Луцьк як місто на воді, маючи кілька річок, здавна прагнув зробити набережну, де б можна було прогулятися і помилуватися водами, природою та історичними краєвидами.

Набережної Луцьк не має і досі. Хоча історично зафіксовані спроби її влаштувати тягнуться ще з 1860-х років.

Це десятиліття особливе тим, що тоді складали загальний і детальний план міста. Та головне, що він був «высочайше» затверджений у 1869 році. Тобто вважався певною містопланувальною базою, законом, який не можна було порушувати. На цьому плані були нанесені будинки, контури вулиць і кварталів, назви. Ці контури вважалися червоними лініями, які відділяли зону забудови від землі громадської, яка ніколи не може бути відчужена.

На ньому південніше міського публічного саду зафіксовані контури вулиці. Власне назви «Набережна» там немає, але судячи з подальших міських документів, лучани і міська влада чітко знали, що це і є набережна над річкою Глушець із виглядом на замок. Вона починалася від Базиліанського (Глушецького) мосту, тягнулася приблизно по нинішній вулиці Глушець в сторону замку.

По центру розташований сад, нижче - контур Набережної. План 1869 року

 

Ідея влаштувати тут благоустроєну набережну вряди-годи висловлювалася. Та чітких планів, чи намірів на сьогодні не виявлено. Скоріше всього наявність тут набережної як функціональної ділянки міста розглядалася на майбутнє. Проте вулиця така була, контури царем затверджені і порушувати їх не можна.

Те, що місто довго тягнуло із влаштування набережної, стало давати свої негативні результати. Десь у 1870-х роках на ці вулиці звів будинок Берко Шварцман. У подальшому, скориставшись невизначеністю із влаштуванням набережної, він став захоплювати землі. І дещо йому навіть зійшло з рук.

1882 року Берко Шварцман подав скаргу, що при будівництві міською владою паркану довкола саду нібито була захоплена частина його землі. Викликані свідки заявили, що Шварцман і справді користувався цією землею, мав склади матеріалів. Мировий суд розглядав справу і став на сторону Шварцмана. Тоді ішлося про клаптик площею 39 квадратних сажнів, тобто приблизно 177 квадратних метрів. Міська управа наполягала на тому, що це міська земля.

Будинок Шварцмана ліворуч. Територія захаращена

 

Проте суперечка Швармана з міською управою за землю не припинялася. Що сталося з парканом саду невідомо, але пізніше Шварцман писав, що він ділянку підсипав. Вона розташовувалася біля самої річки Глушець і більшість площі була залита водою. Зрештою, Шварцман запропонував 125 рублів за цю ділянку, аби місто відчепилося від нього. Він аргументував, що ділянка для будівництва не придатна і що єдина її зручність – межа його території.

А тим часом міська управа продала смужку землі міського саду Рахілі Кронштейн. І вона зробила проїзд до будинку, де нині розташований Медичний інститут.

У 1907 році Шварцман подав прохання і план в міську управу, щоб та дозволила йому поставити новий паркан на місці старого навколо своєї садиби. Там звірили його схему із планом Луцька 1869 року та іншими документами і прийшли до висновку, що він захопив уже не одну, а дві ділянки значно більшої площі. Перша – біля суду площею 140 квадратних сажнів, а друга – під вулицею Набережною площею 99 квадратних сажнів.

Окружний суд (справа) і міський сад (по центру)

Тут був прохід на Набережну з центральної вулиці Луцька Шосейної

 

Спочатку справу залишили без розгляду, але в 1912 році до неї знову вернулися.

Тим часом з Окружного суду в міську управу прийшло повідомлення, що Берка Шварцмана визнали власником земельної ділянки біля міського саду за терміном давності користування. Там взялися за голову і вивчити справу доручили присяжному повіреному Якубовському. Той дав висновок, що справді за терміном давності першу ділянку площею 140 квадратних сажнів вже відсудити неможливо. А друга не має терміну давності, бо на плані 1869 року вона значиться як вулиця і має належати місту. 

Під час вивчення старих документів виявився цікавий факт. У 1885 році Берко Шварцман уже звертався в Луцьку міську управу за дозволом звести будинок. Разом зі зверненням він подав план, де межа його ділянки чітко проведена по межі вулиці Набережної, тобто без захоплення. А коли він подав прохання у 1907 році поставити паркан, то на поданому плані його межа перекривала частину Набережної. Тобто він самовільно пересунув свою межу, захопивши 99 квадратних сажнів Набережної, чітко це усвідомлюючи.

