Рівно 100 років минуло з часу тих подій, описаних у зворушливому оповіданні «Липовий цвіт» авторства К. Бугела, поданому в історичному часописі «Молоде село» за липень 1937 року. Перша світова війна і волинські долі. Скільки паралелей з сучасної війною знаходиться, читаючи текст. А все ж історія не тільки драматична, а має життєвий оптимізм.

Не можемо стриматися від публікації цього оповідання повністю. Воно невелике, але не менш символічне і переконливе, як трагедії нової війни в Україні. Пам’ятаймо волинян-жертв Першої світової війни.

***

Степан Гордійчук, сивий-сивий як го­луб дідусь, з мудрим, високим чолом – це справді найповажніший господар на всю Річицю. Він славиться тим, що виховав дітей на добрих і чесних громадян та ще й унуків дорослих дождався, його чепурна садиба звертає увагу всіх прохожих своїм порядком і дбайливістю.

Зараз таки за хатою, що відбивається від зелені своїми білосніжними стінами, про­стягається культурно утриманий садок, де росте безліч груш, яблунь і слив. Їх власноручно посадив і защепив го­сподар на 20-му році свого життя. Дерева чудово розрослися, а тепер щоосені аж гілля вгинається від тягару ріжноманітних со­чистих овочів. З того часу, як дядько Сте­пан почав господарювати й посадив перше деревце, минуло 50 років. Легко подумати – це ж пів сотки літ! Але найбільшу увагу люди звертають на широчезну гіллясту липу, що росте перед хатою за тином. Ця липа дуже-дуже стара – хтож може знати, коли вона почала рости? Дідусь Степан твердить, що, як далеко сягає його пам’ять, липа має однакову височінь, тільки пень знач­но погрубшав і гілля розрослось.

Останніми роками кора тріскає та лупиться, гиляки вси­хають, а в пні десь узялось глубоке дупло. Всеж таки липа щороку цвіте своїм паху­чим, біло-жовтавим цвітом і рій бджіл бренить над нею. Стоїть собі, з вітром розмов­ляє стара липа, неначе справжнє святе де­рево, оповите чаром і німбом таємничости. Релігійний настрій зміцнює фігура з розпяттям Христа, захована в зелені липи. Коли б ця липа вміла говорити, багато цікавого розповіла б молодим поколінням. Була вона свідком подій, що пройшли тихо або, як буря, прошуміли над волинською землею, не оминувши й Річиці. Липа, стоючи над дорогою, бачила, як бідолашній люд ішов раннім ранком на панщину. Зупинявся коло липи й до святої фігури шептав мо­литву, благаючи, щоб Бог дав силу працювати на панських ланах. Але таке лихоліття минуло, панщина пропала. По всій країні рознісся гомін волі. Селяне, старші й молодь, запишались, як маків цвіт. Залунала радісна пісня. І липа також тішилась, як трудящі руки ставили свічки перед святою фігурою, й молилася розом із тими, що складали по­дяку за осягнуту волю.

Неодну радість та й не одну кривду людську бачила й переживала липа. Вибухнула війна світова літом 1914 р. Скільки ж того війська перекинулось через село, все хлопці як соколи, що їх на велику різню гнала до австрійської границі царська влада. Йшли гинути, класти свої буйні, молоді голови за «віру, царя і отечество».

