Книга українського політв’язня, дисидента, учасника Української Гельсінської групи Мирослава Мариновича «Всесвіт за колючим дротом» отримала спеціальну відзнаку «Громадські діячі» цьогорічного Форуму видавців. Це своєрідна енциклопедія табірного життя, сповідь антисовєтчика. У книзі автор показує весь цинізм радянської системи, яка знищувала в людях найцінніше – уміння пробачати і любити.

Про це йдеться в матеріалі щотижневика Волинські Новини №35.

«Довго вагався і забороняв собі писати ці спогади. Мені не хотілося знову занурюватися у минуле. Мої думки весь час були у майбутньому. Важко було згадувати. Я силував себе до цього», – зізнався автор.

За словами Мирослава Мариновича, йому іноді важко зрозуміти людей. Наприклад, його побратимів, які не можуть вийти з тої кривди, пробачити. «Вони весь час мучаться. Я їм дуже співчуваю. Так набагато важче жити, адже кривда увесь час з тобою. Для мене визначальним було те, що сам собі сформулював, що не хочу. Це було якраз тоді, коли завершився суд. Прийшов на останню зустріч прокурор і запитав мене: «Ви зараз поїдете в табір. Яку мету собі ставите?». Я тоді сказав: не озлобитися. Я був дуже щасливий і дякував Богу, що сформулював собі це завдання», – наголосив публіцист.

У книзі Мирослав Маринович описує, як обирав для себе різні моделі поведінки і як зосередився на тому, що йому було найближче. «Руками КДБ Бог робив велику справу – перевтілення моєї душі. Моя покійна мама різко реагувала, коли я це говорив. Казала, що виправдовую КДБ. Але це не так. Ніколи не можна виправдовувати тих, хто чинить злочин, але й не можна ненавидіти. Кожен злочин Господь обертає на доб­ро. Принаймні у моєму випадку так було», – розповів автор.

Мирослав Маринович зізнався, що почав писати книгу в дуже невдячний час. Бо вже погано пам’ятав усі деталі. Автору було складно згадувати деякі ситуації. На початку 90-х років він не раз виступав і описував ситуації в таборах, а коли почав писати книгу, то вже не міг усього пригадати.

Автор каже, що «Всесвіт за колючим дротом» може принести йому не лише друзів, але й ворогів. Адже описи деяких ситуацій будуть для багатьох людей прикрими.

«Переді мною стояла ця проблема. Я не хотів нікого кривдити. Це був тяжкий час. Головну вину за людські слабинки мала нести система, а не люди. Описувати це все – наче знову змушувати людину каратися за те, що мала відповідати влада. Але це не можна було опустити. Страшний тиск переживала УГГ за кілька місяців свого існування. Чи можна було припустити, що КДБ не буде намагатися не мати серед нас агентів? Неможливо. Вони робили все, аби пролізти в цю організацію. Перед Миколою Руденком стояло питання: «А хто?». Описую недовіру до мене і мого друга Миколи Матусевича. Нас вважали агентами КДБ усюди, де ми з’являлися. Це для мене була величезна прикрість. Я дуже сильно тоді страждав. Але не маю образи на тих людей, маю образу на систему. Я її звинувачую», – каже Маринович.

Автор довго вагався, чи варто описувати правдиве життя у таборі.

«Є моменти, де граємо у волейбол, або коли з’явився у таборі телевізор. Або де я граю на акордеоні. Підшкірно уявляю собі враження якогось читача, якому важко зрозуміти табірну ситуацію. Він може подумати: «О, то їм там непогано жилося. Так можна сидіти». Або такий факт, що там з’явилася теплиця і ми інколи могли з’їсти той огірочок. Роздумував, чи давати цю інформацію. Вона могла до певної міри викривити правду. Тоді подумав: якщо цього не зроблю, то це теж буде напівправда. Цього було цілком достатньо для того, аби звинуватити комуністичну систему. А вигадувати й маніпулювати тою інформацією, щоб витворити страшніше, ніж воно було, я не хотів».

Публіцист розповідає: він так глибоко поринав у табірні спогади, що з ним стався дуже цікавий випадок. «Ще у таборі в один час почав непритомніти. Знічев’я. Це було небезпечно, бо працював за токарним верстатом. Я так звик до тих станів, що за найменшої ознаки присідав, аби не вбитися. Повернувся додому, це сталося ще кілька разів, а потім перестало траплятися. Коли занурився у табірні спогади, то двічі знепритомнів», – зізнався автор.

Мирослав Маринович розповів, що у таборі засвоїв для себе найголов­ніший життєвий урок: важливо знайти в собі відвагу піднятися після падіння.

«Мені було важко збагнути, що сам Бог допомагав мені. У таборі усвідомив, що Він приходить до слабких і грішних. Це змінило мій світогляд, дало опору. Табір був великою школою, – пригадує. – У дивовижних випадках намагався бути християнином. Як можна любити ворогів своїх, коли ти в таборі? Теоретично це легко прийняти, але в реальному житті усе по-іншому. Євген Сверстюк спонукав мене задуматися про це і навчив перевіряти свої постулати віри через Євангеліє. Це був фантастичний досвід».

Довідка:

«Згадувати своє життя було солодкою мукою. У ньому було багато болю і сорому. Щиро описував свої слабинки, аби передати головну філософію мого табірного життя: важливо вміти не тільки не падати, а й піднятися. Хотів показати це, аби інші люди навчилися. Бо нема безтурботного рівного життя. Якщо не спинатися догори, то можна впасти. Важливо вчасно зрозу­міти, що помилки треба виправляти», – переконаний Мирослав Маринович.

Лілія БОНДАР, Львів

 

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.