Діялося в одному волинському селі. По смерті чоловіка Олексія і від’їзді дітей до власних домівок на віддалі від батьківської хати, бабуся Поліна залишилася зовсім сама. А що вже вік мала поважний, то часто у справах буденних плуталася. Замолоду Тимчуки були знаними господарями. За добрими волинськими традиціями мали чимало землі-городів та велике господарство. Означені речі закорінилися у пам’яті бабусі, відтак свідомість жінки тяжко сприймала відсутність того, що робило їх з чоловіком по-своєму щасливими.

Одного літнього вечора, бабуся Полька щось собі намислила й забрала із пасовиська до власного хліва сусідське теля. Збентежені господарі цілісінький вечір бігали по околицях села у пошуках тварини. Врешті почули, як із Тимчуківського хлівчика доносяться вкрай знайомі звуки-мукання. Прийшли забирати теля до баби Поліни... Жінка ж, вважаючи тварину своєю, з розпачем зауважила: «Все ваше, все ваше, а де вже ж моє коли буде?!».

Франческо Лондоніо. Сільське подвір’я, 1762 рік. Фото з Художнього музею Луцька

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.