Як подивитися з точки зору буденної, то можна подумати: що тут такого? Автобус та й автобус. Але хіба не хочеться в усьому бачити ще й красу, знаходити якісь естетичні нотки у звичних речах? Тоді можна побачити, що автобус – гарний, пропорційний, поважний вид транспорту. Неповороткий, але в цьому його граційність. Не такий швидкий, але місткий. А як додати до цього ще історичну складову, ці округлі і дивакуваті ретро-форми, перші маршрути, людей, які це все розвивали, можна переконатися, що автобус – зовсім не банально, а цікаво і по-сучасному перспективно.

Історія луцького автобуса починається 5 березня 1911 року. Саме тоді в Луцьку міську управу звернувся мешканець міста Самуїл Краковський за дозволом влаштувати «автомобусне» (заявник вживав то слово «автобус», то «автомобус») пасажирське і вантажне перевезення по місту. Уже наступного року в нього з’явився конкурент. Власник автобуса, також місцевий мешканець Давид Хаїт просив і йому дозволити автобусні перевезення по Луцьку. Справа була нова і Луцьк ще не мав розроблених правил. Тому на прохання волинського губернатора міська дума такі правила розробила і обом підприємцям дозвіл надала.

Звертаючись до влади у 1911 році, Краковський запропонував такий маршрут і місця зупинок для свого «автомобуса»: початок від повороту на завод Лущевських, єврейське кладовище, російське кладовище, гімназія, готель «Європейський», банківська контора Кронштейна, поворот до державного винного складу, колишня поштова станція (штаб 11 гусарського Ізюмського полку). Кажучи сучасними луцькими локаціями, пропонований автобусний маршрут Краковського починався на Київському майдані, тягнувся через проспект Волі, вулицю Лесі Українки і закінчувався на вулиці Ковельській, де нині супермаркет АТБ. Цілком логічно для того часу – маршрут вздовж луцького відтинку Києво-брестського шосе.

Зупинки були в таких місцях: вулиця Чехова, гімназія ім. Модеста Левицького, Театральний майдан, перетин Лесі України і Сенаторки Левчанівської, Братський міст, перетин Ковельська-Шевченка, супермаркет АТБ.

 

Перший міський автобусний маршрут і зупинки 1911 року на мапі сучасного Луцька

 

Порядок руху автомобільного транспорту Луцька міська дума видала тільки на початку 1914 року. Почалася війна і чи встигли Краковський і Хаїт запустити автобуси по Луцьку, достеменних відомостей немає. Проте є непрямий доказ. У 1915 році австрійські війська окупували Луцьк. Після бойових частин армійські чиновники приїхали в Луцьку на автомобілях і свої гаражі розмістили у ливарних цехах підприємства братів Свобода, які розташовувалися на перетині нинішніх вулиць Ковельська-Шевченка.

Малоймовірно, що австрійці привезли з собою автобус. Але вони точно привезли фотоапарат і зробили багато знімків Луцька, які сьогодні є цінною спадщиною австрійського періоду. Так-от, на одній з фотографій міста, зробленій у 1915 році на маршруті Самуїла Краковського біля банку Іллі Кронштейна, ми бачимо автобус. Причому з деталей фото при збільшення видно, що це саме моторизований автобус, а не омнібус на кінній тязі. Імовірно, це автобус Краковського, чи Хаїта. Ось це фото:

 

Автобус 1915 року

Автобус 1915 року

 

Про бодай якийсь автобусний рух в Луцьку в подальші роки Першої світової не вдалося поки що знайти відомостей. Відновлення автобусної історії відбулося вже на початку 1920-х, коли Луцьк став адміністративним центром Волинського воєводства.

Міський автобус запрацював у Луцьку в 1923-1924 роках. До маршруту Краковського між Розвилкою (у той час називали рогатка, чи rogatka) і Красним додалася ще гілка від Театрального майдану до вокзалу, хоча деякі ділянки маршруту могли відпадати. Все залежало від попиту. На той час луцький вокзал розташовувався на нинішній вулиці Стрілецькій напроти казарм і церкви. Перевезеннями займалося підприємство з назвою Palatine, яке володіло автобусом марки Ford. Тодішній президент міста Болеслав Желінський особисто опікувався справою налагодження міського автобусного руху.

У 1924 році зафіксований графік руху. Він дуже цікавий з огляду на зупинки і час руху автобусів між ними. У графіку поданий і тариф на перевезення. Їздити вночі було на 50% дорожче.

