Ми вже писали про одного з перших видавців поштових листівок з виглядами Луцька на початку ХХ століття Самуеля Бонка. На вулиці Лесі Українки і досі з 1912 року стоїть будинок, де була одна з популярних на той час луцьких книгарень з невеликим видавництвом Бонка. Вироби його друкарні не відзначалися якісним друком, деталізацію мали погану навіть на той час, але все ж вони є цінними екземплярами в альбомах будь-якого колекціонера.

Попри те, що фотографією в Луцьку займалися з 1860-1870-х років, поштівки з виглядами міста з’явилися дещо пізніше. Крім Бонка, таким піонером був Герш Ліберман, видавець, власник книгарні й паперового магазину «Економія», що також розташовувався на тодішній головній вулиці Луцька – Шосейній. Книгарня Лібермана розміщувалася в будинку, де він з родиною проживав. На відміну від Бонкового дому, садиба Ліберманів давно зникла і сьогодні на її місці стоїть будинок за адресою вул. Лесі Українки, 21.

За збереженими листівками колекціонери встановили, що Герш Ліберман став видавати поштівки з виглядом Луцька у 1900-1901 році. Зокрема, як пише Віктор Літевчук, Ліберман до закінчення Першої світової видав 7 серій поштівок, а в міжвоєнний час після його смерті випуски листівок припинилися.

Сьогодні розглядати його роботи дуже цікаво. Адже ми бачимо не тільки, як Луцьк виглядав на початку ХХ століття, а й маємо справу з цінними артефактами фотографічної і поштової «промисловості». Поштівки Лібермана та багатьох інших луцьких видавців, будучи відпущеними в обіг всесвітньою мережею, часто містять ще й фрагменти приватного листування, тож маємо ще й третій аспект цього культурного феномену. Інколи вдається підгледіти, як приватні історії людей розгорталися на широкому тлі минулого.

 

 

Одна з таких історій трапилася з самим подружжям Лібреманів. Цікаво вивчати давні конфлікти в міському просторі, знаходячи одиничні колоритні свідчення. Як виглядає з деталей збережених документів, скоріше всього тут мало би йтися не стільки про самого видавця, як про його дружину Еню(Геню)-Хаю, хоча іноді вони виступали єдиним фронтом.

Отже, садиба Ліберманів з видавництвом і магазином розташовувалися на перетині Шосейної (Лесі Українки) та Тринітарської (Сенаторки Левчанівської). У 1917 році подружжя Ліберманів без дозволу міської управи на власній ділянці почало будувати дерев'яні кіоски для продажу кавунів. Щоб зупинити незаконне будівництво, управа звернулася в поліцію. Після кількох нагадувань і погроз з боку управи, що про бездіяльність поліції та змушена буде доповісти волинському губернатору, поліція таки втрутилася і зупинила будівництво.

Наступного року подружжя звернулося в міську управу по дозвіл. Управа відмовила, посилаючись на те, що дерев'яні будови зводити в тому місці було заборонено. Та все ж якось (документи не висвітлюють, як саме) той дозвіл дали. Але тільки на один кіоск. І це важливо.

1919 року міський технік скаржився в управу, що коли він прийшов на огляд ділянки Ліберманів, то побачив там вже аж цілих 3 кіоски. Власники почали з техніком говорити одразу на підвищених тонах. Вони в присутності публіки кричали на нього, заявляючи, що це все, цитую, «происки изверга Варковицкого», тобто міського голови, і що це якісь особисті рахунки, що іншим він дозволяє будувати, беручи за це хабар розміром 500 рублів. Лібермани заявили, що знесуть свої кіоски тільки в разі, якщо й інші, хто побудував, знесуть.

Абрам Варковицький прийшов до влади на хвилі революційних подій 1917 року. Одна з демонстрацій місцевих робітників і військових проходила по вулиці Шосейній і зупинилася перед будинком Нахума Варковицького, в якому містилася міська управа. Сьогодні це будинок за адресою вул. Лесі Українки, 32. На балкон вийшов міський голова Малявчик і привітав демонстрантів. Але несподівано юрба зажадала його відставки. Той виконав вимогу. Згодом на засіданні міської управи головою обрали Абрама Варковицького.

