На місці цуму в Луцьку могла стояти зовсім інша споруда, поряд з нею – перша в місті бензоколонка. Історія не знає умовного способу, кажуть, але іноді можна пофантазувати, тим більше маючи на це підстави.

Яка історія ділянки, де нині стоїть цум? Що там було раніше, ніж це пригадують старожили? Безпосередньо перед початком будівництва радянського цуму на тому місці був сквер із невеликим фонтаном. Трохи раніше – у 1950-х – у сквері стола типова скульптура обійм сидячих Леніна і Сталіна. А що було раніше?

В останні роки перед Першою світовою війною Абрам Дрикер був одним із найзаможніших домовласників і землевласників у Луцьку. Одна з найпомітніших його ділянок розташовувалася на перетині вулиць Старо-Ковельська і Рівненська напроти православного собору і публічного саду. Луцька міська управа, складаючи списки найзаможніших власників-євреїв з оцінкою їхнього сукупного капіталу помістила Абрама Дрикера на сьоме місце поряд із Кронштейнами, Глікліхами та іншими.

Відомо, що тут у його будинку діяв один із десяти ресторанів Луцька. Перед війною власність Абрама Дрикера перейшла до його трьох синів: Кельмана, Давида і Лейби. У 1915 році, скоріше всього, з якоїсь причини була знищена будівля з рестораном, а на її місці австрійська влада звела кіоск, використовуючи матеріали Дрикерів.

Через якийсь час брати відновили діяльність ресторану. Він мав назву «Слов’янка». Справи йшли добре, бо місце розташування було дуже перспективним. В документах фіксуємо й пізнішу назву ресторану – «Подолянка». Фасад закладу виходив на алею Болеслава Хороброго (проспект Волі) вікнами на собор.

 

Будиночок з рестораном і вивіска. Копія з Державного архіву Волинської області

 

Повоєнний час давав нові можливості. Місце, де розташовувалися споруди Дрикерів, стояло на перетині кількох доріг поруч із міським парком, собором і адміністрацією Волинського воєводства. Місто розширювалося саме в цьому напрямку, тож увага міської влади до цього району посилювалася. Уже в 1920-х теперішній Театральний майдан вважався центром міста.

 

Будинок на місці ЦУМу. Копія з Державного архіву Волинської області

 

Йшли роки і один із синів, Кельман Дрикер, вирішив знести частину своїх старих споруд і звести на їхньому місці великий торгово-житловий будинок. Він звернувся до архітектор Тадеуша Садковського. Той намалював файний модерністський проєкт 4-поверхового будинку. Він мав розташовуватися на куті перехрестя алеї Болеслава Хороброго (тепер проспект Волі) та вулиці Пілсудського (в наш час – Винниченка), практично на місці сучасного цуму. Цим планам, вочевидь, завадила війна. Проєкт був готовий в 1937 році, згодом архітектор його допрацьовував, але будівництво так і не розпочалося.

Цікавий випадок стався з кіоском для продажі содової води, який перебував у власності Давида Дарикера. У 1938 році Міністерство внутрішніх справ розпорядилося, що у зв’язку з розвитком міст та покращенням їхнього вигляду власники будинків повинні привести фасади у належний стан. На підставі цього луцький магістрат звелів розібрати загаданий кіоск, керуючись тим, що він вже в поганому стані і загрожує пішохідному й автомобільному руху.

Давид із цим був не згідний і звернувся до знаного в Луцьку архітектора Віктора Лібровича, аби той виконав технічний опис кісоску. Той зробив це й у висновку написав, що будка перебуває в доброму стані і технічним станом не загрожує безпеці, а також, з погляду естетичного, допустима для подальшого існування.

 

Кіоск, знесення якого домоглася міська влада. Копія з Державного архіву Волинської області

 

Завдяки цій конфліктній справі загаданий кіоск потрапив на фотографію для підвріплення текстового звіту Лібровича. І це винятковий випадок, адже зазвичай кіосків у той час ніхто не фотографував. Така світлина є дуже цінною архівною знахідкою.

