунктів Рожищенського району» О. Бренчук). Є відомості, що саме так звучала назва села у XVI-XVII ст.

Справжньою візитівкою села є церква Казанської Божої Матері.

Хоча церков тут було досить багато за увесь період існування села. До 1792 року тут була дерев’яна церква. А у 1792 році шляхтич Пилип Олізар заклав фундамент для великої кам’яної. Будувалася вона дуже довго – з перервами аж до 1885 року, коли була освячена в честь ікони Казанської Богоматері. Досить довгий час дві церкви (дерев’яна і кам’яна) тут співіснували.

Унікальна вона тим, що зовсім не характерна для Волині вцілому. Це типовий російський стиль. Схожі будувалися в Петербурзі та губернських містах. Існує навіть легенда, що коли будували цю церкву, то просто переплутали географічні назви, і замість далеких російських країв будівля постала у волинському селі Озденіж.

До речі, сама ікона Казанської Божої матері, що зберігалася тут, також була відома на весь край. Біля неї зцілювалися з усіх усюд і усі – від відставного капітана з Ковельщини в якого була водянка, до селянки з Усич, яку «корчило від конвульсій». Копію ікони було подаровано імператору Олександру ІІІ, коли він відвідував Волинь у 1890 році.

А ще цікаво, що від церкви йде підземний хід. Хтось каже, що лише об’єднує сусідні села (церкви в Іванчицях та Букові), хтось каже, що веде до Луцька. Справжній його шлях тепер, мабуть, дізнаються лише при детальному вивченні.

У XIX ст., згідно даних Олександра Цинкаловського, в Озденіжі проживало 408 людей, було 65 будинків. А в 1911 році – 464 жителі. Була тут початкова школа та водяний млин.

Тепер село майже не розвивається. Люди, що добираються сюди чи звідси, бідкаються на відсутність транспорту і загалом важко доступність села. Єдина вуличка села закінчується з одного боку полем і болотом, а з іншого – лісом. До сусідніх сіл ведуть лише польові шляхи. Але це все компенсує чарівна природа, що тут буквально таки живе! Недарма тут частенько можна зустріти і мисливців, і рибалок.

Село живе. Тому не все так сумно. Далі буде.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.