Нинішню кумедну історійку вдалося віднайти у часописі «Молоде село» («Młoda wieś»). Видання існувало з 1929 по 1939 роки, публікувалось українською та польською мовами. Редакція функціонувала в Луцьку та, імовірно, в Рівному. Окрім засягу сільських вістей, історичних замальовок, висвітлення політико-економічної й культурної картини тогочасного світу, двотижневик містив гумористичну складову. Відтак нині можемо подивитися, які оповідки викликали посмішку волинян у січні 1935 року. Автором цитованого нині оповідання був Ю. Волиняк.

***

Попросили Хому на «Андрея». Йти чи не йти? – думає Хома, і спокою бідний не має. Нараз почув він у собі дві істоти: одна подобається Хомі, а друга ні. Одна говорить йому: – «не йди, Хомо, ліпше зробиш, не ходив ти ніколи то й тепер посидь краще на печі, - знаєш, які там хлопці та дівчата, – тільки обсміють тебе та й годі!...».

Сумно стає Хомі; а друга істота, знай, шепче: – «що, ти не хлопець, Хомо?! – чого маєш сидіти, гуляй – тільки й твого!...».

Подобається Хомі та друга істота в собі, – колиб так перша замовкла, а то тільки перебиває і все шепче: – «ти ж знаєш, Хомо, який ти, – на очі добре не бачиш, дивишся в право, а з ліва бачиш, ноги твої також щось не того… в середину пальцями дивляться… А ніч темна, холодно, мороз, а ти в одній сірачині…». Просто до сліз доводить Хому такими словами…

А друга все розважає: – «дурниця, Хомо, все… Воно ніби трохи не до ладу, що ти кривий і не добачуєш, але чи ти винен тому? – та й подумай лише: – дівчата, горілка, смачні паляниці, і твоя Олена, і…». І в уяві Хоми така картинка пересунулась, що вже годі було далі витримати. Живенько сірачину на плечі, бутельку горілки в кишеню (бо купив два дні перед тим) і гайда через поля до Їванової хати, де справляють «Андрея».

Ілля Рєпін. Вечорниці, кінець ХІХ століття

Темна ніч. Вітер з морозом віє немилосердно в лице Хомі аж йому сльози з очей ллються, а ноги так і повзають то в ямку, то на горбочок… Чи від утоми, чи з якої іншої причини, стало Хомі на душі і на серці… А перша істота все своє шепче: – «ой, Хомо, – будеш жалувати… вернись!...»

Став Хома і думає… – дай трохи спробую горілки, – буду веселіщий і сміливіщий… Витягнув з кішині горілку, стукнув флящиною в рук і корок, мов куля, полетів. Потягнув з флящини раз і другий, – добра! Ховає в кишеню, але не заткану, бо корка і в день не найшовби, не то ще в ночі. Пройшов кроків з десять – хлюпає не заткана бутелька в кішені!...

Зле, – думає собі Хома, – наділю ще трохи, то може не буде хлюпати… І знов потягнув раз, другий, потім ще раз. Зробилось Хомі легенько і весело… Потягнув собі й ще раз і чує, що не багато вже й зістається… Допю й решту, – міркує собі, – та й потягнув ще раз і другий раз… – та й по горілці.

Козак з Хоми, хоч куди!

Вперід, Хомо! – приказує собі і чимчикує далі. Аж тут згадав, що не має з чим йти на «Андрея» бо горілку випив… Що тут робити?!... Розбив Хома з пересердя порожнюю фляшчину, та й в сльози. Присів на межі, добре виплакався та й потяг… до дому.

Ноги до решти відмовлялись йому служити, а голова стала тяжка, мов камінь. Йде й падає. А перша істота все промовляє: «краще, Хомо, сиди в дома, – було й з хати не виходити… а піч така тепла…свіркуни так мило цвіркочуть…скоріще, Хомо, та на піч!?...»

На піч.. на піч… белькоче Хома, і спати йому так захотілось, що серед поля ліг би. Насилу якось доплівся до дому та вже не втрапив до хати, а до хліва… Біла корова, постогнуючи, лежала під стіною. Хома так і повалився, мов сніп, під корову, думаючи, що то піч. Мукнула була від несподіванки, а Хомі видалось, що то мачуха свариться. Не свариться матінко, – каже, – не ходив я… там хлопці, дівчата… насміхатись будуть… а піч така тепла… тепла – шепоче Хома вже в півсні. Зробилось йому тепло і затишно, а друга істота легенько стукає до п’янок голови: – «так, Хомо, найкраще… Не всім, бач, однакову долю Бог дав… не для всіх і весна зеленіє…».

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.