Джерело: Волинський інформаційний портал

Уже 8 травня лучани відзначатимуть День пам’яті та примирення, вшановуючи всіх тих патріотів, які брали учать у Другій світовій війні. Дехто з них – давно визнаний героєм, інші – ще досі є суперечливими постатями в історії. Проте всі вони – наші бабусі та дідусі, які прожили непросте життя. Серед них – волинська повстанка, одна з багатьох патріотів нашої держави Тетяна Мусіївна Барбелюк, на псевдо Байда.

Ця жінка – член ОУНівського руху, арештована у восьмому класі, відбула п'ять років у таборах ГУЛАГу. На цей час Тетяна Мусіївна – письменниця, громадська діячка, ветеран Братства ОУН-УПА, член спілки політв'язнів. Проте навіть її сім’я «воювала» на два фронти: батько повстанки – ветеран Великої вітчизняної, був у лавах радянської армії, у німецькому полоні, а його двоє дітей – Тетяна та Михайло – відсиділи в таборах, як вороги народу.

Коли бачиш цю бабусю та чуєш, як вона говорить, розумієш – вона варта уваги. Незважаючи на поважний вік, 83 роки, Тетяна Мусіївна і далі продовжує брати активну участь у житті міста – саме їй довірили писати послання нащадкам, яке забетонували в фундамент пам’ятника Степану Бандері в Луцьку.

Жінка живе у звичайні квартирі в центрі міста. На стіні – образи, великий портрет Тараса Шевченка та Лесі Українки. Наша розмова починається з фрази: «Може, я про себе не буду? Я не така вже знаменита повстанка! Я просто людина, дівчина, така, як всі волиняни», – стверджує бабуся. Натомість пропонує послухати історію про двох волинянок, які мали надзвичайно важливе значення в УПА, аргументуючи, «якщо я помру, ніхто про них вже не дізнається».

Про волинянок, завдяки яким створили УПА

У повстанському русі жінки мали чимале значення. За словами Тетяни Мусіївни, без них УПА і десяти років не протрималася би. «Ми мусили їх переховати, одягнути, перев’язати рани, мусили все їм дати», – розповідає жінка. Особливо запам’яталися дві подруги родом із Піддубець – Василина Демчинська і Зіна Драницька. Перша мала псевдо «Циганка», і в 1943-му займалася лікуванням повстанців у створеній на той час Колківській республіці – створила вісім маленьких шпиталів. Відзначилася під час наступу німецьких військ – їй вдалося вберегти всіх своїх поранених – на човнах, плотах і навіть на звичайних драбинах Василина переправила повстанців через Стир.

Історія смерті Циганки теж героїчна – солдатка перебувала на одній із нарад старшин, коли їхній схрон оточили чекісти. Поки командування відходило, Василина разом із Іваном Циплюком залишилася їх прикривати. Клуню підпалили, а з неї вийшла Циганка в вишитій сорочці з автоматом на грудях та розпущеними косами. Чекісти оторопіли та й кажуть: «Красавица, сдавайся, ми тебе падарим жизнь». А вона гордо їм відповіла: «Українські патріоти живими в руки ворога не здаються». Тоді відстріляла останню обойму з автомата, кинула їм під ноги, і пішла в палаючу клуню. Пізніше люди знайшли два обгорілі тіла – їх закопали в одну могилу, яка ще й досі є на кладовищі в Піддубцях.

Друга наша героїня – Зіна Драницька – дружина одного з двох перших сотників УПА Миколи Якимчука на псевдо «Олег». Саме вони з Зіною, разом зі ще одним сотником – Сергієм Качинським – об’єдналися проти боротьби з німцями, ще не маючи тоді офіційної назви. Написали присягу, ввели військову дисципліну, розбили загони на рої. «Наш військовий округ створився раніше, ніж інші на Волині. Тому й співають: «Ой там на Півночі Волині, створилась армія УПА. Його назвали група УПА-Північ і нашим безпосереднім командиром був Клим Савур», – навчає Тетяна Мусіївна. «Я вже про це знала. Ми, діти, бігали у ліс і дивилися, як вишколюють тих хлопців», – згадує співрозмовниця. Та не будемо забігати наперед – все по порядку.

