Джерело: «Волинські Новини» №43 від 24.11.2016

​Милецький Свято-Миколаївський чоловічий монастир, що на Старовижівщині, за переказами, було засновано, коли у Вербській обителі поблизу Ковеля трапилася пожежа й ченці переселилися вниз по річці Турії, де облюбували місце, назвавши його милим.

Тож першу писемну згадку про Милецьку обитель датовано 1522 роком.

Монастир здавна був родинною обителлю славного княжого роду Сангушків. У 1997 році під час реставраційних робіт у Миколаївському храмі під підлогою було знайдено останки шести ченців із рештками одягу та взуття. Можна припустити, що серед них є мощі Романа Сангушка та його дружини Олександри, які заповіли поховати себе в обителі.

ФРЕСКА ПОВЕРНУЛАСЯ ЧЕРЕЗ БАГАТО РОКІВ

Під час реставрації монастиря майстри, оббивши старий тиньк, у вівтарній частині Миколаївського храму випадково натрапили на старий настінний живопис, що зберігався на Горньому місці. На фресці зображена Божа Мати, яка сидить на троні з Немовлям Ісусом на колінах. На похилій частині ніші застиг у молитві Василій Великий. За однією із версій, коли обитель захопили уніати, хтось із тих, що співчували православним, замурував нішу з фрескою. Через багато років образ Милецької Божої Матері повернувся до нас.

Чого тільки не пережив монастир за свою правічну історію! Колись тут були і духовне училище, і бібліотека, і школа псаломників. У 1948 році обитель закрили. І тільки в серпні 1993 року митрополит Ніфонт благословив на службу Божу сюди перших насельників. Настоятелем Милецького монастиря став архімандрит Сергій (Денисюк), життя якого трагічно обірвалося під час автокатастрофи і який похований біля стін обителі.
 

Покоїться в ній і тіло схиархімандрита Олексія, біля якого отримали зцілення чимало вірян, бо усе в цьому житті дається-таки по вірі. У юності йому дивом вдалося залишитися живим, бо у вересні 1943 року німецькі карателі розстріляли монастирських насельників. Коли ж там затих церковний дзвін, батюшка ніс послух у багатьох обителях, зокрема в Одесі. Саме схиархімандрит Олексій благословив Милецькому монастирю ікону Миколи Чудотворця, в якій є часточка мощей святого.

СХИАРХІМАНДРИТ ОЛЕКСІЙ БУВ ДУХІВНИКОМ САМОГО ФІЛАТОВА

Недуга підкралася до неї несподівано, потрібна була негайна операція. Але Марія ніяк не могла на неї зважитися, адже кожне подіб¬не втручання – це завжди ризик. Жінка часто відвідувала Милецький Свято-Миколаївський чоловічий монастир. Молилася за своє зцілення і біля склепу-гробниці схиархімандрита Олексія (Філозофа). Якось вона з молитвою приклала світлину батюшки до хворого ока. Коли спробувала відняти фото, то вже не змогла. Воно з невидимою силою трималося на обличчі. Коли жінці нарешті вдалося відірвати фотографію від ока, на ній Марія побачила плівку. Від катаракти не залишилося й сліду.

– Мій чоловік поїхав за кордон з товаришем, – розповідає Світлана. – Я палко молилася за чоловіка, а про його напарника зовсім забула. Раптом ніби внутрішній голос підказує: «Молись і за раба Божого Василя, а не лише за свого чоловіка». Дуже розхвилювалася і звернулася молитовно до батюшки Олексія. Яким же великим було моє здивування, коли довідалася, що, потрапивши в аварію, чоловік не зазнав поранень, а його напарник ледве не загинув. Звичайно, врятуватися допоміг схиархімандрит Олексій.

За шість кілометрів від монастиря живе благочестива сім’я вірян, у якій четверо лежачих дітей-інвалідів. Мати за життя старця розповідала йому про свою печаль, і схиархімандрит зі сльозами на очах сказав їй такі слова: «Я ніколи не залишу тебе. Буду молитися і тут, і там». Коли тіло батюшки привезли у монастир, жінка прийшла в обитель, щоб помолитися за його упокій. Додому повернулася з фотографією духовного отця, приклала її до хворого сина – і світлина так сильно замироточила, що господиня змогла помастити цим миром всіх у хаті. Понад місяць фотографія мироточила. А потім почала кровоточити, очевидно, попереджала про біду. Так воно й сталося, але сім’я переборола лихо. Сумні дні минули. Фото почало світлішати, зникли криваві плями...

