Джерело: Інформаційне агентство Волинські Новини

Сімдесят п’ять років тому, 23 червня 1941 року, подвір’я монастиря бригідок було залите кров’ю. Більше двох тисяч в’язнів Луцької тюрми, облаштованої в монастирі, без суду і слідства були розстріляні органами НКВС.

Енкаведисти розстрілювали волинян на підставі директиви народного комісара Держбезпеки СРСР Меркулова №2445-М від 23 червня 1941 року, згідно з якою на осіб, що утримувалися в тюрмах західних областей України, складались списки, за якими вони підлягали розстрілу за місцем їх утримання у зв'язку з початком війни з Німеччиною.

Розстрілювали не тільки осіб, щодо яких були винесені вироки про вищу міру покарання, але і засуджених до позбавлення волі, та тих, щодо яких тільки розпочалося слідство. Цю чорну справу робила оперативна група працівників УНКВД по Волинській області під керівництвом капітана держбезпеки Розова, особовий склад 233 конвойного полку військ НКВД, керівний склад та наглядачі в'язниці.

Того кривавого дня Галина Михайлівна Семенюк, а тоді – півторарічна Галя, осиротіла: серед вбитих був її тато – Михайло Андрійович.

«Його забрали на Різдво, нічого не пояснюючи. Мама пішки ходила носила передачі, просила: адже вдома залишилося п’ятеро діток – я була наймолодшою. Сім’я залишилася без годувальника. Повертаючись, мама приносила додому батькові сорочки, вони всі були мокрі», - згадує сімейну історію жінка.

Михайла Семенюка з села Новокотів забрали за те, розповідає вона, що він організував у селі гурток, на кшталт «Просвіти». У нього були українські книжки, він організував українські вистави, подивитися на які приходило ледь не все село. Власне, саме за пропагування української літератури, культури, просто – українства, батько п’яти дітей поплатився спершу свободою, а потім – життям.

«Одній жінці вдалося втекти і врятуватися. Вона розповідала, що тато просив його не вбивати, повернути дітям батька. Але його не слухали. Дехто врятувався, заховавшись під трупами, але тато загинув. Тут все було залите кров’ю. А потім аж земля ворушилася – скільки тіл тут залишилися непохованими», - розповідає Галина Михайлівна.

Де похований її батько – невідомо. Припускають, що його тіло досі лежить у дворі монастиря бригідок, адже після трагедії, на це місце згодом впала німецька бомба. Тож щороку родина Михайла Андрійовича приходить сюди – вшанувати пам’ять батька, діда, прадіда.

«Я приходжу сюди щороку. Для мене це навіть не обов’язок, не прийти сюди для мене – це гріх», - розповідає донька Галини Михайлівни, онука розстріляного Михайла Андрійовича, Лілія.

Історія родини Семенюків – не єдина. Таких історій на Волині тисячі. Довгий час їх розповідали пошепки, вночі, без свідків. За ці розповіді можна було поплатитися своєю свободою, або й розділити долю в’язнів – загинути насильницькою смертю.

Після 1958-го року приміщення Луцької тюрми переобладнали під навчальний заклад. І до 1998-го там розміщувалося музичне училище. Увесь цей час над неодспіваними душами лунала музика. Коли музучилище перейшло в іншу будівлю, ця залишилася пусткою. 25 вересня 2001 року на цьому місці заснували монастир Різдва Христового. Для облаштування церкви виділили три невеликі кімнати, а перша Літургія відбулася 18 грудня 2001 року.

Вже восени 2009 року на території Луцької тюрми розпочалися ексгумаційні роботи щодо виявлення останків в’язнів, розстріляних 22-23 червня 1941 року. Їх виконувало комунальне підприємство Львівської обласної ради з питань здійснення пошуку поховань учасників національно-визвольних змагань та жертв воєн, депортацій і політичних репресій «Доля». Проведенню ексгумації передували тривалі дослідження, пошукові заходи, збір свідчень очевидців тих подій.

Зі слів свідків, на території тюрми було чотири братські могили. Перша – біля сучасної «Стіни жалю». Тут, ймовірно, поховані в’язні, яких розстріляли вранці 23 червні 1941-го. Друга – біля північно-західного кута будівлі № 16, на вулиці Кафедральній. Там, 22 червня того ж року розірвалася німецька авіабомба. В цю воронку під примусом енкаведистів свідок Покотило відносив тіла загиблих. Це місце відмічене дерев’яним хрестом та меморіальною дошкою. Третя – у приміщенні гаража, який знаходився у південно-східній частині внутрішнього подвір’я. Приміщення гаража не збереглося, а територія нині забудована. Зі слів свідка, енкаведисти примушували в’язнів тіла загиблих відносити в іншу могилу за будівлю контори тюрми, ймовірно, що це була яма загального туалету. Швидше за все, це і була четверта братська могила.

ЧИТАТИ ДЕТАЛЬНІШЕ: ТРАГЕДІЯ ЛУЦЬКОЇ В’ЯЗНИЦІ: МИ ПАМ’ЯТАЄМО

Сьогодні, на 75 річницю трагедії, невинно вбитих в’язнів Луцької тюрми лучани вшанували скорботною ходою від Свято-Троїцького собору до монастиря бригідок. Після відспівування на місці розстрілів, до всіх присутніх звернувся митрополит Луцький і Волинський Михаїл. Він закликав волинян не просто пам’ятати дату 23 червня 1941 року, а винести урок з цієї трагедії.

«Ми святкуємо на високому рівні дату звільнення Волині від нацистсько-фашистських загарбників, але ми не згадуємо, що визволителями стали інші загарбники. Ми маємо пам’ятати власну історію, а не ту, яку нам насаджували роками. Саме тут, на цьому місці загинули наші діди і прадіди, загинули за те, що вони були патріотами. І стали жертвами комуністичного режиму. Ми маємо пам’ятати власну історію, що сталася з українцями, а не радянським режимом після цих подій», - пояснив він.

Помолившись, усі охочі поклали квіти до стіни скорботи в дворі колишньої Луцької тюрми. А ті, чиї родичі так і не повернулися з цих стін, зі сльозами на очах тихенько, молилися за спокій їхніх душ.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.