Прекрасною епохою (la Belle Époque) називають час європейської історії наприкінці ХІХ і на початку ХХ століття. Цим терміном намагаються підкреслити час відносного спокою, розвитку та досягнень у різних сферах життя.

Цим терміном зазвичай умовно «відрізають» часи, які настали з початком Першої світової війни, цієї наймасовішої трагедії людства, і того, що почалося на континенті після неї. Таке собі руйнування великого міфу про процвітання і відносний спокій, який різко контрастував із жахами війни.

Луцьк у ті часи перебував у складі Російської імперії. Це було переважно єврейське місто, в якому окремим підприємцям вдалося вибитися у заможний клас і впливати на розвиток міста. Це був також час зародження й українського руху в місті. «Просвіта», гімназія, діяльність різних гуртків, які «вистрелили» вже в часи війни і після неї. Для Луцька це був час повільного походжання розкішних жінок у широких платтях і чоловіків з капелюхами і ціпками в міських садах, до буфетів і чайних за обговоренням поточних політичних справ і різних міських скандалів.

-Господи, ви чули, що Рахіль Кронштейн відсунула паркан на дорогу, чим посягнула на затверджений Його Рукою план міста Луцька?

-Мене, Альберте Францевич, більше інтригує Колюбакін, який тепер має телефонний зв’язок. Недовгий той час, коли я зможу почути голос рідненької тітки Зіни, яка два роки тому виїхала до Берліна. Воістину з нашим технічним прогресом ми зможемо перемогти будь-які виклики долі. Наша епоха – найкраща!

Розбудова Луцька тоді ще не мала системного характеру. Був план міста, затверджений у 1869 році, але він скоріше встановлював певну базу і так звані червоні лінії, в рамках яких могли розвиватися різні суб’єкти. А те, що лучани довгий час не приймали ніяких червоних ліній і хотіли захопити побільше землі, й призводило до будівельних скандалів і судів, що тягнулися роками, а то й десятиліттями.

У ті часи в Луцьку були засновані цегельні, які давали матеріал для будівельної активності. Деякі з них існували потім все ХХ століття, розбудовуючи вже місто різних епох.

Цегельня Лущевських

Першою з них була заснована цегельня родини Лушевських. У 1891 році на власній землі трохи північніше села Дворець, вже за Сапалаївкою, Лущевський збудував цегельню, яка з часом тільки розросталася і через 30 років виготовляла до 10 мільйонів штук цегли за рік.

 

 

Ця ділянка розташовувалася на сьогоднішній вулиці Клима Савура практично у тому місці, де вона перетинається із вулицею Огієнка.

Проте Лущевські мали ще одну цегельню, розташовану геть поряд із нинішнім Київським майданом. Вона була менших розмірів і позначена на кількох планах міста першої половини ХХ століття. Наразі важко сказати, чи вона діяла від самого початку заснування головної цегельні на Клима Савура, чи постала трохи пізніше. На мапах ще раніших в цьому районі показано аж дві цегельні, але це тема іншої розмови.

 

 

Цегельні Лущевських вочевидь не ставили штампів на цеглу із прізвищем власників, або ставили якісь інші позначки. Сьогодні ідентифікувати саме за цим параметром цеглу із цієї цегельні важко.

В часи Першої світової цегельня була знищена на 75%, але після війни завдяки старанням керівництва не тільки відновилася, а й постійно нарощувала обсяги виробництва. У 1921 році вона випустила свій перший щорічний мільйон штук. До кінця 1920-х тут випускали до 10 мільйонів штук цегли за рік.

Цегельня складалася із трьох печей системи Гофмана. Фрідріх Едуард Гофман був німецьким будівельником та винахідником. У 1858 році він отримав патент на піч безперервної роботи у формі кільця, яка давала високу продуктивність. Першу таку піч збудували через рік біля міста Штеттін (Щецін). Виробництво було успішне. Через сім років Фрідріх Гофман уже був власником кількох цегелень. У 1867 році Гофман отримав Гран-прі за винахід кільцевої печі на Всесвітній виставці в Парижі.