Народилася на печі, читати вчилася на «Кобзарі»

Народилася Тетяна Барбелюк (тоді ще Дейнега) у 1933-му, коли був Голодомор.

«Мати народила мене на печі, в хаті нікого не було, казала, що перегризла пуповину, але я щось не вірю. Вже рано десь знайшли бабу-повитуху, що перев’язала мені пупок і скупала. Я виросла на печі, мене заарештували фактично з печі і, коли я повернулася після смерті Сталіна з таборів, з нарів я полізла спати на піч. Для мне піч – це стихія», – ділиться бабуся.

Жила сім’я Тетяни Мусіївни на хуторі поблизу села Забороль. Читати малу Тетяну тато вчив на «Кобзарі», який зберігався на діжці, в якій мати місила хліб, під образами. Ніяких букварів або інших українських книжок тоді не було – лише польські, але батько з малих років прививав дітям любов до рідного.

 

Про ОУН почула від старшого брата

Брат Тетяни Мусівни, Михайло, з малих років був членом Пласту. Вже у дев'ять років прийшов у школу в сорочці з гудзиками, на яких були витиснуті тризуби. Там зчинився ґвалт – директор викликав жандармерію і хлопцеві повирізали ґудзики прямо з тканиною, залишивши дірки. Та на цьому його витівки не закінчилися – через якийсь час хлопці повиривали очі на портретах маршала Польщі Пілсудського і Президента Мостицького. Це Михайлові з рук не зійшло: «Приїхала жандармерія і дуже їх била. Коли брат повернувся додому, руки були посічені різкою чи лінійкою, а батька оштрафували – мусив їхати відробляти полякам під час посівної. Хлопців вигнали зі школи», – згадує жінка.

Після цього, вже при німцях, Михайло вступив в ОУН. Саме від нього мала Тетянка вперше і дізналася про цю організацію: «До нас приходили хлопці, вони сідали на колодах в садку, а я підслуховувала. Вони казали, що у нас немає іншої дороги, як брати зброю і йти в ліс, боронити Україну скільки можна».

Брат вчився у Львові, в залізничному технікумі, а паралельно був зв’язковим ОУН. Тетяна Мусіївна згадує його роботу так: «Мій брат перевозив цілі чемодани документації, а звідти, зі Львова, я сама бачила, повну валізу пістолетів. На тих пістолетах і нас вчили стріляти згодом».

Одна ніч із життя

«Мені здається, що тоді хлопці були не такі, як зараз. – Робить ліричний відступ бабуся. – Я розкажу тобі лише одну ніч із тих, які траплялися з нами.

Водохреще, на дворі двадцять градусів морозу. Стукають у двері: «Тітко відчиніть!» – «Хто там?» – «Свої!» Ми не називали їх ні УПА, ні повстанцями, ми їх кликали – наші хлопці, бо вони – наші діти, сусіди, з одної криниці воду пили. Мама відчиняє двері, вони заходять. Один дає честь – «Сотник Чорнота! Тітко, ми їсти хочемо!» Мама дала їм картоплі, капусти і сала – їдять. Потім вони попросилися в нас переночувати на долівці на соломі, адже мороз.

Один із них підходить до печі і каже: «Дівчино, дозволь я сяду тут скраєчку і нагріюсь, бач в мене руки до автомату примерзли». Я глянула на нього, а він такий красивий! Мені здається, я більше ніколи такого хлопця не бачила. Ну ангел! Підсовуюсь, кажу – сідай. Бачу, в нього шинелька така тонесенька, не для морозу, чоботи обмотані мішковиною, та перев’язані мотузочками, щоб пальці не повідмерзали. Але ж на грудях – автомат, і він його «папаша» називає. Нас тоді вже кликали до зброї, то я знала, що це марка «ППШ» називається, а він його лагідно – «папаша». А хлопець веде далі: «Дівчино, подивитися на тих хлопців, що лежать в соломі, сплять. Запам’ятай їхні обличчя. Ми всі до одного загинемо, а ти живи». І я живу, бо він мені тоді наказав, щоб я розказала нащадкам, як за волю України вмирали українські хлопці і дівчата. Я спитала, як його звати, щоб молитися за нього, а він представився Чугайстром. Справжнього імені казати не хотів, адже боявся, що як катуватимуть, видам його. Проте, коли вони вже відходили, він все-таки сказав: «Молись за мене, мене звати Мар’яном, я зі Львівщини», – зі сльозами на очах веде Тетяна Мусіївна. 

