Цьогорічне 8 березня вже минуло. Частина людей його святкує, як звично. Хтось ображається на привітання, чи висміює нагоду свята. Без висловлення якоїсь конкретної позиції, автор хоче просто розповісти кілька історій про жінок, пов’язаних з Луцьком, які зробили вклад у розвиток різних сфер міста, краю чи держави.

Я вибрав 5 історій на власний смак. Це не є «лише 5 історій», а також «5 найкращих історій». Підбір особистостей може бути й іншим.

Юзефа Поляновська

Юзефа Поляновська приїхала до Луцька на початку 1790-х років, маючи підтримку від друга родини, луцького офіціала Яна Підгороденського. Підгороденський виділив будинок, який належав луцькій католицькій адміністрації, і дав певні кошти на влаштування шпиталю.

25-річна дівчина Юзефа почала віддавати всю себе на благодійну справу. У Луцьку було багато людей, які потребували допомоги і притулку. В різних куточках і будівлях міста вона організовувала кімнати для них. В цьому її підтримували заможні мешканці та посадовці міста.  Напочатку батьки Поляновської підтримували її з доходів із власного села під Луцьком. Вдавалося залучити енергійній благодійниці і безкоштовну допомогу приватних лікарів міста для допомоги хворим у її закладах.

З часом масштаби діяльності Поляновської збільшувалися. У 1794 році вона очолила давній притулок, якій діяв у кафедральних спорудах. Жінка зуміла організувати сиротинець «Ангеліка», де почала діяти школа для дівчат і де постійно покращували рівень викладання. «Ангеліка» була єдиною вищою школою для дівчат на Волині. З часом кількість підопічних Поляновської зростала і в кафедральних спорудах їм стало затісно. Тому, коли помер граф Фрідріх Мошинський (внук короля Августа ІІ) і заповів значну суму грошей для освітньої і медичної діяльності Поляновської, то вона придбала в Луцьку будинки під шпиталь для хворих, калік та окрему будівлю для хворих на венеричні захворювання. Щорічно там лікували 100-125 людей.

Юзефа Поляновська не мала медичної освіти, але вона змогла доглядати за хворими і змогла організувати не лише кілька міських шпиталів, а й утримувати школу для дівчат. Без сумніву, вона була головною дійовою особою медичної сфери Луцька кінця XVIII століття – до смерті в 1829 році. Коли жінка померла, католицький єпископ Каспер Цецишовський запросив до Луцька орден шариток (сестри милосердя), щоб ті опікувалися закладами Поляновської. Вона була похована на католицькому цвинтарі, де сьогодні Меморіал. Проте від її могили не залишилося і сліду.

Антоніна Певна

Антоніна Певна народилася на Поділлі. У 1913 році почалася її кар’єра співачки. Вона працювала у складі Української республіканської капели в Києві. Згодом доля її закинула до Ужгорода, де вона працювала в театрі з Миколою Садовським і де познайомилася з майбутнім чоловіком – Миколою Певним.

Через фінансові проблеми театр в Ужгороді припинив існування. Далі життя закидає Певних до Варшави. На той час брат Миколи Петро став працювати редактором українського часопису «Українська нива». Він же і загітував театралів переїхати до польської столиці. Микола став працівником редакцїі. Проте уже через рік редакція переїхала до Луцька. Тут часопис став працювати за підтримки Генрика Юзевського, якого 1928 року призначили на посаду Волинського воєводи. З перервою він працював на ній аж до квітня 1938 і став центральною фігурою польсько-української співпраці на Волині. Ці ж ідеї пропагував часопис «Українська нива», де працював Микола Певний.

Луцьк став містом найбільшого розквіту таланту і Миколи і його дружини Антоніни. Одразу після прибуття до Луцька Певні заснували тут Волинський український театр, що стало вагомою акцією не тільки в культурному житті міста, а й усієї Волині.

