Джерело: газета Волинські Новини

Подружжя ветеранів УПА Петра та Ольги Мартинюків пронесло своє кохання через муки – війну, повстанський рух і сталінські табори. Петро Пилипович, член ОУН з 1942 року на псевдо Дуб, зустрів майбутню дружину, повстанську зв’язкову на псевдо Ліщина, під час виконання таємного завдання. Божа іскра кохання запалала у його серці одразу і не гасне вже шість десятиліть.

17 квітня Ольга Тимофіївна Мартинюк святкувала 93-й день народження. Тож нинішня історія – про неймовірну долю й вічне кохання цієї чудової пари.

Про це йдеться у щотижневику Волинські Новини (№ 12).

Дві любові повстанця Дуба – Україна і Ольга

«Я очолював відділ пропаганди ОУН Локачинського району, звідки сам родом. Якось отримав таємне завдання на сусідній Горохівщині, у Підбереззі, де старостою був чоловік, що працював начебто на німців, а насправді – на УПА. Зайшовши у сільраду, я зустрів гарненьку дів­чину, яка прибирала світлицю. Це і була моя майбутня дружина Оля. Мав на пальці перстень, коли мив руки, то поклав його на вмивальник і забув там», – розповідає 94-річний Петро Мартинюк. Каже, це був знак долі.

Друга зустріч засудженого за націоналізм Мартинюка зі зв’язковою сотні Грома Олею на псевдо Ліщина відбулася на етапі у Сєвєродвінську (тоді – Молотовську). Звідти засуджених відправляли морськими баржами до норильських таборів. Петро підійшов до колючого дроту тимчасової жіночої зони, гукнув, чи є хто з Волині. Серед інших побачив і Олю. Конвой не дав їм договорити, пустив автоматну чергу над головами. Петро встиг крикнути: «Я знайду тебе!». І таки знайшов через десять років, коли вийшов на волю.

Одружилися молодята на засланні, а повінчались уже в Україні, у тій самій церкві села Підбереззя, звідки Олю забрали енкаведисти просто зі служби Божої на Водохреще. «Я дав слово дівчині і стримав його. Ми у парі вже понад шістдесят літ. Бажаю нинішній молоді справжньої любові, але не такої легковажної, яку бачу чи не на кожній лавці, у парку, в маршрутках… То все обман і розпуста. У нас по УПА був наказ: не доведи, Господи, хтось образить дівчину! Виконуйте цей наказ і сьогодні», – бажає волинській юні той, хто виборював для неї незалежність. Повстанець Петро Мартинюк боявся у своєму житті лише одного – померти в таборі. Не хотів, щоб закопали його у віч­ну мерзлоту з фанерною биркою та номером замість імені.

Хрещений батько – Вовчак

Попри вельми поважний вік, рани тіла і душі, Петро Мартинюк має струнку поставу, вогник в очах, бадьорий голос. Бо несе у серці непохитну віру в Україну. Віру, яку не втратив і тоді, 22 травня 1943 року, у своєму першому і одночасно останньому бою з німцями на підступах до урочища Вовчак. 20 травня він, випускник старшинської школи «Лісові чорти», присягнув на вірність ідеям нації, а за два дні вже пролив кров за рідну землю.

Повстанці отримали інформацію: німці хочуть спалити села Синівку й Мачулки, що неподалік Вовчака. «Було нас 43 хлопці. Розвідка сказала – німців небагато, дві вантажівки солдатів та автівка з офіцерами. Невдовзі підтягнувся цілий каральний батальйон, тобто наш розвідник поспішив з висновками. За півкілометра до лісу побачили німців. З нами був інструктор Гива, колишній капрал польського війська Сергій Мороз, який з боями відступав від німецького кордону аж до Устилуга. Гива розташував наш загін розумно, наказав окопатися, прикриваючись возами. На чотири сотні людей ми мали дев’ять кулеметів, легкий міномет і... всього дев’ять саперних лопаток.

