Нинішня оповідка походить з доволі недалекого минулого. Молодий хлопець Федір, що походив з Бран на Горохівщині, після служби в Афганістані, 1983 року вирішив здобути вищу освіту. А що зі школи був залюблений в історію, то й факультет обрав собі відповідний – історичний. За умовами тодішньої вступної кампанії Луцького державного педагогічного інституту імені Лесі Українки (нині – Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки), учасникам бойових дій для зарахування належало хіба пройти співбесіду. Найменший позитивний результат давав змогу стати студентом.

Листівка з видочками інституту (80-і роки ХХ століття)

Раннього липневого ранку, вбравшись у гарний білий костюм й випрасувану сорочку, Федьо (а саме так його називали рідні) поїхав до Луцька. Примчавши до обласного центру, юнак добряче зголоднів. Відтак вирішив навідатись до однієї із харчевень-пельменних на тодішній Радянській вулиці. Купив до спожиття порцію пельменів з сметанкою і склянку томатного соку. Нічого того дня насправді не віщувало неприємностей. Однак… На шляху до вільного столика з хлопцем зіткнулась пані-лучанка поважного віку. Та ще й як!  Наїдки разом із червоної барви соком та склянкою густої сметани опинилися на білому костюмі бранівського горе-спудея. Ясно, що у такому вигляді хлопець уже не пішов на співбесіду, а лиш вернувся до рідного села.

P. S. Попри одночасні сум і курйозність ситуації, зауважимо, що студентом омріяного факультету чоловік так і не став. Упродовж багатьох років він працює провідником, споглядаючи через вікно потяга українські прекрасності. Фах історика натомість здобула його донька :).

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.