Вздовж вулиці Лесі Українки є кілька скверів, які переривають монотонну тяглість вулиці з майже суцільними «шпалерами» будинків і в жарку погоду приваблюють своєю тінню людей, пропонуючи до того ж можливість купити якийсь смаколик у пересувних кав’ярнях.

Один із них розташувався біля військового госпіталю. Споруда цього закладу своєю геометрією ніби хоче огорнути сквер і всіх, хто там перебуває, адже її частини, сформовані літерою П, відкриті в бік зеленої зони. Ця споруда, з огляду на її довгу історію, відносно недавно стала госпіталем. Будувалася вона як монастир католицького ордену тринітарів. До речі, саме цьому ордену світ завдячує появі безсмертного твору «Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі» Мігеля де Сервантеса. Адже орден тринітарів був заснований з метою викупу християн із мусульманської неволі. Після того, як тринітари викупили Сервантеса з алжирської неволі у 1580 році, він написав свій всесвітньо відомий твір.

Монастир закрила російська влада. Деякий час в колишній бібліотеці, оздобленій фресками з алегоріями людських чеснот, розташовувалося міське казино. У 1870-х роках частину будівлі зайняв Окружний суд. Він працював тут аж до Другої світової.

У 1870-х роках Луцька міська дума неподалік суду вирішила закласти міський сад.  Він складався ніби із двох частин. Головна територія розкинулася південніше колишнього монастиря тринітарів і переходила на ділянку, яка межувала із Шосейною дорогою (тепер це вулиця Лесі Українки) на місце, де колись був гарний бароковий костел монастиря.

Сад – це не просто територія з деревами. Там мали бути деякі неодмінні атрибути паркових гулянь. У 1887 році до Луцької міської думи звернувся Йосиф Мануков з пропозицією віддати йому в оренду міський сад на 10 років. Він обіцяв побудувати літній театр з приміщенням для буфету і фойє та естраду для музичного оркестру. На цьому планував і заробляти. Після завершення терміну оренди всі споруди мали перейти у власність міста. Міська дума дала добро, проте з якихось причин Мануков так і не реалізував задуманого.

 

Дами прогулюються біля саду

 

Натомість у думу звернувся Гецель Сороко з пропозицією віддати йому в оренду сад на 3 роки. Він обіцяв розважати лучан збудованим за 300 рублів балаганом. Це була популярна форма розваг в Російській імперії. Балаган був критим невеликим простим приміщенням, де виступали артисти з більш-менш стандартною програмою. В неї входили боксерські змагання, показ карликів, «бородаті жінки», циркові трюки з вогнем, виступи ілюзіоністів, лялькові вистави «петрушечників». Міська публіка була в захваті від цих шоу.

Проте замість балагану Сороко з компаньйоном Срулем-Мойшею Зафраном побудували цілий літній театр, витративши на будівництво не 300, а 1600 рублів. Хоча за умовами, орендар сплачував певні відсотки з прибутку саду, щоб відбити таку суму, він хотів узяти в оренду сад не на 3, а вже на 10 років. Міська дума погодила. Так у Луцьку постав чи не перший стаціонарний театр. Він притягував лучан не менше, ніж балагани. Як ішлося у звіті думи, в цьому театрі «зручності ніскільки не поступаються приміщенням театрів у великих містах».

В останні два десятиліття в саду біля Шосейної діяв не тільки театр. Тут часто відбувалися гуляння з військовим оркестром. У вихідні по місту гуляли дами з літніми парасольками у довгих широких платтях, а супроводжували їх чоловіки з циліндрами на головах. Така картина потрапила на поштову листівку, зроблену біля самісінького міського саду на Шосейній.

Дами споглядали вистави, а потім неодмінно тягнули чоловіків у театральний буфет. Хто не хотів церемоніально відвідувати сад, міг одразу піти чогось випити.

Та частина саду, яка розташовувалася безпосередньо перед головних входом в окружний суд, розвивалася за дещо іншою логікою. Тут не було балаганів і буфетів. Це була спокійна зелена зона, яка не мала порушувати тиші біля суду.

На території суду, тобто майже в самому саду, у 1895 році відкрили перший в Луцьку пам’ятник. Він був зроблений з граніту й бронзи і був присвячений імператору Олександру ІІІ.