Німці спостерігали у біноклі. Мороз дав команду дядькам з підводами повертатись у село. Бо навіщо ж їм гинути разом з нами? Тоді німці повискакували з машин, вишикувались у шеренгу з інтервалами, почали стріляти. Ми отримали наказ підпустити ворога якнайближче. Якоїсь миті думали, що переможемо, та на допомогу карателям прибули мінометники. Бій тривав години чотири. Ми теж послали по підмогу пораненого побратима Богуша з Володимира-Волинського, але наші змогли виїхати лише після того, як усе вже скінчилося», – розповів Петро Мартинюк, єдиний донині живий учасник бою під Мачулками, де дев’ятнадцять повстанців було убито, а дев’ять важко поранено. Самому ж йому прострелили наскрізь п’яту, осколком поранило руку. Кров ішла так, що залила кулемет, мусив прикласти до рани жменю землі, бо побратим Федя Бабій кричав: «Друже Дубе, забери кров з кулемета! Нічого не бачу!». Тоді цією ж землею Петро протер ще й щит кулемета.

Усіх загиблих у бою повстанців поховали у братській могилі на кладовищі в Мачулках.

Із криївки – у червоноармійці

Після бою під Мачулками Петро Мартинюк хворів три місяці, переховувався у землянці неподалік рідної хати. Батьки усім казали, що син зник безвісти. Через втрату здоров’я за наказом вищого керівництва Дуб мусив змінити фах – став референтом служби безпеки ОУН із підбору кадрів. Узимку 1944-го, коли повернувся із завдання з Полісся, на Волинь уже наступали радянські війська. Петро навідався на один з пунктів зв’язку, а криївка знищена, далі – те саме. У Рожищі можна було переночувати в надійних людей, однак НКВС теж викрив цю конспіративну хату... Тоді Мартинюк пішов на вокзал, а там якраз ешелон з мобілізованими червоноармійцями відправлявся. Несподівано якийсь капітан з «віліса» гукнув до нього: «Ты кто?». «Мобілізований, відлучився в туалет, відстав від потяга», – на ходу вигадав Петро. «Догоним, садись», – прозвучав наказ у відповідь. Так оунівець Мартинюк став червоноармійцем. На щастя, старшим у вагоні був батько повстанської зв’язкової, волинянки Таїсії Лукашевич, він усе й владнав, підтвердивши рятівну версію. Проте у навчальному автополку знайшлися «землячки», які упізнали повстанця.

Новий рік Петро зустрів на допитах. Мордували страшно. Однак нічого, окрім свідчень «землячків», катам вибити не вдалося. Присудили десять років таборів.

А видали... близькі сусіди

«Носила хлопцям у ліс їсти, і одяг шила, і рани перев’язувала, допомагала чим могла. Не боялася, хоч знала, що можуть забити. Мене видали близькі сусіди. Енкаведист Агєєв так бив по голові, що кров залляла усе тіло, хотів, щоб виказала криївку. На очній ставці сусідка-донощиця подивилась на мене і каже: «То ти ще жива? Я думала, ти давно вже вмерла». «Ні, ти здохнеш раніше за мене», – відповідаю. Так і сталося. А мене Бог врятував у тому пеклі, подарував щастя жити у вільній Україні», – ділиться болючими спогадами Ольга Тимофіївна. Розповідає, як у її таборі в Норильську жінки підняли повстання – домагалися, щоб давали більше хліба, не закривали на ніч бараки, бо у разі пожежі усі могли згоріти. «Найстрашніше – це брандспойти на морозі. Як ми кричали, як то було страшно! Не доведи, Господи, комусь таке пережити! У Кенгірі півтисячі жінок-в’язнів подушили танками, бо влаштували сидячий страйк, відмовилися працювати, поки не буде виконано їхні вимоги», – плаче Ольга Тимофіївна, а Петро Пилипович її заспокоює.

«Петро молодим був дуже гарний, за ним у Локачах багато дівчат бігало. Мене ж він до одруження бачив двічі по кілька хвилин. Потім було десять років розлуки й невідомості, – пригадує Ольга Мартинюк. – Його любов мене врятувала тоді, врятувала і нещодавно – від тяжкої хвороби. Лікарі махнули рукою, а чоловік варив щодня вівсяну кашу, глядів, як малу дитину. Ніколи не чула, щоб голос підвищив чи матюкався, ніколи він і не напивався. За стільки років ми жодного разу не сварились. Я щаслива жінка, хоч і не маю діток. Зате маю вірних друзів, чуйних родичів, чудових сусідів».

Петро Мартинюк напередодні вступу в УПА, 1943 рік. Зробити світлину попросила мама – про всяк випадок...

Ветерани УПА Ольга та Петро Мартинюки завжди моляться за Україну

Депутат Володимир-Волинської міськради від УКРОПу, журналіст Світлана Федонюк - частий гість у сім’ї повстанців Мартинюків

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.