На вулиці Мельничній у Луцьку розташований об’єкт, який вже понад 100 років був одним із вузлів «промислового кістяку» Луцька. Це давній млин, який збудували за часів Російської імперії. Він рятував мешканців луцького повіту від голоду під час Першої світової, давав тонни продукції в часи міжвоєнного періоду, а після пожежі в повоєнний час був перетворений на взуттєву фабрику «Лучанка».

Ця ділянка міста показує, як розташований великий промисловий об’єкт змінює міський простір довкола себе. Млин дав назву вулиці – Мельнична. Від початків його будівництва на сусідній території будувалися працівники підприємства. А в наш час цей об’єкт відіграє роль такого собі закинутого промислового «монстра», який хочеться ревіталізувати і дати йому нове дихання для розвитку культури й економіки міста.

У 1901 році Луцька міська дума розглядала прохання Липи Пінчука дозволити йому влаштувати паровий млин за православним кладовищем на Вульці (на місці нинішніх корпусів Педагогічного коледжу). Наступного року по такий дозвіл звернулася дворянка Михайлина Трепко. Вона планувала відкрити млин на вулиці Кредиторській (тепер Братковського) з газомоторним двигуном, а Лейзор Птіц просив дозволу на свій паровий млин. Міська дума не мала жодних заперечень. У 1903 році в місті працювало вже чотири млини. Вони виготовляли борошно переважно для десятків місцевих пекарень. Ті уже розвозили свою продукцію до луцьких булочних, бубличних, ресторанів і чайних.

Відкриття млина було прибутковою справою. Тому їх з часом ставало все більше. Деякі занепадали. На заміну старим млинам приходили плани збудувати нові. Або реконструювали старі, замінюючи більш старе на новіше і потужніше обладнання.

Млин почав роботу на початку ХХ століття. У той час він був одним із кількох великих млинів, розкиданих по околицях Луцька.

Після смерті батька в 1922 році його успадкували діти власника Беньямін, Йойна Пінхас та дочки Гітля і Шая. Після пожежі 1926 року підприємство реконструювали. Перед початком війни тут працювало до 40 людей.

План території млина

 

Млин Фрідманів діяв до великої пожежі 1950-х років. Пізніше у його приміщенні відкрили радянську фабрику взуття.

Коли совєти прийшли в Луцьк у 1939 році, почалися масові репресії підприємців різних сфер та напрямків. Дуже часто звинувачення з боку нової влади були жалюгідні. Під цю машину потрапив і співвласник млина Пінхас Фрідман. Справа проти нього виглядає як якась розправа працівників млина за колишні образи.

У березні 1940 року Пінхаса Фрідмана арештували у помешканні на вулиці Словацького, 18. Направили в луцьку в’язницю. Звинувачення, яке йому висунули, звучало так: «Фрідман Пінхас Янкелевич, будучи пайщиком великого млина, який давав обороту по 1,5 млн злотих в рік, експлуатував робочих і дуже грубо з ними поводився».

Передували цьому скарги працівників млина на Фрідмана.

 

В документації НКВС є цікава деталь. В перших документах, які передували арешту, вказана адреса «Валацкого», або «Валацкая». Вочевидь, приїжджі працівники органів не орієнтувалися в назвах місцевих вулиць і не знали письменника Словацького, тому перекрутили адресу, ймовірно, сприймаючи її на слух від перших скаржників-донощиків.

На допиті працівники млина скаржилися, що Пінхас Фрідман часто ображав їх, не виплачував лікарняні, змушував працювати по 12-16 годин на добу. Той все заперечував і заявляв, що поводився з працівниками добре.

В лютому наступного року Пінхасу Фрідману дали 8 років виправно-трудового табору в республіці Комі. Правда, наступного року вже був звільнений з невідомих причин. Подальша доля його невідома.

У 1989 році Пінхаса Фрідмана реабілітували.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.