 

Пам'ятник Олександру ІІІ

 

Ще однією акцією стало будівництво Іверської каплички. Коли в 1894 році рада Луцького хрестовоздвиженського братства звернулася до міської думи про будівництво каплиці Іверської богоматері у сквері біля окружного суду, виявилося, що на запланованому місці стоїть будка для продажу содових вод відомого аптекаря Петра Злоцького. Але він вирішив безкоштовно перенести її на один із кутів скверу для звільнення місця під каплицю.

Каплицю запроектував архітектор Григорій Артинов, випускник Петербурзького державного училища цивільних інженерів. За деякою інформацією, він був членом Луцького братства. До речі, через кілька років за його проектом збудували церкву на Рованцях, а також луцькі казарми (тепер вулиці Стрілецька та Коновальця).

 

Іверська каплиця

 

Для каплиці братство викупило шматок міської землі перед Окружним судом і там почалося спорудження каплиці. Вона мала розміри всього 4,75х4,7 метра, тобто майже квадратна. Її звели досить швидко – за 3 тижні і 2 дні. Каплиця була збудована у популярному тоді цегляному стилі з червоної та жовтої цегли. Його перевага – висока пластичність декорування. Стіни й архітектурні елементи були справді гарними. Вікна невеличкої каплиці мали кольорове скло. Верхню частину вважають виконаною у псевдоруському стилі. Її урочисто освятили 25 травня 1894 року.

Сад занедбали через жадібність

Після закінчення терміну оренди міського саду Сорокою міська дума стала думати, хто далі за ним має вести догляд. Охочих було немало та не відразу. Певний час сад стояв без догляду і потрохи заростав. Згодом мешканець міста Герман Касьянов хотів узяти в оренду сад на 12 років. Щорічно обіцяв платити в міську казну певну суму. Натомість залишав за собою право будувати балаган, театр, будки, буфет, влаштувати ліхтарі.

Цікавим для міської думи виявилося і звернення херсонського антрепренера Михайла Фебера. Він хотів побудувати в міському саду двоповерховий мурований театр. Також обіцяв почистити сад. Проте в міській думі не погодилися одразу на умови.

Для розгляду пропозицій Касьянова і Фебера в думі скликали комісію. Вкінці роботи вона написала звіт, в якому зазначила, що як виявилося, підприємці зовсім не збираються будувати театрів, а мають намір звести лише балаган. Комісія визнала, що влаштування будівлі для театру в міському саду і впорядкування саду має бути клопотом безпосередньо міського управління. Як зразок будівлі напіввідкритого театру комісія рекомендувала приміщення київського кафешантану Шато-де-Флер.

 

Кафешантан Шато-де-Флер

 

Серед причин відмови комісія називала ті, що балаган буде «обезобразить» сад, що місто буде залежати від підприємців, які хочуть вигоди тільки для себе. Дуже цікаве зауваження комісії про театр як мистецтво.

«сценічне мистецтво, маючи освітнє значення, відволікає простий робочий люд від п’янства, а тому розвиток цього мистецтва має заохочуватися Міським Управлінням, і має бути його турботою, бодай навіть із затратою певних сум, без отримання великого прибутку».

Це відбило у підприємців бажання щось робити. Як виявилося, на довгі роки. Поки міська дума збиралася з намірами «заохочувати» луцький театр, сад все більше ставав занедбаним.

Розуміючи ситуацію, в міській думі вирішили піти на компроміс і стали шукати орендаря на дуже вигідних умовах. У 1910 році міська управа, звертаючись в газету «Волынь» і «Кіевская Мысль», запрошує підприємця, який узяв би на найвигідніших умовах в оренду міський сад біля окружного суду площею півдесятини з умовою будівництва в ньому театру. Надійшло два звернення, проте справа так і не зрушила з місця.

Міська дума, воліючи самостійно керувати розвитком саду і не даючи його жодному підприємцю, врешті-решт, занедбала його остаточно. Сад був залишений сам на себе.

Конфлікт із готельєром Динером

Від вулиці Шосейної до Окружного суду попід міським публічним садом ішов коротенький проїзд, де ледь могло розминутися дві карети. Вздовж цього проїзду тягнувся фасад двоповерхового «Гранд-готелю», власником якого був Липа Динер, один із найзаможніших луцьких підприємців того часу.

Виїзд із двору готелю відбувався прямо на Шосейну. Та Динер вирішив влаштувати ворота з виїздом транспорту на цей маленький проїзд до Окружного суду і звернувся за дозволом до міської думи. Та відмовила. Потім передумала. Вирішили дозволити Динеру влаштувати новий виїзд з умовою, що він за власні кошти замостить цей проїзд, адже він ще не мав покриття і сезонно перебував у багнюці.