Захист такого авторитетного архітектора не вирішив справи. Уже за місяць власник змушений був розібрати кіоск. Що саме стало вирішальною крапкою і чому Давид Дрикер все ж таки здався, в документах не зафіксовано.

Поруч із кіоском стояв будинок, який належав Давиду і зведений, мабуть, ще перед Першою світовою. У ньому на першому поверсі розміщувалися різні магазини. Він такожпотрапив на окрему фотографію, що нетипово, бо світлини окремих рядових споруд у Луцьку того часу – велика рідкість. Цим фасадом він виходив на вулицю Пілсудського (Винничнка).

 

Будинок Давида Дрикера на вул. Пілсудського, 6. Копія з Державного архіву Волинської області

 

Поряд із великим будинком із проєкту архітектора Тадеуша Садковського до проїзної частини ще залишався невеликий клаптик землі. Він не належав Дрикерам – його загосподарювало велике нафтове підприємство у спосіб, який сьогодні може здатися дуже дивним для цього місця розташування.

В середині 1920-х років польське нафтодобувне підприємство Standard Nobel відкрило луцьку філію й одночасно вирішило збудувати першу в Луцьку бензоколонку. Компанія займалася добування нафти в тому числі з бориславських родовищ. Оскільки майдан перед собором і адміністрацією волинського воєводства був досить живим і тут перехрещувалося кілька вулиць, що далі вели з міста в різні напрямки, то тут було досить зручно влаштувати заправку.

Перші заправки не були такими, якими вони є сьогодні. Це були просто бензоколонки, зазвичай одна колонка. Без магазину поруч, без накриття, без вибору палива. 1927 року бензинова станція була відкрита біля ділянки Дрикерів попри їхні протести з побоюванням, що вона розташована занадто близько до забудови.

 

Бензоколонка Standard Nobel. Фрагмент поштової листівки

 

З часом Дрикери захотіли на розі вулиць біля своїх будинків відкрити станцію обслуговування автомобілів під відомим у тогочасній Польщі брендом Galkar-Lux, які виготовляли мастила, а також мали власну мережу заправних станцій. Виглядає на те, що Дрикери хотіли скласти конкуренцію наявній поруч бензоколонці товариства Stabdard Nobel. І мали чим додатково привабити клієнтів.  Проєкт цієї станції був, але він не зберігся, натомість маємо аматорський ескізний малюнок, виконаний чиєюсь рукою із зображенням загальної схеми влаштування станції. Майбутні власники хотіли влаштувати не тільки бензоколонку, а й мийку авто. Територія станції мала б розташовуватися на тротуарі перед нинішнім цумом.

 

Станція обслуговування автомобілів Galkar-Lux. Копія з Державного архіву Волинської області

 

Дрикери звернулися в магістрат за попереднім дозволом. Там у свою чергу написали листа до Волинського воєводства, в якому вже відповіли, що ділянка занадто мала для влаштування станції. Цим все і закінчилося, хоча ніхто не знає, до чого би призвів цей намір звести станцію, якби не війна. Адже ідея її побудови виникла в останні місяці перед нападом гітлерівських військ на Польщу в вересні 1939 року.

 

 Знищена під час війни ділянка Дрикерів

 

Маємо ще одну світлину ділянки Дрикерів, але зроблену вже не з нагоди довести свою правоту у конфлікті з міською владою, чи чогось подібного. Скоріше всього, наступне фото походить з альбому якогось солдата, чи військової установи, яка документувала перебіг війни. Бачимо величезну вирву на місці забудови – сюди потрапила бомба. Ця ділянка Луцька бомбардувалася саме німецькими військами, які хотіли знищити інфраструктуру в напрямку Рівного і Дубна.

 

Повоєнний радянський сквер на місці ділянки Дрикерів. Згодом тут звели ЦУМ

 

Доля Дрикерів невідома. Після війни від них не залишилося жодного будинку. Ділянку, яка колись належала їм, розрівняли і зробили там невеликий сквер. Той сквер існував ще в 1960-х роках, коли на його місці звели цум.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.