А мама перев’язує рану хлопчику на лежанці – Орликом його називали, дитя. Вона віддирає йому бинти – кров запеклася на стегні, температура, гарячка трясе. Мама каже: «Що то за мати, що пустила його в УПА?!», а Чорнота відповідає: «А вона не пускала. Ото німець пішов в нужник, і повісив автомат на груші, а те мале прибігло, підперло дрючком нужник, вкрало автомат, побігло в ліс і каже: приймайте мене у повстанці. Ми казали, що він зовсім малий, але як мав повернутися? Німці вже докумекали, хто то! І до того ж – він прийшов до нас зі своєю зброєю». А я сиджу і думаю: ну чого мама йому перев’язує, якби я трошки старшенька! Я хочу йому перев’язувати!

Отакі вони були. Я тобі тільки одну ніч розповіла. А коли ми приходили в ліс і чули перший раз у житі українську команду «Рівняйсь на прапор, друзі!» – аж тряслися, так хотіли разом із ними стати в стрій. Але ми брали в кошик хліб і щоразу ішли з ним до лісу.

Доречі, потім, при незалежній Україні, Чорнота розшукав мене, запам’ятав ту малу дівчину на печі. Справжнє його ім'я – Ромащук Василь, він прислав мені книжку і фотографію.

Як потрапила в ОУН

«Мого брата заарештували на Різдво. Чомусь завжди всі облави, засідки – це все було на релігійні свята. Михайла вистежили і в 48-му о шостій годині різдвяного ранку наш дім оточили чекісти. Його так били, що мама втратила свідомість, кров бризкала на стелю, а я кидалась на них з кулаками і кричала: «кати». Вони ж казали: «Гнида, подрости немного і ти будеш там, где твой братєц». І дійсно, через півтора року вони прийшли за мною. Але, коли його забрали, то я вже свідомо стала боротися.

Коли я почула, що хлопців–дівчат приймають у юнацьку сітку ОУН – відправилася без сумнівів. Мені сказали: «Підеш до нас в агітаціно-пропагандивну реферантуру». І відразу дають мені псевдо Цьоня. Інших дівчат називали Зірка, Калина, а мене – Цьоня?! І все через те, що я коней любила, завжди на них їздила».

Вперше стріляла в чотирнадцять років

Коли Тетяна Барбелюк стала членом молодіжної сітки ОУН, то ходила на стрільбу, на конспірацію і на медико-санітрану підготовку.

Вперше дівчина спробувала стріляти в чотирнадцять років із пістолета «шістки». Пізніше пробувала користуватися і гвинтівкою. Оскільки зброю відбирали в російських полонених, то саме вони вчили малих ОУНівців розбирали та збирати її. «Я ще досі навіть серед ночі можу встати і розповісти, як збирати гвинтівку», – сміється бабуся.

 

Арешт

Шефом юної ОУНівки став вчитель математики. Він відразу дав дівчині пачку листівок, які треба було розклеювати по селах Богушівка, Баєв, Забороль, Великий Омеляник.

«Коли вони побачили, що ми з тим справляємось, нам сказали поширити по школах Луцька заборонену літературу. Пізніше були навіть відзиви до червоних солдатів, щоб вони не стріляли, з поясненнями, чому українські хлопці пішли в ліс, чому вони боронять свою землю. Райка (подруга, – ВІП) завжди стояла на шухері, а я завертала оті листівки в камінець, обв’язувала мотузочком і перекидала через стіну», – розповідає повстанка.

Видав дівчат власник квартири, яку в Луцьку на зимовий період наймала Тетяна. «Коли мене заарештували, він був кравцем, а коли я повернулася з табору – став капітаном міліції», – згадує жінка. Їй тоді було п'ятнадцять із половиною.

