Уздовж нинішньої центральної частини проспекта Волі існувало два села зі схожими назвами – Воличка Підлуцька і Воличка над Глушцем. Землі цих сіл починалися одразу за монастирем бернардинів, тягнулися на схід і частково належали монастирю. На інших частинах розташовувалося єврейське поселення.

Коли вони виникли, точних відомостей немає. Скоріше всього, активне заселення почалося з XVIII століття. Мандрівники початку і першої половини ХІХ століття вже пишуть про активне життя на цій території. Наприклад, у творах Юзефа Крашевського збереглася колоритна замальовка про цей куточок.

«Через передмістя Вульку ми в’їхали до міста коло кляштору отців бернардинів... Мізерні дерев’яні домки, закіптюжені єврейські корчми, пониклі хатки, нові будівлі без віри в майбутнє, неначе збиті лише на один день, старі, похилені й підперті, поміж них обгорілі стовпи попалених садиб, вулиця, вистелена дірявим помостом замість бруку, - ось що ми найперш постерегли; а потім - мало що кращого. Євреї, що юрбою кидалися на кожного приїжджого, вже пожирали нас очима і з криком забігали нам дорогу, завертали кожен до себе. Не знаю на світі євреїв, набридливіших од луцьких: обступають вони, верещать, нападають, ґвалт кажуть купувати, ніби вже на завтра не мають куска хліба.

Тільки-но ми зійшли, як двадцять три бородаті індивіди влетіли за нами до гостьового дому, захвалюючи та підносячи всілякого роду товари. Наостанок прийшов навіть книгар із цілим скарбом друків Манеса, Зимеля, бердичевських і мінських друкарень, розкладаючи все любовно на столику», - писав Крашевський.

У 1830-1860-х роках Воличка Підлуцька і Воличка над Глушцем були приєднані до міста. Де і як розташовувалася забудова, показують карти середини ХІХ століття. З них ми бачимо хаотично розкидані хати переважно на пагорбі над Глушцем від монастиря бернардинів у східному напрямку. До речі, ці напрямки ставали офіційними дорогами, а згодом і вулицями. То Рівненська, то Дубенська, то Рівненсько-Дубенська, то Київська за короткого 9-місячного австрійського панування.

 

 

Поміж цією хаотичною переважно житловою забудовою розташовувалися єврейські молитовні доми, синагоги, мікви, пекарні та цілий ряд різноманітних майстерень. Наприклад, вже ближче до кінця ХІХ століття зафіксовані назви молитовних домів Ашкеназі на Вульці, Медриш (Мідраш), Тупелес та інші.

Попри намагання луцької влади часів Російської імперії впорядкувати тут забудови, це результатів не давало. Характер устрою цієї ділянки зберігся аж до початку Другої світової.

«Наказано усім поліцмейстерам і городничим, щоб за жодних обставин не дозволяти нікому з мешканців робити добудови без погодження проектів з Будівельною комісією під загрозою суворої відповідальності», - ішлося в документі 1840 року.

Єврейська забудова, хоч переважно концентрувалася над річкою Глушець,  все ж перейшла і за нинішню проїзну частину проспекту Волі, але не надто далеко від дороги. Бо в тому районі, де зараз пролягає вулиця Бандери, Тимошенка, Коперніка, вже з середини (або й раніше) ХІХ століття були землі дворян та заможних землевласників. Серед них Кронштейни, Зайковські та інші.

Волички мали і свій промисловий центр. На місці нинішнього Луцького педагогічного коледжу розташовувався млин Пінчука, напроти нього через дорогу, вже ближче до Сапалаївки – нині збережений млин Фрідмана. Це великі промислові споруди, які не тільки були важливими для економіки місцевості, а й формували візуальний ландшафт міста як одні з найбільших споруд в тогочасній забудові.

 

 

Окремо варто і сказати про цвинтарі. Прямо біля млина Пінчука, тепер це сквер напроти гімназії ім. Модеста Левицького, розташовувався православний цвинтар, на якому відбувалися і військові поховання часів Першої світової. Трохи далі – напроти вулиці Чехова, з 1860-х років влаштували два цвинтарі – для євреїв та окремо для караїмів. Два цвинтарі розділяв нинішній узвіз Тещин язик. Сьогодні на місці єврейського та караїмського цвинтарів розкинулася радянська забудова.

