На даху дев'ятиповерхівки лучанин Юрій Мещеряков поселив бджіл, а у майбутньому хоче облаштувати там й відпочинкову зону. Про незвичне хазяйство розповідає Район Луцьк.

На покрівлі чоловік постелив клейонку, насипав землі і виростив зелень: траву та конюшину. У горщику росте справжня пальма, на стіні висять вазони, і серед цього всього стоїть… вулик. Не вистачає басейну та шезлонгів – і буде не гірше, як на рекламній картинці елітних закордонних готелів.

Та цю екозону Юрій облаштував для своїх улюблених підопічних – бджіл. Пасічник переконує: «ще не вечір», і мріє облаштувати цілий відпочинковий куточок. Замість руберойдового покриття хоче зробити штучний трав’яний настил, посадити клумбу або ж навіть сад.
 

Будинок з бджолами знаходиться біля міського РАЦСу. З даху видно парк, що позаду «урочистої» будівлі. Там бджілки і трудяться. Міні-пасіка на даху існує вже чотири роки.

«Я тримаю вулики у селі, недалеко від Луцька. Їх у мене 12. Іноді мені хочеться бути біля них ближче, спостерігати за ними. У мене обставини склалися так, що бджоли захворіли, і я вирішив поставити вулик на даху. Знаю, що таке практикують у Японії, Німеччині, здається, і в Англії. Сам живу на дев’ятому поверсі, часто до них піднімаюся», – розповідає пасічник.
 

Юрій Мещеряков хвалиться хорошими сусідами, мовляв, не нарікають на його захоплення.

«Бджоли нікого ще не покусали. Ви знаєте, друге щастя, коли живеш у таких будинках, як мій, – це хороші сусіди. У мене дуже хороші сусіди, підтримують мене. Один сусід віддав мені цю пальму. А я їм помагаю медом, даю віск, прополіс», – каже пан Юрій.

Чоловік переконує, що бджолам у Луцьку живеться не гірше, аніж у природних умовах. Звичайно, каже пасічник, міський мед не такий екологічно чистий, аніж був би у селі, проте теж придатний до вжитку. Юрій Мещеряков з меду виробляє неймовірні настоянки, бальзами, вина. І все – за ексклюзивними рецептами.
 

З одного вулика можна отримати 50, 60, а то й 200 літрів меду. Бджоляр пояснює, що «зайвий» мед комахи заготовляють для наступного покоління. Юрій розповідає, як бджоли переносять нектар у шлуночках, як ніколи не пустять чужу бджолу до свого вулика, як бджола-розвідниця, знайшовши «прибуткову» галявину, прилітає додому і розповідає «колегам» про своє відкриття, а далі веде за собою рій на плідне місце.

Пропозицію зазирнути до вулика і самій побачити, скільки солодкого продукту надбали літаючі трудівниці, зустрічаю з острахом, адже страшно, що можуть вжалити. Хоча за всю розмову біля вулика жодна бджола не напала ані на пасічника, ні на мене. Завбачливий Юрій виймає бджолярську шапку-маску, сміливо відкриває вулик голими руками з незахищеним обличчям. Бджоли хвилюються, розлітаються навкруги, сідають на руки. Напевне, сердяться, але не жалять.

Не нападають навіть тоді, коли бджоляр дістає з вулика вощину з медом. Видно, уже звикли до подібного вторгнення. Запитую Юрія, чи може бути, що бджоли його впізнають, а він каже про ще одну недоведену наукою теорію: бджоли, ймовірно, можуть впізнавати свого пасічника в обличчя. Уточнюю, чи жалять вони його. Сміється і каже, що постійно. А потім із сумом доповнює: бджола, яка вжалила, гине. Узагалі бджоли нападають рідко і лише тоді, коли вважають, що є якась небезпека.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.