Вироби цегельні Лущевських брали участь на міжнародній виставці у Льєжі в Бельгії. За вироби ручної і машинної цегли цегельні дали золоту медаль. А вже через два роки цегельня отримала срібну медаль і на волинській виставці.

 

 

Цегельня Лущевських була сімейною справою. Після Першої світової війни вона належала вдові Лущевського Юлії, а згодом повністю її синам: Вацлаву, Феліксу, Владиславу, Тадеушу і Едвардові. Це була найбільша цегельня, із якої будувався Луцьк.

У 1939 році обидві цегельні націоналізували. Маємо збережену скаргу Тадеуша Лущевського 1941 року до нової луцької влади. У ній співвласник просив залишити його на посаді керівника цегелень. Малоймовірно, що прохання задовільнили. Більше того, в післявоєнний час цегельня припинила своє існування.

Цегельня «Лучанин»

Місцевий підприємець із заможної родини купця Абрам Глікліх збудував цегельню на пагорбі між Красним і Гнідавою у 1902 році. Він назвав свою цегельню досить промовисто – «Лучанинъ». На багатьох виробах ставив відповідний штамп. Самі ці цеглини сьогодні так приємно випадково знайти на стіні якогось будинку в історичній частині Луцька. Матеріал для виробництво цегли Глікліх брав поруч. На вулиці Гірній і до цього часу залишилося незрозумілого походження провалля, яке вже заросло деревами. Це був глиняний кар’єр, який використовувався приблизно до 1970-х років.

 

 Абрам Глікліх

 

Збереглися креслення території цегельні за перші два десятиліття діяльності. Вони свідчать, що завод був немаленьким і розрісся іншими виробництвами. Так, поруч був паровий млин, а також столярна майстерня із виготовлення вікон та дверей.

 

 План території цегельні

 

Зведена Глікліхом в Луцьку піч системи Гофмана це замкнутий коридор, витягнутий еліптично. По центру – місце для вогню. По периметру – кімнати із цеглою, які обпалюються цим вогнем. Весь процес випалу побудований на взаємодії жарового каналу і системи вентиляції повітря. Подібний спосіб виробництва цегли тут використовували приблизно до 1970-х років.

 

Піч всередині

 

В радянський час завод націоналізували. Його перейменували на Луцький цегельний завод №3. Він працював приблизно до початку 2000-х років. Біля нього і досі живуть кілька родин, які працювали на цегельні одразу з повоєнних років до кінця його існування.

 

Зараз на місці цегельні «Лучанин» - ЖК Супернова.

Цегельня Міська

Час заснування цієї цегельні трохи губиться в історії. Можливо, її збудували вже після Першої світової. Першими її власниками були Ісаак Пінчук (Пінчуки вже мали паровий млин біля православного кладовища на нинішньому проспекті Волі, де Педколедж) та Мойсей Бріль.

 

 Піч системи Гофмана на міській цегельні

 

Вона розташовувалася біля хутора Біваки.

Справи в цегельні йшли не дуже добре. В середині тридцятих цегельня була боржником, її майно продавалося на аукціонах. Тоді вона складалася з печі Гофмана розміром 4,5х50 метрів, приміщення для сушіння виробів, помешкань, верстату для виготовлення цегли тощо.

 

 

У 1935 році луцький магістрат розглянув пропозицію із викупу цієї цегельні для міста. Для цього взяли позичку розміром 50 тисяч злотих. У 1937 році її діяльність відновили як міську цегельню. Зважаючи на короткий час її роботи – всього неповні 3 роки – як міської цегельні, її вироби з відповідними штампами є дуже рідкісними.

З приходом совітів цегельня була націоналізована і перетворена в цегельний завод №2, який працює і нині на вулиці Заводській.

 

 

Збереглася піч Гофмана для випалу цегли і висока труба, яку видно над дубнівським масивом навіть з центральної частини Луцька.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.