 

Окружний суд

 

Проблема ускладнювалася тим, що у приміщенні готелю також був бондарна майстерня і склад фруктів. Торг виробами і продуктами відбувався біля самих воріт. Більше того, у дворі готелю була криниця, в якій набирали воду водовози і напивалися їхні коні. І якщо їх перенести з Шосейної на цей безіменний проїзд, весь цей балаган опинявся під входом до суду.

Звісно, чиновників суду це все не влаштовували. Вони подали розгорнуту скаргу в Луцьку міську думу з обгрунтуванням своїх претензій. Окрім описаного бруду і руху від коней, фруктів, і розлитої води, судді скаржилися на постійну музику з вікон готелю, де часто включали грамофон.

У скарзі Окружного суду йшлося і про публічний сад. Так, писалося про те, що він станом на 1909 рік уже давно перебуває в занепаді, недоглянутий, паркан похилився, ворота саду висять на одній петлі, що там часто збираються гуляки, грають на шарманці, кричать, чим суттєво ускладнюють роботу суду.

Чим завершилася ця справа, невідомо, але на фото 1930-х років цього готелю немає виїзду з двору на колишню Шосейну вулицю. Отже, Липі Динеру або дозволили зробити нову браму, або він її зробив пізніше, коли настала слушна нагода.

Страта шпигуна

Востаннє ми бачимо на фото ту більшу частину саду у 1915 році під час австрійської окупації Луцька. Австро-угорські вояки зловили російського шпигуна, якого стратили в цьому парку.

Австрійські будні Луцька тривали до початку червня 1916 року, коли російська війська вибили австрійські на захід. Передувала цій події дуже ретельна підготовка у штабі російської армії. А цілу операцію, проведену на значній території від Волині до Буковини, славетну сторінку Першої світової війни, назвали іменем столиці Волині – Луцький прорив. Пізніша назва – Брусиловський прорив.

На літо 1916 року планувався великий наступ російських військ на захід. Для цього у штабі проводили дуже серйозну підготовку – тренували війська, проводили розвідку, готували техніку та маневри тощо.

Одного зі шпигунів, які були запущені для розвідки ситуації на окупованих австрійцями територіях, зловили і судили в Луцьку. Ця подія набула широкого розголосу. По австрійському Луцьку стали ходити чутки про публічну страту російського шпигуна. Після засідання суду, яке відбувалося у приміщенні колишнього монастиря бернардинів, шпигуна вивели на вулицю і повели процесію через теперішній Театральний майдан та вулицю Лесі Українки.

 

 

 Сквер у 1915 році

 

Зібралося багато людей подивитися на страту. Шибеницю спорудили в парку. Після дотримання усіх церемоніалів шпигуна повісили.

Сталін і знищення каплиці

Після Першої світової міський сад біля окружного суду більше не фіксується на своїй більшій території. На місці саду звели критий ринок, більш відомий як «галя тарґова» (Hala targowa). Пам’ятника російському царю також уже не було. Коли під час австрійського наступу російська влада евакуйовувалася з Луцька, його забрали.

Залишився тільки сквер із каплицею.

У 1930-х роках сквер трохи осучаснили, прибравши паркан і зробив простір скверу більш відкритим і інтегрованим в міське середовище. Тут оновили і тротуари, бордюри, досадили нові дерева.

 

Сквер у 1936 році

 

Коли Луцьк захопили перші, а потім і другі совєти («перші були кращі, бо швидко пішли») поряд з каплицею встановили пам’ятник Сталіну. Бронзова скульптура приблизно людського зросту стояла поряд із каплицею і, як не дивно, Іверська каплиця існувала довше. Спочатку розвінчали культ вождя, зняли пам’ятник, а за каплицю взялися у 1959 році.

 

Погруддя Бойку

 

Вночі її підірвали, рештки прибрали, скверик залишився пустувати.

Згодом тут встановили пам’ятник Степану Бойку, який також дочекався свого часу. Погруддя демонтували в ході акції декомунізації в Луцьку в 2016 році.

 

 

Сьогодні у цьому сквері небагато дерев, але немає жодного дуже старого, яке б пам’ятало якісь із давніших описаних подій. Це місце, з огляду на довгу і часом бурхливу історію, є помітною історичною точкою на мапі всієї вулиці Лесі Українки.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.