Cтрічка вийшла в український прокат рік тому. Можливо, те літо стало не найкращою порою для «Юності», бо про це кіно у нас дуже швидко забули. А його ж шедевральним вважають! Уперше в історії кінематографа фільм став об’єктом унікального експерименту: 12 років життя однієї родини зафіксовано на камеру в реальному часі. Фільм-володар премії «Золотий ведмідь» спочатку видається довгою сімейною сагою. Але сюжет робить його цікавою мандрівкою дорослішання.
Отже, режисер Річард Лінклейтер знімав картину 12 років, почавши стежити за шестирічним хлопчиком, а закінчив, коли той вже став юнаком. Сцена за сценою, без особливих емоційних вставок, глядач стежить за тим, як маленький Мейсон дорослішає. Навколо нього змінюється все: музика, мамині чоловіки, президенти… Хроніка життя Мейсона настільки правдива, що важко не відшукати у ній ноток із власного досвіду.
У фільмі немає жорстких драматичних сцен чи штучних конфліктів, хоча інколи чекаєш, як у Коенів, якогось удару молотком долі… Але «Юність» пробирає і змушує додивитися до кінця (хронометраж – заледве не три години!) показом життя однієї з мільйонів американських сімей. Розлучені мама-тато, діти, які до часу силуються їх поєднати, пошуки і знаходження нових сімей, рутина виживання, переїзди. У великому світі президента Буша змінює Обама, планета божеволіє за Гаррі Поттером, мобільники поступаються місцем смартфонам… Власне, моє покоління жило в цю епоху, тому дуже цікаво скористатися шансом поглянути на нього з боку. Може навіть здатися, що то все банальне «кіномило», тим більше, що знімали його 12 років. Але фільм і підкуповує простотою, і водночас не є серіальною одноденкою.
Можливо, єдиний недолік – надто вже ідеальним виявився головний герой. Таких мало хлопчаків – і філософські розмови підтримує, і до відео- та комп’ютерних ігор швидко холоне, і спокійно всі незгоди особистого життя матері сприймає…
До речі, про знімання трохи більше. У 2002 році із сірооким американським хлопчиком Елларом Колтрейном уклали контракт, відповідно до якого щороку з найближчого десятиліття він мусив кілька днів бути на зніманнях у фільмі. Там його партнерами були голлівудські зірки Ітан Хоук і Патрісія Аркетт. Втім нічого особливого грати хлопчикові не довелося – йому потрібно було просто дорослішати. Спочатку Лінклейтер планував назвати фільм «12 років». Але через оскарівського тріумфатора «12 років рабства» режисер зупинився на назві «Юність».
Якщо герой Колтрейна, юний Мейсон, у кадрі дорослішав, то його батьки так само природно старіли.
Режисер забороняв акторам хоч якось втручатися в свою зовнішність і робити пластику, бо тоді вони були б молодшими на вигляд! І це була єдина жорстка вимога, яку висував режисер. Бо фільм унікальний ще й тим, що не мав фіксованого сценарію: Лінклейтер намітив основні сюжетні лінії, але постійно змінював сценарій, адже справжнє життя не йшло за чітким планом.
У цьому, напевне, й сутність «Юності» – і фільму, і чудесного часу, який пережили всі глядачі. У юності можливо що завгодно, це ще не час робити один-єдиний вибір «раз і назавжди» і ще можна все змінити, переграти. Одне слово, часу, в який іноді так хочеться повернутися, – хоча б у кіно. Тому раджу ще раз «пережити» «Юність».
Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.