А все почалося з організованого Певним невеликого театрального гуртка. Перша вистава, а саме «Гетьман Дорошенко», відбулася у листопаді 1928 року на честь 10-річчя луцької «Просвіти». З часом закупили необхідне обладнання і група перетворилася на повноцінний професійний театр. У Луцьку вистави відбувалися у клубі «Рідна хата». Він розташовувався на вулиці 3 травня неподалік центральної міської артерії Ягеллонської. Цей клуб був одним із центрів українського життя довоєнного Луцька. Також вистави відбувалися і в міському кінотеатрі.

Дуже багато Волинський український театр мандрував по воєводству, оскільки вважався пересувним, а тому в місті міг давати вистави не більше 2 місяців на рік. Хоча театр отримував підтримку і від Юзевського і від різних організацій та заробляв із продажу квитків, грошей бракувало, зарплати були малі. Та завдяки відданій праці Певних та акторів театр працював далі і мав можливість оновлювати декорації, купувати костюми.

Гастролі театру тривали 4 місці, протягом яких актори ставили близько 100 вистав. У тридцятих роках акторський склад Волинського українського театру налічував приблизно 30 членів. Репертуар складав із понад 40 вистав за творами українських та закордонних авторів.

На одній зі збережених фото зафіксована родина Миколи та Антоніни Певних у Луцьку. Вони прогулюються біля міського парку з улюбленим песиком. Луцьку театральну «прогулянку» Певних обірвав 1939 рік. Після приходу радянської влади до місту Микола не хотів їхати з Луцька, бо думав, що його не чіпатимуть як відому людину культурного кола. Проте це була помилка. Бо саме за українську театральну діяльність влада трактувала його як ворога народу. У 1941 році його розстріляли в Києві. Дружину Антоніну Певну заслали на Сибір. Там вона прожила до 1982 року.

Ядвіга Юзефа Кулеша

Ядвіга Кулеша з’явиался на Волині в 1920 році вже у стані черниці Згромадження сестер бенедиктинок. Кулша багато подорожувала і здійснювала своє служіння в різних куточках Європи. Спочатку вона проживала у Вільні, згодом деякий час в Римі, у Гродно, Львові.

У 1917 році вона отримала дозвіл від єпископа на заснування будинку для навчання дітей релігії в Білій Церкві. Цього ж року вона заснувала Згромадження сестер бенедиктинок-місіонерок, яке й продовжило діяльність на Волині. У 1920 році вона опинилася в Ковелі, тікаючи від більшовиків, які розгромили її починання в Білій Церкві. У Ковелі вона опікувалася дитячим будинком для сиріт.

А тим часом луцьке духовенство виношувалося плани для будівництва дитячого притулку в місті. Найкраще для цього підійшла активна позиція вже Ядвіги Кулеші і її сестри-бенедиктинки. Сиротинець з назвою «Teresinek» (на честь святої Терези, покровительки Луцької дієцезії) був відкритий на східній околиці тодішнього Луцька, нині вулиця Дубнівська, у 1926 році.

З того часу дитячий притулок став чине головним об’єктом благодійності в Луцьку аж до початку війни. Заможні лучани робили щедрі пожертві на сиротинець під час часто влаштовуваних благодійних заходів, «забав танечних», концертів, вечірок тощо. Сиротинець володів чотирма гектарами землі з фруктовим садом і городом. Заклад мав значний рівень автономності. Тут діяла своя пекарня, театральна зала, лазня, пральня, розвинена система освіти. До приміщення підвели електрику та телефонну лінію. Під час будівництво водогону на початку 1930-х років «Терезінек» першим отримав водогін.

Ядвіга Юзефа Кулеша померла у 1931 році і похована на цвинтарі, де нині Меморіал.

Софія Славінська

Відома свого часу акторка Софія Славінська народилася у Львові. До 1907 року Славінська працювала в трупах Львівського міського та Львівського народного театрів. Там глядачам запам'яталася ролями у виставах за творами Олександра Фредра та Станіслава Виспянського. Її стали запрошувати на різні ролі й інші театри. Софія Славінська грала і в театрі Габріелі Запольської.