За три місяці до арешту Тетяна з подругою зробили фото в національних костюмах – саме їх і знайшли під час обшуку. «Мій слідчий, коли я приходила до нього на допит, виставляв цю фотографію і казав: «О, бандеровка, видно, шо ти – бандеровка. Шо это у тебя за костюм такой?! Советская девушка должна быть: белый верх, чёрный низ и красный галстучек на шее. А ти ж бандеровка, посмотри!» – зітхає, згадуючи, Тетяна Мусіївна.

«Я дивлюся на ту браму, де зараз обласна прокуратура, і здригаюся. Туди мене відразу завезли в підвал на допит. Три місяці я сиділа там. В першу ж ніч мені попекли носа і коліна цигарками, роздягли догола, обзивали «политичекой проституткой», «шлюхою». Над моєю камерою був кабінет слідчих і ми постійно чули ті крики, як на допит дівчат вели, а назад вже несли. Допити починали після півночі, щоб люди в Луцьку не чули, як кричать. Коли мене вперше голу привели до камери – всередині не було де сісти – ні нарів, нічого. Побої лікували власною сечею. Кожен день на допити – ні зустрічей із близькими, ні прогулянок, ні передач. Я пройшла 43 допити. Потім, повели мене на суд, та зачитали вирок – десять років позбавлення волі. Навіть конфіскацію майна зробили мені в п'ятнадцять років – все забрали від мами. Я вернулася з тюрми, то вона спала на соломі на ліжку, навіть рядна не було – куфайкою вкривалась».

Львівська колонія – Дев’ятий ГУЛАГ

Після Луцьких підвалів Тетяну Барбелюк повезли у Львівську дитячу жіночу колонію № 1 на Підзамчому. Там вона працювала в розкроєчному цеху. Разом із іншими дівчатами вони створили товариство «Нескорені» і в ніч на 1 травня вивісили жовто-блакитний прапор із сорочки однієї дівчат та викраденої тканини. Після цього їх повезли на Колиму. Проте за три місяці в дорозі серед жіноцтва почалася епідемія дизентирії, тому врешті вони потрапили до дев’ятого ГУЛАГу Амурської області.

У таборі Тетяні дали псевдо Байда, адже вона любила складати легенди, балади. А дівчата-політв’язні знали про її талант та просили їм щось почитати чи розповісти. Байда розповідала різні історії про неньку-Україну.

Там жінка просиділа п'ять років, один місяць і шість днів до 30 липня 1954. Навіть після смерті Сталіна, коли політв’язнів почали випускати, вона пробула в таборі ще півтора року.

Спочатку працювала на лісоповалі, потім – на будівництві залізної дороги, на баржі розвантажувала.

Перший рік я хворіла на фурункульоз, на цингу, куряча сліпота була. Нам від бараку до туалету прив’язували шнурок, щоб ми змогли дійти. Ми паслися в тайзі: їли папороть, черемшу, черемху, ягоди всякі. Одним тайга – могильник, а нам, молодим, вона життя врятувала», – ділиться Тетяна Мусіївна.

Згодом, жінка з подругою спробували втекти з-під варти – хотіли дванадцять із половиною тисяч кілометрів пішки пройти, щоб додому потрапити: «Я втікала, але мене повернули. Не змогла переплисти Амур – дуже широка ріка» – розповідає бабуся. Після цього ув'язнену відправили в карцер на 35 днів, постійно били і не годували. Там вона спробувала повіситися, але її врятували.

Врешті, через півтора року після смерті Сталіна, Тетяну Барбелюк відпустили на волю. «Я втекла до дівчат в Карпати, в Калуський район, де вступила в братство УПА в 1991-му. Аж в 1996-му повернулася на Волинь», – зазначає Тетяна Мусіївна.

У 29 років вступила в Івано-Франківський університет, щоб стати медиком. Там і познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком – робила йому уколи. Першу шлюбну ніч молодята провели в горах – мурахи кусалися, проте, була краса!

Згодом стала лікарем у Калуській районній лікарні, приймала пологи. Каже, що любила свою професію. «Тисяча дітей точно ходить, яким я допомогла з’явитися на світ», – усміхається жінка.

Зараз Тетяна Мусіївна має двох дітей та двох внуків, щомісяця ходить на збори Братства УПА та пише вірші. Проте ще досі просинається вночі від кошмарів – їй сниться, як її знову саджають за ґрати.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.