Зворушливі спогади про танцювальну молодість одного лучанина з 1960-х. Де був найромантичніший танцмайданчик міста, чому на дебаркадері грали під баян і за що зневажали луцьких панянок, які ходили в Будинок офіцерів. Текст Івана Головні.

***

У 60-тисячному місті танцмайданчиків і залів було більш ніж досить. Добрий десяток набиралося. Непросто було вибрати, куди краще піти у той чи інший вечір. Найбільше запав у пам'ять майданчик у парку Ворошилова. Так у той час називалася засаджена деревами ділянка над Сапалаївкою позаду нинішніх обласного краєзнавчого музею і Палацу учнівської молоді. Це була така собі чималенька дерев'яна ротонда – кругла, на підвищенні, огорожена високою металевою сіткою, посередині якої було місце для духового оркестру. Без перебільшення можна сказати, що це був найромантичніший танцмайданчик у місті. Спробуйте уявити: вечір, сутінки, а згодом нічна темрява і лише яскраво освітлений майданчик. Поряд дзюркотить Сапалаївка (тоді ще не смердюча), над головами шумлять верховіття велетенських дерев, лине музика, довкола твої ровесники, молоді та гарні, а тобі якихось вісімнадцять літ. І до того ж – ти закоханий. Неповторний час!

У парк Ворошилова ходила більшість міської молоді. Інколи там було так тісно, що танцювати можна було лише на місці, переступаючи, з ноги на ногу. Однак усі були задоволені і ніхто не нарікав.

При бажанні можна було потанцювати на стадіоні «Динамо», пізніше «Авангард». Свій літній танцмайданчик був і в Будинку офіцерів. А ще запали у пам'ять танці, котрі не раз влаштовувались на плавучій пристані (дебаркадері), яка стояла біля берега річки Стир в кінці вулиці Карла Лібкнехта, тепер Драгоманова (на фото). Хоча танцювали там всього лиш під баян. Цей імпровізований танцмайданчик згадується не рідше, ніж парк Ворошилова. Це тому, що поряд жила моя майбутня дружина Женя (тепер – Євгенія Сергіївна), І, зрозуміло, я там не раз танцював з нею.

Зимою вибір танцзалів був значно ширшим. На початку свого парубкування зиму чи дві я ходив у клуб 1-го цегельного заводу, де грала радіола. Після «розгрому» будбату зимовий танцклуб відкрили у колишній їхній казармі. «Аристократична» молодь, тобто ті ж стиляги та інші, ходила на танці в Будинок культури (тепер «Просвіта»). А ось в Будинок офіцерів ходили переважно молоді лейтенанти та дівчата, котрі хотіли вийти за тих лейтенантів заміж. Робітнича молодь таких дівчат зневажала за їх пихатість та зловживання косметикою.

Танцювали у наш час переважно вальси, танго та фокстроти. Найчастіше «крутили» платівки з записами Утьосова, Лещенка, Козіна, Юр'євої.

Якось один з завсідників танцвечорів у клубі КЕЧі поїхав у гості до рідні у Ригу – місто, можна сказати, європейське, і, звісно, перейняв там кілька нових танців. А повернувшись додому, навчив тим танцям свого товариша. Приходять вони на танці в клуб КЕЧі. Хлопці попросили дати їм місце і в колі давай вигинатись, присідати, трясти головами, дриґати ногами та сотати руками – демонструвати новий танець. Здається, то був рок-н-рол. Спускаються зі сцени завклубом Гриша зі своїм помічником, беруть одного з популяризаторів модних західних танців за руки і ноги, виносять надвір, розгойдують і кидають у снігову кучугуру. Потім те саме роблять з його товаришем. Слідом за танцюристами полетів у кучугуру їхній одяг.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.