У 1904 році та поселилася у Львові і разом із другим чоловіком, малярем Станіславом Яновським, організувала театральну трупу, з якою мандрувала по всій Галичині. Славінська була у складі цього театру протягом кількох місяців. За цей час вона побувала у Перемишлі, Жешуві, Самборі, Дрогобичі, Коломиї, Золочеві.

Після 1908 року Софія Славінська значно розширила географію виступів. Через талант акторки і яскраву зовнішність їй стали довіряти важливі ролі в театрах інших великих міст. За наступні 10 років Славінська грала у Познані, Кракові, Вільні, Лодзі, Бидгощі, Ґданську, Варшаві, Любліні та знову у Львівському міському театрі.

У 1931 році Софія Славінська стала працювати у Волинському театрі імені Юліуша Словацького. Це був час відродження театру, адже він починався ще в 1925 із Луцького театру імені Словацького, але згодом був реорганізований. У Луцьку Славінська працювала до 1938 року. Насправді навіть не стільки у Луцьку, скільки загалом на Волині, адже театр багато давав вистав поза містом і часто мандрував волинськими містами та містечками.

Упродовж передвоєнного десятиріччя Славінська грала різні ролі і в варшавських театрах, вертаючись в Луцьк до публіки, яку тут її дуже любила.

Як це нерідко трапляється із талановитими акторами, у певний момент творчіої кар'єри вони поєднують театр і кіно. У 1932 році Софія Славінська дебютувала у стрічці «Легіон вулиці». Та здається, цим кіносцена і завершилася.

Після війни актриса переїхала до Польщі, де померла в 1963 році.

Олена Левчанівська

В Луцьку є вулиця Сенаторки Левчанівської. Її називають першою жінкою у польському сенаті. А пам’ять головно за те, що вона була небайдужою до питань прав жінок у Польщі, а також української громади на Волині. Заслуга Левчанівської у тому, що вона не порушувала питання перед широкою публікою, що актуалізовувало проблеми жінок, білорусів та українців у міжвоєнній Речі Посполитій. Через це могла мати проблеми з тогочасною владою, але реальної шкоди їй завдала вже влада радянська.

у 1922 році. Левчанівська уже мала певний авторитет на Волині, тож вона вирішила балотуватися у сенат. І її вибрали. Олена Левчанівська стала першою жінкою у польському сенаті. Там вона увійшла до військової та комісії закордонних справ.

Часто їздила за кордон як делегат Української парламентської репрезентації. Біографи Левчанівської пишуть, що володіла жінка кількома мовами: французькою, італійською та німецькою (окрім польської, російської, української). За кордоном брала участь у засіданнях різних комітетів за права жінок. Відзначилася промовами за рівність прав. Виступала на конгресах у Подєбрадах у 1923, у Парижі та Женеві в 1925. Олена Левчанівська була членом Міжнародної жіночої ліги за мир та свободу. Була на зустрічі з президентом Томашом Масариком Чехословаччини. У музеї в її рідному селі зберігаються рукавички жінки, які вона одягла на ту зустріч.

Під час закордонних зустрічей жінка не соромилася порушувати питання про скрутне становище жінок у Польщі, українських дітей, а також про долю української і білоруської громад. Крім того, свою присягу у сенаті вона виголосила українською мовою, що на той для деяких кіл у Варшаві було неприйнятним. Її поведінка на міжнародному рівні і підняті питання про соціальний стан у Польщі, хоча й був гострим, але не призвів до якихось переслідувань.

Левчанівська була членом Українського парламентського клубу у Варшаві. За її підтримки створили Союз українок Волині.

Вона успішно допрацювала до закінчення каденції, а на наступний терміни вже не балотувалася. З Варшави жінка переїхала до Луцька, потім у рідне село.

Найімовірніше, жінка загинула від рук НКВД.

 

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.