За період існування Луцька, площа міста збільшилася у сто разів: із 41 гектара старого міста до 4160 гектарів, на котрих вже не вміщається сучасний Луцьк. Розширюючись, Луцьк поглинав довколишні села та хутори. Вони назавжди зникали з географічних мап, відійшло в історію їхнє існування... Отож, про кожне з них — читайте далі.
Воличка Підлуцька
Розташовувалося одразу за Бернардинським монастирем, обабіч тракту (траси) на Рівне і Дубно. Між трактом та річкою Глушець було єврейське поселення, що існувало вже у XVIII столітті. Єврейські будинки хаотично розміщувалися на пологому схилі. Вулька мала синагоги, молитовну школу, мікву (культова єврейська споруда, що використовувалася для обряду омовіння).
Разом із землями села Воличка над Глушцем, що розташувалося поруч, ця частина Волички Підлуцької була приєднана до Луцька у 1834 році, проте особливих змін тут не відбулося, забудовувалася вона і надалі хаотично. Сучасна вулиця Лугова - єдина з єврейського кварталу, що зберегла свою траєкторію і частину тогочасної забудови.
Ліворуч від тракту розміщувалися садиби багатих лучан. На початку 20 століття їх тут було шість — і майже біля кожної був власний парк. Центральна дорога цього кварталу - нинішня вулиця Ярощука. У плані 1870 року новий Луцький квартал включав у себе землі сіл Воличка Підлуцька та Воличка над Глушцем. А в 1895 році останню частину Вульки приєднано до Луцька - міська межа перемістилася до хутора Новий світ, де тепер - вулиця Чехова.
Дворець
У 1570 р. було власністю Єрофея Госького. Пізніше належало Корчинським і Томашевським. На початку XX століття в селі Дворець Піддубцівської волості налічувалося 31 господарство та 290 жителів. Село складалося з кількох вулиць, а на місці нинішнього пам'ятника борцям за волю України перед держадміністрацією, було дворецьке кладовище.
Частина Дворця збереглася до наших днів - у районі вулиць Кременецької та Костопільської, обабіч Київського майдану. Там, де зараз парк, за Київським майданом, був Дворецький сінокіс. Коли Стир розливався і заливав луг до самих Рованців, на цьому величезному плесі цвіло жовте та біле латаття. Поля жителів Дворця межували із землями Теремного, селяни мали великі площі землі. Наприклад, чехи - брати Кисели Тона, Ярош і Вашек мали по 12 гектарів поля.
Всупереч протестам селян, офіційно Дворець включили в міську межу в 1910 році. Але ще довго він вважався окремим селом. У 1941 році тут було 28 хат. Разом із Дворцем до міста приєднали землі міського хутора Бівуаки, де було десять осель та корчма. Згодом, у 1915 році, через Бівуаки пролягла залізнична гілка на Стоянів. Увійшла в межу міста тоді й німецька колонія Варварівка, або - Барбарщизна, що розміщувалась обабіч Сапалаївки - зараз це район між вулицею Зої Космодем'янської та гілкою залізниці. Там жили 80 людей.
Красне
В епоху середньовіччя було потужним ремісничим центром, зокрема, тут працювали гончарні та ковальські майстерні. У 1629 році воно належало до Луцького староства, та налічувало 8 боярів, а потім у різні часи належало Цитовичу і Колінкам. У XIX столітті село Красне Луцького повіту Полонківської волості мало 425 жителів, і 126 домів. Над дорогою стояла поштова станція, де тримали 8 пар коней.
20 листопада 1891 року Луцька міська дума постановила включити в межі міста Село Красне - у зв'язку з тим, що воно і так фактично було кварталом міста і жили там лучани. Відтоді жителі Красного мусили платити податки в міську казну та виконувати інші повинності. Однак селяни не хотіли ставати міщанами і процес фактичного приєднання села до міста тривав ще кілька десятиліть.
На початку минулого століття в селі було 160 будинків, де проживали 1128 людей, працювали водяний млин, ливарні майстерні братів Свобод, бровар, майстерні з ремонту сільськогосподарських знарядь, горілчана державна крамниця, винно-горілчані склади. Деякі давні назви вулиць села Красного - як от Залізна, Товарова, Фабрична - збереглися до наших днів.
