Діялося навесні 1575 року. Місто Луцьке святкувало Івана Богослова – престольний празник замкового храму. Чи не найбільше тішився з того владика Іван Борзобагатий. Колишній луцький війт, одіозний купець, а тепер – знаний духівник на честь свята організував пишну гостину. Поскликав усе поважнеє міщанство. Були з-посеред них і брати Жоравницькі – Олександр та Ян. Луцький ключний Олелько був зятем  Борзобагатого. Священникова доня – Ганна, вже не вперше в шлюбі, жінка відома в шляхетських колах як ще та любителька чоловіцької уваги, прийшла на гостину із своїм поважним чоловіком. Пані ключникова претензійно оглядала гостей і раптом побачила своячку. Дружина молодшого чоловікового брата – Олена, вочевидь, ніколи не подобалася родичці. Дратували Ганну краса, витонченість манер та гострий розум Коптівни. Єдине, чим можна було докорити жінці була бідність. Одначе Олена володіла куди більшим скарбом – жіночою достойністю.

Особливим тактом Борзобагатянка-війтівна не вирізнялась і за трапезою болісним словом привселюдно ущипнула Янову дружину. Докір мав висміювальний характер. Добре вихована, учтива Олена тоді не відповіла на докір. Уже вдома, разом з чоловіком, вона надумала як відплатити своячці за ганебну образу. Подружжя вирішило написати віршовану оповідку. Сатиричну й дотепну – пашквіль. І так, аби в тому вірші описати всі негативні риси родички. Жоравницьким це вдалося, бо вже зранку наступного дня на  брамі Вʼїзної вежі замку, на Ринку й на Глушецькій брамі Луцька виднілася сатирична цидулка:

Хто йдеш мимо, стань годину,

Прочитай сюю новину.

Чи єсть в Луцку білоглова,

Як та пані ключникова?

Хоча й вік подойшлий має,

А розпусти не встидає;

Убираєтся в форботи,

Леч не дбає про чесноти.

Нащо модли єй, офіри?

Аби були каваліри!

Лиш малженок ідет з двора –

Внет тут молодиков чвора!

З ними учти і беседи –

Не вертайся, мужу, теди!

Ой ти, мужу необачний!

Зроби жоні бенкет смачний:

Змаж ю лоєм з дхлого хорта,

Ачей, зженеш з шкури чорта.

Смаруй кієм над статечность,

Нех забуде про вшетечность!

І люди-поспільство ставали-зупинялися! Читали й гучно сміялися над пані ключниковою. Одначе вістка невдовзі дійшла й до неї. Розгнівана Борзобагатянка не йнялася од люті. Закликала родичів до ґродського суду. Там справу і розглядали. Врешті, образу честі шляхтянки залагодили через полюбовне й привселюдне вибачення словами: «Милостивий пане ключнику і милостивая пані ключниковая. Що єсмо написали і в брами в Луцьку на розних місцях прибити веліли пашквілюс, або цидулу образливую добрий слави вашої милости... Сердечно того жалкуємо і покорне просимо, аби то ваша милость християнським обичаєм одпустити тим речила». Справу таким чином було залагоджено. Одначе той випадок став невипадковим: на Волині, в Луцьку з’явився перший відомий віршований сатиричний твір.

Словник застарілих слів-термінів:

білоглова – жінка; подойшлий – поважний, немолодий; форботи – шати; модли, офіри – молитви, восхваляння Бога; малженок – чоловік; внет – раптово; чворо – багато; лой – жир; дхлий хорт – мертвий чорт; смарувати – тут вжито у значенні «бити»; статечность – шляхетність, шляхетне походженя;  вшетечність – розпуста.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.