 

Графік

 

У 1925 році інший підприємець запустив автобусне сполучення між Луцьком та Кременцем і Дубно. Захоплений відгук писала місцева преса. Кореспондент «Життя Волині» відзначав, що залізницею поїздка з Луцька в Кременець займає 8 годин, автобусом – всього 4 і до того ж це дешевше. Стан дороги між Луцьком і Кременецем був дуже добрим. Час виїзду в напрямку Кременця чи Луцька був розрахований так, щоб пасажир міг зранку виїхати, а пізно ввечері вже повернутися додому. Так, з Луцька автобус виїжджав о 9 ранку, а повертався о 12 ночі. Якщо відняти 8 годин, які треба на дорогу в обох напрямках, то пасажирові залишалося 7 годин на залагодження особистих справ.

У наш час автобус із Луцька в Кременець іде 2 години.

У 1930 році заснувався ще один луцький перевізник. Фірма Autoremont уклала з магістратом договір на перевезення пасажирів по місту двома автобусами марки Citroën. Маршрут: вокзал – броварня Шнайдера. А вже через місяць запустили ще одну пару автобусів на маршруті Гнідавський міст – млин Пінчука (розташовувався на місці нинішнього Педагогічного коледжу на проспекті Волі).

 

Таким був популярний у Східній Європі автобус Сітроен

 

Станом на 1931 рік по Луцьку вже курсувало 5 автобусів. Гаражі розташовувалися на вулиці Кічкарівській. Щодо міжміських автобусів, то для них ще не було автовокзалу. Приїжджі до міста автобуси зупинялися на майданчику, який розташовувався на перетині нинішніх вулиць Ковельська і Спокійна (колишня Романюка) неподалік міської електростанції. Ще одне зафіксоване місце стоянки – біля Окружного суду.

Потреба автовокзалу була нагальна. У 1929 році у Дирекції громадських робіт у Луцьку провели конференцію на тему впорядкування автобусного руху в Луцьку. Участь взяли архітектори, інженери та різні посадовці. Так, говорилося про те, що проблема з будівництвом автостанції не стільки фінансова, скільки та, що бракує місця для неї. Висувалася слушна ідея того, розташування автовокзалу має бути пов’язане із залізничним вокзалом та пристанню. Водночас близько розташувати вокзал було важко через рельєф і заболочені місцини.

Зі справою автовокзалу затягували, а тим часом з’вилися проекти станції. У знайдених в Державному архіві Волинської області двох проектах автовокзалу в Луцьку подається одна і та сама локація – на вулиці Ягеллонській (тепер Лесі Українки) на місці колишнього уже в наш час магазину Brocard, або якщо комусь зручніше – практично напроти відомого радянського кафе Лакомка. Чому фігурує саме таке місце, невідомо. Обидва проекти походять із 1930-х. Можливо, тоді це було попереднє місце розташування планованого вокзалу.

 

Фасад автовокзалу

 

Проте автовокзалу в Луцьку у міжвоєнний час так і не збудували. Відповідно до плану розбудови Луцька, складеного наприкінці 1930-х років на 30 років уперед, він мав розміститися майже там, де було місце стоянки міжміських автобусів – на перетині нинішніх вулиць Ковельська та Йова Кондзелевича.

Не все було гладко і з міськими перевезеннями. Фірма Autoremont, яка запустила в 1930 році кілька автобусів по Луцьку, в 1933 році вже була ліквідована. Підприємцям було важко працювати через кілька причин, головно – низький попит. Ще одна причина – поганий стан доріг в самому місті. За відгуками лучан того часу, їм було дуже незручно їздити в тих автобусах. Звинувачували погані ресори. Пасажири скаржилися, що в них болять ноги після поїздок.

Тому автобусники переорієнтовувалися на міжміські перевезення, що було значно вигідніше. Їх було дуже багато. Дозвіл на перевезення надавали власнику навіть лише одного автобуса. Станом на початок 1930-х по Волинському воєводству їздило більше 100 автобусів.

У 1931 році звільнився з поліційної служби знаний антикомуніст Сергій Заремба, що вплинуло на автобусну історію Луцька. Він брав активну участь в ліквідації КПЗУ на Волині. Прославився через свої жорсткі методи. Вважається, що діяча КПЗУ Степана Бойка вбили у луцькій тюрмі за участі Заремби.

В кооперації зі своїм тестем Шимоном Медицьким він придбав автобуси і став займатися перевезеннями. У 1931-1934 складав конкуренцію із міських перевезень в Луцьку на автобусі. Очевидно, через свій важкий характер мав з цим проблеми. Адже в пресу просочилася інформація про його скандал із міською владою, через який Заремба втратив концесію на міські перевезення. І Луцьк на якийсь час залишився без перевізника.