Кічкарівка
За три кілометри на північ від Луцька, поруч із Ковельським військово-поштовим трактом, розташувалося невелике село Кічкарівка Полонківської волості. У XIX столітті воно належало Годлевським, у власності яких було 179 десятин землі.
У 1875 році на орендованих землях поблизу Кічкарівки поселилися сімдесят німців. На початку XX століття у Кічкарівській німецькій колонії жили 115 осіб. У самому селі було 26 будинків та 193 жителів. Після приєднання Красного до Луцька міська межа впритул підійшла до Кічкарівки, а з 1959 року село - вже в цій межі. До речі, до Кічкарівки проліг перший міський післявоєнний автобусний маршрут із центру міста.
Черчиці
Виникло біля Спасо-Преображенського монастиря, що розміщувався на пагорбі — там, де зараз Черчицьке кладовище. Ще в Середньовіччі на цьому пагорбі, серед болота, розташувалося укріплене городище, що було частиною фортифікаційної інфраструктури Лучеська.
Монастир спочатку - чоловічий, а з 1617 року – жіночий, згодом занепав і зазнав руйнації. У 1787 році на його місці збудували тризрубну дерев’яну Преображенську церкву, до якої в 1869 році прибудували дзвіницю - щоб надати їй псевдоруських рис. До речі, Черчицька церква вважалася міською. В 1905-1917 роках при ній діяла церковно-приходська школа, якою керував настоятель. Село Черчиці було дуже маленьким, наприклад у 1906 році тут проживали всього 38 людей. Черчиці перестали існувати в 1959 році, коли їх приєднали до міста. А Преображенська церква згоріла на початку 1980-х років.
Гнідава
Вперше згадується в 1570 році - тоді воно належало Міхалу Хріницькому. Через Гнідаву пролягав шлях із Луцька на Галичину. Дорога з Гнідави до Лучеська простувала дерев'яним мостом, довжина якого сягала майже кілометра. У 1588 році він був зруйнований.
У 1628 р. село належало Гаврилу Гойському, через 20 років — Стемковському, а потім - Стецьким. У 1831 році на Гнідавських землях вихідці із Пфальца заснували своє поселення. На німецький манер назвали його Гнідау. В період найбільшого розквіту колонії там проживали майже три сотні жителів, працювала початкова німецька школа.
У 1911 році село Гнідава Полонківської волості мало 473 жителів, горілчану крамницю, майстерні з виготовлення сільськогосподарського інвентаря. Щорічно там відбувались 2 ярмарки. У власності поміщика Свистунова було 116 десятин землі. Мало село і свою церкву, що стояла на Гнідавській гірці. Згодом церква святого Пантелеймона згоріла від удару блискавки. Тут розміщувався найбільший цегельний завод Луцька. На початку ХХ ст. за кошти Свистунова спорудили греблю, що з'єднала Гнідаву з Луцьком. 1910 року Гнідаву почали приєднувати до міста. А завершився цей процес тільки в 1957, коли в межі Луцька включили її основну частину.
Малий Омеляник
Розміщувалося неподалік від сучасної вулиці Львівської. Спочатку існувало тільки одне село Омеляник (нині с. Великий Омеляник Луцького р-ну.), де було приблизно 80 дворів. Відоме воно тим, що у ньому зупинявся цар Петро Перший. Окремо від села розташувався маєток поміщика, що складався з трьох дворів. На початку минулого століття там жило три сотні людей. Трохи згодом колишній фільварок став окремим селом - Малим Омеляником, землі якого в 1960-х роках включені в межі міста.
Яровиця
Одним з давніх луцьких передмість було село Яровиця, котре в історичних документах згадується вже в 16 столітті - тоді воно було у власності Четвертинських. В районі сучасної вулиці Франка стояла сільська церква з цвинтарем, поруч - на площі - регулярно проводились ярмарки. Територією села пролягала магістральна дорога, одна гілка якої вела до містечка Жидичин і села Ківерці, друга - в Теремно. На річці Яровиці, від якої і походить назва села, був влаштований став та працював водяний млин.