 

Будинок Варковицьких у наш час

 

Отже, коли міський технік вказував на порушення будівельного уставу Ліберманами, ті кивали на Варковицького. Вони відмовилися показувати техніку проект будівництва кіосків. Сказали, що проект в орендаторів, а ті – що у власників, а власники відповіли, що покажуть проект на наступний день. :)

Проект був готовий тільки через кілька місяців. Але в ньому було не 1, не 3, а вже цілих 5 кіосків. І то розташованих упритул так, що візуально це виглядало як один довгий будинок. Дозвіл на це Лібермани отримали, але з тією умовою, що кіоски тимчасові і в 1923 році будуть знесені.

Поки все це тягнулося, в Луцьку змінювалися влади і державний устрій. Історія почалася, ще коли існувала Російська імперія. Тоді власники, імовірно, скориставшись тим, що імперія розвалюється, вирішили зловити зиск на беззаконні і на тому, що можливо догляд за таким незначним будівництвом не буде вестися. Але він в Луцьку, як видно, вівся. Реакція управи та поліції відбулася, вже коли в місті була влада УНР. Протягом 1918 року в місті перебували то радянські війська, то німецькі, то польські. А міська управа продовжувала працювати.

 

Кіоски Ліберманів

Ділянка Ліберманів обведена червоним

 

Справа з перетягуванням канату за і проти кавунових кіосків перейшла в 1920-ті роки. Тоді вже Луцьк був адміністративним центром Волинського воєводства у складі Польщі, тож листування із з’ясовуванням деталей відбувалося між власниками, луцьким магістратом та адміністрацією воєводства. У 1923 році попри домовленість дерев’яні кіоски не були демонтовані.

Чи змогли в них продавати кавуни Лібермани, невідомо. Знаємо лиш те, що ці будки власники здавали малим підприємцям, для яких це був єдиний заробіток. Можливо, торг кавунами.

Поки тягнулося листування, помер Герш Ліберман, маєтком далі керувала його дружина Еня-Хая, яка успадкувала 4/7 частини. Ще одна подія сталася у 1928 році. Кіоски суттєво постраждали від пожежі. Для продовження торгу в них треба було провести капітальний ремонт.

За дозволом на ремонт Хая Ліберман звернулася до магістрату. Однак там відмовили на тій самій підставі, що й міська управа в 1918 році – в цій частині міста не може бути дерев’яних будов, а тільки муровані. Що й довела недавня пожежа, яка могла охопити значно більшу територію, а не лише кіоски.

Міська влада продовжувала наполягати, що кіоски треба негайно розібрати. Власницю повідомлялося, що у разі не виконання нею цієї вимоги демонтаж буде проведений примусово. Еня-Хая цього робити не хотіла і дотягнула до того, що магістрат призначив конкретну дату демонтажу. Тим часом торгівля продовжилася в тих кіосках, які найменше постраждали від пожежі.

Як ідеться у протоколі комісії у складі міського архітектора, поліцейського, будівельного інспектора, заступника коменданта міської пожежної сторожі і чотирьох його колег, комісія прийшла до садиби Ліберман 14 березня 1932 року. Двері відчинив другий чоловік власниці кіосків пан Графман. Він сказав, що його дружина спить і що він сам повідомить її про примусовий демонтаж.

Розбирання незаконних кіосків почалося о 9 годині, а завершилося о 15:30. З отриманих матеріалів комісія встановила паркан. Так і завершилася ця скандальна історія з кіосками для кавунів Ліберманів, які в листуванні з магістратом після 1932 року більше не фігурують.

Садиба луцького видавця не пережила війну. Що з нею точно сталося, невідомо. Імовірно, вона постраждала від бойових дій, як і деякі будинки поруч, а саме кінотеатр «Сонце» та цукерня Розаліні.

Попри «кавуновий» інцидент прізвище Лібермана увійшло в історію Луцька в цілком позитивному контексті як людини, яка залишила цінну документальну спадщину про історію міста.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.