Відпочивали нераз змучені солдати в ті­ні широкої липи, співали своїх пісень, наче не передчуваючи, що їх жде на війні. Лиха доля не минула й Степанового старшого си­на Юрка. Забрали його до російської армії. Лишив свою молоду дружину та двоє ма­леньких діточок, а сам пішов у чужі землі, у краї незнані. Бився з німцями аж під Вар­шавою. Ранений у праву ногу, попав у полон. Лічили його німці у шпиталі, але не вилічили, бо одної ночі пригадалася йому батьківська хата, поле, жінка, діти й уся родина. Безмежна туга огорнула його серце. - Зірвався ще хорий з ліжка, наложив на себе старе вбрання і нишком-нишком, як усі кругом поснули, через вікно вискочив на подвір'я. Аж із далекої Познаньщини йшов пішки додому, прокрадаючись лісами та полями. Рана почала ятритися, тіло вмлівало з голоду, але Юрко невпинно прямував вперед. Сил йому не вистарчало – летів, наче підстрілений птах. Якби скоріш доторкнутися рідного порогу. Доплентався додому влітку, саме липа пишним цвітом розцвілася. Темна ніч огорнула землю, в хаті всі поснули твердим сном. Виснажений бідолаха сів одпочити під липою. Сон його зморив. Юрко закрив очі, але вже на віки. Прийшов умерти під рідною хатою, під старою липою. Вранці вибігла молодиця зі своїм синком – йшли вигнати корови на ранню пашу. Побачили під липою людину в порваній шинелі. Приглядається жінка ближче – і пізнає свого чоловіка. Пригортає тіло до себе, а воно задубіло та холодне, як лід. Розпучливе голосіння зворушило ранішну тишу. Гірко плакала жінка по свойому чоловікові! Хлопчик, хоч і не пізнав свого батька, упав на коліна та залівся слізьми. А бідолашний солдат, син волинської землі, лежав під липою. Дерево ронило свій цвіт і прикривало ним мертвого вояка... З того часу минуло 4 роки. Війна вхопила міліони жертв, пролито море крови. Але для поневолених народів скінчилась темна ніч – ось блиснув рожевий ранок. Сонце волі почало сходити над обрієм. Розпалася тюрма народів – Польща, Україна, Литва, Білорусь, Грузія піднесли свої національні прапори. Порвалися пута віковії, впав велетень на глиняних ногах – російська імперія. Але Москва, жадібна влади над чужими землями й народами, змінила тільки свою зовнішну шату. З білої, царської стала вмить червоною, більшевицькою. Отже ця червона Москва ніяк не хотіла допустити українського народу до волі.

Насунули, як чорне гайвороння, більшевицькі орди на Україну. Зібралось українське військо – вступили боронити рідний край завзяті юнаки на чолі з отаманом Симоном Петлюрою. Молодший Степанів син і собі прилучився до українського війська. Його внутрішній закон кликав до боротьби з ворогом за честь, за волю, за нарід. Жалів батько свого молодого сина, плакав, з дому виряджаючи – але що ж робити? Для рідного краю... Василь боровся всюди з ворогами – під Київом, Білою Церквою, Камянцем-Подільським, аж нарешті боротьба перенеслася на Волинь. Якось потайки прийшов Василь одвідати свою родину. Не встиг розглянутись, як у село влетіли більшевицькі кіннотчики, перші стежі. Куди заховатись – став трівожитись Василь – чи до клуні, чи до хліва на вижки? А може вилізти на липу? Не гаючись, юнак прожогом видрапався на липу та сховався між гіллям. В цей мент влетіли на подвір'я більшевицькі кіннотчики. Вони кинулись із грубою московською лайкою, до старого Степана: «Стой, старік! Нам у селі говорили, що до тебе прибув сьогодні твій син – петлюровець. Признавайсь, де він»! І вміть один із них спрямував на старого батька свого нагана.

«Товариші- ребята! – Став лебедити дядько Степан – не чіпайте мене! Сина мого нема вдома. Шукайте, де хочете. Може знайдете»...

Влетіли червоні вояки до хати, геть усе перевернули, але нічого не знайшли. Пішли до клуні, перекинули сіно, заглянули до хліва, на вижки, скрізь перешукали. А стару липу таки оминули. Витягнули з комори два буханці хліба, забрали все сало з торбиною й, сівши на коні, поскакали в другий бік села.

Таким чином стара липа врятувала від смерти українського вояка Василя Гордійчука. Василь іще боровся не на однім фронті, був знову 1920 р. під Київом, але йому пощастило лишитися живим, і тепер він господарює на батьківській ріллі. В гурті молоді оповідає про свої військові пригоди, про стару липу. Дідусь Гордійчук шанує старе, святе дерево – зробив довкола огорожу. Ввійти можна через фіртку та сісти собі на лавці. Старий дідусь уже дождався внуків – молодші вчаться в сільській школі, старші їздять до міста. В літку вільними хвилинами сидять під липою та читають книжки. Виростає молоде покоління на зміну старшому, щоб творити нове життя. В місяці липні ціла родина зриває липовий цвіт, його сушать на зиму.

Стоїть собі стара липа, така пишна літньою порою. Зімою ж хоронить хату від хуртовини... Як би вона вміла говорити, розповіла б не одну цікаву подію з нашої багатої, славної бувальщини.

 

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.