Поза трагічними і героїчними сторінками ми все ж будь-яку історичну місцину можемо назвати «місцем пам’яті». Щойно з’являється людина, яка у своїх мемуарах описує пережите тут, як це одразу ж стає і публічним надбанням. Місто – це суцільне місце пам’яті, в якому нашаровані, нанизані один на одного, довільним чином комбіновані різні «пам’яті», різні історичні і не зовсім сенси.

Попри те, що це звучить трохи метафізично, має насправді і досить простий бік – коли людина просто згадує своє минуле. У виданій в Чикаго в 1987 році книзі «Syberyjskie wizje» Ришарда Лисаковського знаходимо уривок його спогадів про довоєнний Луцьк і його дитячі роки тут. Він згадує про дитячі і молодіжні забави на берегах рідної річки.

***

Життя молодече в Луцьку у часі міжвоєння минуло в атмосфері певної матеріальної нестачі. Були, правда, ті роки для нас, молодих хлопаків, неймовірно багаті на пригоди. Чиста вода Стиру омивала змієподібним зигзагом три чверті міста Луцька.

На передмісті Красне біля мосту була обширна пристань по обидва боки річки. Там часто збиралася молодь з цілого передмістя, а навіть з навколишніх сіл, аби поплавати в чистій воді і погратися на піщаних берегах.

Було достатньо місця обіруч річки для лежання на сонці чи організації молодіжних ігор. Грали ми в футбол, «два вогні», влаштовували змагання з нагородами з бігу, стрибків у довжину, висоту тощо. Також розважалися показовою їздою на роверах, в чому я був одним із найкращих. Разом із тим, ми організовували цілий ряд імпрез, аби урізноманітнити життя й одночасно додати до нього пригод. Одна з таких пригод – мандрівка човнами по Стиру. На ті мандрівки збирали ми тільки найнеобхідніші речі, як запальнички, сіль, хліб, смалець, ложки, ножі і виделку для їжі, старі металеві військові тарілки, пательні  і два казанка для варіння їжі.

Тут пролягав маршрут на човні. Фото з Національної бібліотеки Польщі

Довгий шнурок (біля 30 метрів) теж був потрібен, бо десь 15-20 кілометрів тягнули проти течії човни. Такі мандрівки тривали зазвичай 2-3 дні. Змінювали один одного, тягнучи човна; коли один із нас сідав у човен і кермував (чи веслував), в місцях крутих поворотів русла, інші йшли берегом.

Брали ми вудки, запасні гачки, сітки для риб і наживки. Була то наша основна їжа. Серед зловлених риб – білі лящі, smalcówki (?), окуні, а часами і щупака вдавалося злапати. Вуграми також не гордували.  Для приманки використовували хробаків (глистів), викопаних у полі, або домашніх мух, яких ловили у сільських хатах.

Вночі ми спали просто неба на траві під копицями сіна. Дуже цікаво було розглядати і впізнавати сузір’я Великої Ведмедиці, Чумацький Шлях і інші, а також спостерігати за зорепадом, загадуючи собі якісь бажання. Вдень сонце палило нас, жайворонки піднімались високо і своїм щебетом вихваляли Творця. Ластівки пролітали над нами, несучи поживу для маленьких своїх пташенят, які гніздилися в прибережних урвищах. Все це було таким чудовим, дивна і чарівлива природа оточувала нас. Бог був поряд, ми відчували його спокій і щастя.

Подорож назад відбувалася за течією.  Ми пливли на човнах, веслуючи тільки там, де течія була повільнішою. А там, де вона була швидкою, тільки один із нас стернував, інші ж милувалися довколишньою природою і загадували майбутні поїздки, співаючи веселі молодіжні пісні.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.