 

Автобус на вулиці Ягеллонській. Будинок справа існує, за ним – нинішній ЦНАП

 

Згодом Заремба вернувся в бізнес, та з’явилися і конкуренти. Все ж екс-поліцейський займав найбільшу частину ринку. Станом на 1936 рік в нього було аж 9 автобусів Chevrolet.

Автомобільна справа неабияк цікавила Зарембу. У 1935 році він став офіційним представником автомобільної компанії Polski Fiat S.A. Через нього відбувався продаж польського Фіату в усьому Волинському воєводстві. Прізвище Заремби також фігурує в діяльності Стрілецького союзу. Так, наприклад, під час мотоциклетного пробігу в 1935 році Заремба був технічним комісаром пробігу.

Фірма Заремби працювала до початку війни.

Автобусний рух по Луцьку до кінця 1930-х особливо не розвивався. Можливо, Заремба був єдиним перевізником, який подібно до інших в певний момент міг переорієнтуватися на зовнішні перевезення.

Де ж усі ці автобуси заправлялися? В середині 1920-х років польське нафтодобувне підприємство Standard Nobel вирішило збудувати першу в Луцьку бензоколонку (згодом воно взагалі відкрило луцьку філію). Компанія займалася добування нафти в тому числі з бориславських родовищ. Оскільки майдан перед Свято-Троїцьким собором і адміністрацією волинського воєводства був досить живим і тут перехрещувалося кілька вулиць, що далі вели з міста в різні напрямки, то тут було досить зручно влаштувати заправку.

Перша луцька бензоколонка була відкрита у січні 1928 року, коли підприємство Standard Nobel отримало всі необхідні дозволи. Сьогодні місце, де вона стояла, розташовується на проїзній частині дороги, а саме на повороті з проспекту Волі на вулицю Винниченка.

 

Бензоколонка обведена кольором

 

У 1929 році в Луцьку заснували зразкову фірму Lubart, яка постійно дбала за оновлення автобусного парку і тримала першість у запровадженні автобусів класу люкс. Вони були піонерами сполучення Луцьк-Торчин, коли ще там навіть забрукованої дороги не було. До 1932 року автобусу курсували грунтовою дорогою. Далі фірма «Любарт» розвивала сполучення між Луцьком і Володимиром, Грубешовом, Устилугом. У 1937 році любартівський автопарк налічував 13 автобусів марок Polski Fiat та Chevrolet.

Завдяки комфортабельним автобусам, зручному графіку, високій якості обслуговування фірма «Любарт» здобула високу популярність серед пасажирів. Завжди чистий і елегантний салон нових машин приваблював людей, які за 10 років не залишили жодної скарги на цього перевізника. Водії були убрані в чисту уніформу, завжди інформували пасажирів з різних питань поїздки, були дуже ґречні й інтелігентні. Преса постійно відгукувалася схвальними одами про «Любарта» і друкувала багато фотографій автобусів, розташованих на вулицях Луцька. Зрештою, дійшло до того, що в 1939 році підприємець вирішив зменшити вартість проїду між Луцьком і Володимир з 6 злотих, до 4,5 злотого.

 

Автобуси фірми Любарт біля пошти на нинішній вулиці Кривий Вал 

Автобуси фірми Любарт біля пошти на нинішній вулиці Кривий Вал 

Автобус, керівництво і водії фірми Любарт в Луцьку

 

Автобуси і керівництво фірми Любарт в Луцьку

 

Автобусні перевезення не минали і без автокатастфроф. Заголовки преси рясніли такими повідомленнями. То автобус наїхав на коня, то влетів у рів, то зіткнувся з автомобілем. За такого малого дорожного руху, як у той час, можна тільки здивуватися, куди дивилися водії, які за 50 км їзди могли не зустріти жодного зустрічного авто, а на останньому кілометрі таки зчинити аварію.

Серед автобусних катастроф виділяється одна пожежа, яка трапилася в Луцьку в ніч на 19 липня 1938 року. У столярній майстерні на вулиці Уланській (зараз – Миру) щось загорілося. Вогонь дістався горючих матеріалів і швидко розповсюдився на сусідні гаражі, в яких були автобуси. Згоріло три автобуси: один Сергія Заремби, один фірми «Любарт», один – рівненського підприємця Перчика. Два автобуси і одне авто врятували. Згоріли сусідні майстерні і один житловий будинок.

Після Другої світової історія луцьких автобусів набуває нових цікавих поворотів.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.