Докорінні зміни зачепили це невелике приміське село в 1890 році, коли до Луцька провели залізницю і збудували вокзал на Яровицьких полях. Тоді воно було у державній власності і мало 42 будинки й 240 жителів. Згодом тут збудували військові казарми і церкву, Яровиця з села перетворилася в міський квартал, в 1910 році її приєднали до Луцька офіційно, а через рік почав курсувати автобус Вокзал- Красне.
Вишків
На місці сучасного села Вишків ще в давньоруський час, над Стирем, існувало поселення, що входило у передміську інфраструктуру Лучеська. Поруч пролягала догога, що вела в містечко Жидичин - важливий релігійний осередок того часу. Колись село належало Луцькому Тринітарському монастирю, з 1545 року було у власності Івана Горностая, а пізніше ним володів Олександр Сімашко.
На початку минулого століття Вишків мав 66 дворів та 584 жителів. В радянський час село було у складі Ківерцівського району. У 1957 році його приєднали до Луцька. Неподалік від дороги на Вишків існувала польська колонія Лідавка. В період, коли ці землі відійшли до складу Луцька - в 1910 році - там було 11 дворів та жили 100 людей.
Теремно
Згадується в 1322 р. Князь Любарт його разом з іншими подарував соборній церкві св. Іоанна Богослова м. Луцька. Назва села походить, очевидно, від слова “терем” (укріплена житлова споруда у вигляді вежі). Тоді через Теремно пролягала дорога, що вела з Лучеська через Пінськ до Вільнюса. Біля неї, можливо, і стояв терем. За часів Російської імперії це було велике село, що належало до Піддубцівської волості. Через Теремно протікала річка Яровиця, котра пізніше стала Сапалаївкою. На південь від села був великий ліс, на місці якого зараз - село Липини.
У 1895 році за кошти місцевих жителів та відомих меценатів неподалік від ставка, на місці більш давньої, було побудовано Хрестовоздвиженську церкву, що простояла до початку 80-х років минулого століття, її розібрали.
На початку 20 століття від села Теремно до Луцька було 5 верств, там налічувалося 133 двори та 795 жителів. Крім того, на місці нинішнього села Струмівка розміщувалася колонія Теремнівська, в якій було 77 дворів та шість сотень жителів. Чеська спільнота Теремного була однією з найбільших громад волинських чехів. У Теремному існувала чеська школа, деякий час працювала пивоварня, яку пізніше викупив Земан - для того, щоб знищити конкурента.
Чех Пішель здавав в оренду приміщення казарм військовим Ізюмського полку. Пізніше поруч із селом, серед полів, виникло нове поселення, його назвали Теремно Нове. Давнє село почали називати Теремно Старе. На початку 1940-х років замість Піддубцівського району Волинської області створено Теремнівський. У1959 році район ліквідовано, а село разом із хутором П'ятихатки, на місці якого потім побудували завод виробів із пластмас, та іншими дрібними хуторами приєднали до Луцька. Воно стало його мікрорайоном.
Гуща
Колись була колонією. На початку XX століття тут мешкали три сотні жителів. Після війни воно було центром сільської ради Ківерцівського району. До Луцька Гущу приєднали в 1959 році. На Гущанських полях збудовано північно-східну промзону: картонно-руберойдовий завод, шовковий комбінат, завод синтетичних шкір, а також вулиці 40 кварталу. Сучасна вулиця Гущанська - це збережена колишня сільська вулиця.
Неподалік від Гущі, в районі сучасної вулиці Наливайка, існувала ще одна колонія Болоха - вона була заснована в 1868 році вихідцями із Швабії та складалася з двох десятків садиб.
Вересневе
Збудували на землях села Полонка як робітниче селище при цукровому заводі. В 1955 р. неподалік від залізничної станції Гнідава почали будувати завод, а поруч - житло для робітників та їхніх сімей. Через три роки завод був збудований, а населення селища вже сягало двох тисяч. Пізніше Вересневе отримало статус селища міського типу та належало до Луцького району. Було створено хорошу інфраструктуру, тут працювали магазини, школа, дитячий садок, відділення зв'язку, будинок культури. В 1977 році у Вересневому проживали вже чотири тисячі людей, а на початку 80-х селище включене до складу міста Луцька.
Про кожне з цих поселень можна написати окрему статтю, а то й цілу книгу. Вони стали частиною міста, а їхня минувщина - частиною історії Луцька.
Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.