Уже в ХХ столітті ця територія більше відома як Вулька. Забудова впорядковувалася лише вздовж дороги, де відкривалися готельні номери для приїжджих, пекарні, кав’ярні.   

Маємо одну цікаву історію з того часу. На початку ХХ століття в Російській імперії прокотилася серія єврейських погромів. Винуватців називали чорносотенцями. Луцьк був дещо віддалений від цих подій, бо місто майже повністю складалося з єврейського населення. Якщо би хтось когось і «громив» тут, то аж ніяк не євреїв. А все ж знайшлася групка людей, які запланували здійснити напади. Немає ніяких даних, хто це був.

Чутки про те, що погром планується на Вульці, стали відомі її мешканцям. Тоді вони звернулися до офіцерів Камчатського піхотного полку армії Російської імперії, який базувався в Луцьку. Попросили військовиків допомогти їм зі зброєю. А тим часом пустили античутку, що нібито євреї вже озброєні і з люб’язною гостинністю чекають погромщиків. І навіть мають тренувальний табір за містом.

Коли настав очікуваний день нападу, його не відбулося. Чорносотенці мали збиратися неподалік православного собору, за яким уже починається Вулька. Ти диви, але група таки почала сходитися. Але вони обламалися – вправно поширений твіт про єврейську самооборону спрацював, ніхто нападу так і не здійснив. Чорносотенці розійшлися, а євреї з Вульки повернули військовим позичені 18 револьверів.

 

 

У міжвоєнний час вулицю хотіли зробити алеєю. Тому й існувала відповідна офіційна назва – Алея Болеслава Хороброго. Якось алеєю в цивілізованому розумінні вона так ніколи й не стала. Вулька, хоча й була частиною міста, була осібним місцем єврейського проживання. Проте з часом цей фактор нівелювався, позаяк давно вже не було стимулів для окремого територіального проживання певних національних груп. Все розмилося і всі проживали поруч скрізь. Хати і ділянки Вульки просто успадковувалися, передавалися в родинах далі, тому переважно єврейською вона була вже лише за інерцією.

У 1938 році по Болеслава Хороброго пройшовся великий військовий парад польського війська. Техніка ішла від нинішнього Театрального майдану до Київського, де була влаштована трибуна. У вересні 1938 року, за рік до початку війни, Військо Польське проводило масштабні маневри на Волині. Участь в маневрах взяли 5 піхотних дивізій, одна бригада кавалерії, кавалерійська дивізія, бригада легких бомбардувальників, танкові частини та підрозділи корпусу охорони прикордоння.

20 вересня усі ці війська влаштували марш у Луцьку. Він розпочався о 9 годині ранку і тривав 7 годин. Парад приймав Маршал Польщі Едвард Ридз-Сміглий. Весь час поки тривав парад, з балконів будинків уздовж вулиці люди кидали квіти на вояків. Поки по бруківці тягнулися наземні війська, в небі над Луцьком летіли літаки.

 

 

Ще одна цікава історія з Вульки, чи Волички стосується єврейського повстання. З приходом німців у гімназії імені Мойсея Глікліха (тепер це один із корпусів Луцького педагогічного коледжу), розмістили трудовий табір, утворений в жовтні 1941 року. Тут знаходилося 500 осіб. У грудні 1942 року тут відбулося єврейське повстання. Бунтівники зробили 3 атаки на охоронців табору. Проте повстання було придушене. Деякі його учасники вижили і засвідчили події.

 

 

Район був зруйнований частково німцями, а частково в радянський період. У 1950-х роках на Вульці будували головну вулицю міста — вулицю Леніна. У центральній частині зробили головний майдан міста зі сходами та фонтаном. Тут також влаштували терасу із виглядом на міський парк. Згодом у 1960-х напроти будинку обласного комітету КПРС поставили пам'ятник Леніну. Пам'ятник стояв неподалік колишнього розташування синагоги Ашкеназі та мікви.

 

 

Наступного разу суттєві зміни відбулися у 2000-х роках, коли проспект Волі зазнав реконструкції і набув теперішнього вигляду. Однак довгий час майже без змін залишалася частина проспекту від вулиці Шопена до Київського майдану. В передвоєнні роки почали і там реконструкцію, перервану нині війною. Проте багато чого встигли зробити, а в майбутньому завершать і фінішні роботи.

 

 

А таємниць Воличка ще має багато…

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.