У Державному архіві Волинської області зберігся план, поданий Шварцманом у 1907 році. На ньому хтось, вочевидь представник міської адміністрації, накреслив червоною лінією межу Набережної з підписом, з якого стає зрозуміло, скільки ж громадської вулиці прихопив собі Шварцман.

План 1907 року з червоною лінією, яка означає контур Набережної

 

Тоді вирішили направити комісію для огляду ділянки Шварцмана. Довелося йому перенести паркан, віддавши частину Набережної назад у публічне користування.

Однак великої користі з цього користування для Луцька і лучан так і не настало. Міська управа так і не зробила тут попри бажання прогулянкової зони, тож Набережна залишилися тільки в імені.

Збереглися фотографії початку ХХ століття, на яких видно, що Набережна порожня, натомість на ній влаштовані якісь конструкцій, імовірно, виробничого призначення. Площі ще залишалося багато і толком вона задіяна не була. Хіба як гарна точка для фотографій замку Любарта.

 Будинок Шварцмана і територія біля нього

 

Спроба №2. Набережна в міжвоєнний період

Після Першої світової війни ситуація стала вже інша. Луцька влада у 1924 році вирішила оголосити аукціон на оренду землі від мосту (ділянка називалася майданом Інжереним) і далі вздовж Набережної. Умови оренди – новий користувач мав побудувати свої магазини і підмурувати берег Глушця. На першому поверсі обов'язково було відкрити якийсь магазин, а житло розмістити на другому. Місто в свою чергу зобов'язувалося забрукувати Набережну від мосту вздовж річки до окружного суду. Таким чином передбачалося створити коло з можливістю пустити туди рух людей. Ідея була добра, до того ж невдовзі запрацював критий ринок (тоді називалася Hala targowa) за будинком Кронштейнів на колишній окраїні міського саду. Магазини і ринок були мотивацією лучанам ходити по новозабрукованій Набережній.

Після аукціону договір підписали з Ароном Фішем, який запропонував найкращу ціну. 215 квадратних метрів передали йому на 35 років.

Однак стався конфлікт між магістратом та Окружною дирекцією громадських робіт. Остання скасовувала дозвіл магістрату на зведення будинку з цілим списком аргументів. Почалося довге листування і навіть скарги в міністерство. Магістрат наполягав на тому, що затвердження проектів забудови є компетенцією виключно міської влади. Натомість з міністерства громадських робіт відповіли, що залишають скаргу без розгляду, бо окружна дирекція має більше владних повноважень ніж магістрат.

Арон Фіш навіть отримав згоду Банку крайового господарства на кредит. Але раптом у грудні 1926 року магістрат вже і сам передумав. У листі до Фіша писалося, що відданий в оренду плац частково перекриває набережний бульвар, який запланували зробити в цьому місці. Крім того, ділянка більше годиться не для приватної забудови, а для побудови тут ратуші. А ще ішлося про те, що будинок Фіша може затуляти вигляд на замок. Хотіли, щоб забудова вписалася в регуляційний план всієї Набережної, якого на той момент ще не було. Вирішили просити Фіша добровільно відмовитися від планів будівництва. Фіш спочатку не погоджувався, але в 1928 році пішов на мирову.

 Регуляційний план 1927 року

Ділянка Арона Фіша показана червоним

 

У підсумку ділянка залишилася порожньою. Ратуші тут не збудували. Але прогулянковий бульвар таки влаштували. Це можемо бачити із фотографій 1930-х років.

Це місце точно не стало дуже популярним і відвідуваним. Немає інформації про якісь заклади, немає спогадів старожилів про цю Набережну. Та й треба врахувати, що в десятиліття перед війною тут не завжди була вода, адже в 1920-х роках спорудили дамбу, яка перекрила Глушець. Плюс були проведені меліораційні роботи. Отже сама сутність набережної зникла.

Скоріше всього ділянка просто функціонувала як сквер біля мосту без особливих привілеїв справжньої набережної. До речі, у 1930-х роках на мапі міста вже і не фіксується ця назва. Вулиця називалася Інженерна. Якби Глушець був повноводним і не потребував осушення, то з виглядом на стару забудову Луцька тут і справді могла б утворитися гарна набережна.

 Початок благосутрою Набережної. Фото 1934 року

По центру ділянка спадкоємців Берка Шварцмана, ліворуч бачимо впорядкований початок набережного бульвару

 

Сквер після Другої світової на цьому місці вже не фіксується.

Залишається сподіватися, що в майбутньому в Луцьку таки з’явиться повноцінна набережна, адже рекреаційний потенціал для цього є. Немає Глушця, але Стир значно більший і всередині міста на березі має зони, які можна було б використати.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.