Скільки дивовижних історій зцілення за допомогою схиархімандрита Олексія, який народився в селі Велимче Ратнівського району у побожній селянській родині, вже увійшли в історію старовинного монастиря – не злічити. «Я – син обителі цієї», – казав він у травні 1994 року, коли після п’ятдесятирічної перерви ступив на милецьку землю. Тут у далекій юності він прийняв чернечий постриг, тут відправляв службу Божу, тут були випадки, коли вінчав по вісімнадцять пар молодят на день, тут дивом, завдяки Божому провидінню, залишився живим, коли фашисти розстріляли насельників монастиря. У Мильцях з великим сумом та скорботою сприйняв звістку про його закриття.

Відтоді батюшці довелося служити в багатьох обителях, зокрема в домовій Хрестовій церкві одеських архієреїв. Схиархімандрит став духівником всесвітньо відомого окуліста Філатова, який без благословення старця не робив жодної операції. Він сповідав і причащав його перед смертю, звершував чин поховання офтальмолога.
 

На берегах Турії, де стоїть обитель

У МИЛЬЦЯХ МИРОТОЧАТЬ ІКОНИ

Місцеві жителі розповідають таку історію, пов’язану з іменем Святителя Миколая, покровителя монастиря. Якось у пасхальні дні приїхала в обитель уже немолода пара. Дружина пішла на службу Божу, а чоловік, закинувши на плече вудочки, подався на берег тихоплинної річки Турії, де височіє обитель. «Христос Воскрес!» – перед ним як з-під землі виріс старенький чернець. «Воістину Воскрес!» – відповів рибалка. Монах щойно пішов, як знову з’явився на березі річки і знову привітався. І втретє довелося їм христосатися. Дивний дідок вітався так, ніби спонукав рибалку поспішити до храму. А коли знічений паломник розповів дружині про дивну зустріч, вона попросила показати їй того ченця. Довго видивлявся чоловік з-поміж насельників монастиря нового знайомого, але ніяк не міг знайти. Врешті-решт, як укопаний, застиг перед іконою Миколая Мирлікійського Чудотворця: «Та ось же він», – прошепотів, не вірячи своїм очам.

А ще, за давнім повір’ям, є в монастирі підземний хід, який тягнеться далеко за його межі. Це й не дивно, бо всі такі споруди були в давнину фортецями. Двері, що ведуть до розкриття таємниці, нам колись показував директор колишнього будинку-інтернату, що діяв тут у радянську епоху, Андрій Мочичук. Тоді вдалося розчистити лише кілька метрів підземелля, подальші намагання зробити це були небезпечними.

Насельникам монастиря та паломникам довелося стати свідками й мироточення монастирських ікон.

– Першою замироточила ікона Спасителя у трапезній, – розповідає настоятель монастиря архімандрит Леонтій (Бурко), – згодом – «Живоносне джерело» в Преображенському храмі, образи Спасителя та Божої Матері на іконостасі в цій же церкві. А потім під час Великого пос¬ту в 2014 році – ікона Божої Матері «Умиление» біля похованого в келії схиархімандрита Олексія. Миро від образу «Умиление» першим помітив паламар. Його виявилося так багато, що ним помазували і насельників монастиря, і паломників. Воно було густішим, ніж вода, але рідшим за олію. У той же час крап¬линки мира виступили й на фотографії схиархімандрита Олексія, що стоїть у келії, де він покоїться.
 

У Преображенському храмі

Оповита таємницею й історія з церковними дзвонами. Одні сільські старожили розповідають, що вони спочивають на дні Турії, куди їх вкинули, щоб не дісталися ворогові, інші – що монастирську цінність продали місцеві ділки, заробивши на дзвонах кругленьку суму. Може, й узяв хто гріх на душу. А може, кличуть голосисті в якому іншому храмі людей на службу, вірно служачи Богові. Хтозна.
 

Дзвіниця

Свято-Миколаївська обитель, ця незламна фортеця, і далі стоїть на варті Православ’я. Горить лампада вічної молитви, завдяки якій цей суворий світ ще живе в надії на прощення, закликаючи до покаяння і сіючи любов.

Наталія ЛЕГКА

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.