Війни не тільки характеризують великі зміни на глобальній осі часу, а й приносять нам тисячі й тисячі маленьких приватних історій людей. Про те, що вони втрачали і як здобували, як виживали попри лихоліття.
Одна з таких історій, пов’язаних з вулицями і будинками Луцька, - про власника книгарні і друкарні, видавця поштових листівок із виглядами Луцька сторічної давнини Самуеля (Шмуля, Самуїла) Бонка.
На вулиці Лесі Українки і досі з 1912 року стоїть будинок, де була одна з популярних на той час луцьких книгарень, де зберігалися шафи зі шрифтами і де вібрації верстатів видруковували цей чарівний світ книги.
Відомий італійський інтелектуал і письменник Умберто Еко колекціонував інкунабули (книги, видані до винайдення книгодрукування – 31 грудня 1500 року), але не будь-які. Він надавав перевагу окультним наукам, лженауками, а також тим, де містилися помилкові, не відточені майбутнім розвитком науки знання. Наприклад, він казав, «у мене є Птолемей, який помилявся стосовно руху землі, але немає Галілея, що мав рацію».
Схоже можна сказати про Самуеля Бонка. Вироби його друкарні не відзначалися якісним друком, деталізацію мали погану навіть на той час, але все ж вони є цінними екземплярами в альбомах будь-якого колекціонера.
Будинок, який свого часу використовувався, як друкарня, книгарня і житло, сьогодні функціонує як житло, магазин гігієни та косметики і обмінник валют. Це Лесі Українки, 46. Його збудував Самуель Бонк 1880 року, а потім відбудував його син 1912 року. У той час вулиця Лесі Українки називалася Шосейною (назва походить від Києво-Брестського шосе), яка включала до того ж сучасні проспект Волі та Ковельську. Того ж року він з двома компаньйонами отримав свідоцтво від волинського губернатора на відкриття «типолітографічного закладу» з трьома верстатами. Через 2 роки компаньйони покинули Бонка і він залишився єдиним власником закладу і будинку з двором. У 1890 році Самуель Бонк відкрив тут книгарню.
Друкарня Бонка виготовляла книжки, афіші, оголошення. З 1901 року Бонк став випускати поштові листівки з виглядом міста – колекціонери добре їх знають.
Він був одним із перших, хто почав у Луцьку виготовляти листівки з виглядом Луцька. Бонк використовував техніки цинкографії і деревориту. Його конкурент Герш Ліберман мав краще устаткування, його поштівки гарніші, до того ж він має серії кольорових листівок. Все ж і бонкові користувалися популярністю й до сьогодні можна знайти на аукціонах поштівки з текстами приватного листування.
Друкарня з книгарнею розташовувалися на першому поверсі. Господар жив на другому. Начиння друкарні складалося із 76 скринь з різними шрифтами, різного допоміжного друкарського обладнання (марзани, шуфлі, мідні лінійки тощо), машини для різання паперу, американського верстату для візиток, берлінської великої друкарської машини та меблів.
Після 1909 року здоров’я Самуеля Бонка підупало і він вирішив передати керівництво друкарнею і всім своїм маєтком своєму старшому синову Зейлику. Той у 1912 році на місці старого будинку за проектом техніка Тележинського збудував новий будинок, який і зберігся до нашого часу. Самуель не відійшов від справ і якийсь час працював разом із сином.
Перша світова війна безпосередньо для Луцька почалася прохолодного серпневого дня 1915 року, коли в магазин Бенца біля Василіанського мосту увірвалися невідомі. Вони потрощили двері, пограбували продуктові полиці і втекли.
…Після початку Першої світової війни невдовзі Луцьк був окупований айстро-угорськими військами. Сталося так, що німецьке командування зі своїми союзниками вирішили суттєво ударити по східному фронту, щоб завдати поразки Росії. У 1915 році війська останньої змушені були відступати. Спочатку здали територію Польщі, далі втрачали західні українські землі, Волинь у тому числі.
29 серпня австрійські війська наближалися до Луцька. Росіяни поспішили покинути місто. Цілих два дні до 31 серпня місто було без влади і без військових. Буквально одразу міщани стали формувати підрозділи самооборони. Бої самооборони і нападників тривали цілу ніч на 31 серпня. Уже вдень австро-угорські війська вступили в місто через нинішній проспект Волі. Під вечір австрійці прийшли зі сторони Красного по теперішній вулиці Ковельській.
Через 9 місяців вони покинули Луцьк під натиском Брусилівського прориву, але війна ще тривала і завершилася лише в 1918 році, після чого епізодично в Луцьку ще були бойові дії.
Бонк не припинив діяльності і продовжував випускати листівки під час цього складного періоду. Більшість його виробів датуються 1914-1916 роками. І до сьогодні є листівки друкарні Бонка з виглядами Луцька, підписані чеською, німецькою, російською мовою солдатами, які відправляли листи з фронту рідним і близьким.
Боротьба двох правд за спадщину
Проте зі збереженого масиву документів не зрозуміло, чи в часи війни друком займався Самуель, чи його син Зейлик, чи вони разом. Керуванням друкарнею за дорученням Самуеля займався його син Зейлик, проте протягом воєнного часу на листівках стояв підпис Самуеля. На друкованій продукції також стояв підпис «Издательство С. Бонка».
Відносини остаточно зіпсувалися у 1918 році. Пишучи заповіт, Самуель зазначив, що «з причин, які тут не хочу оголошувати» він скасовує своє рішення передати свій маєток з друкарнею і книгарнею синові Зейлику, що йому не належить більше ні копійки. Після смерті усе має бути розділене між іншими його дітьми. Одразу після смерті треба було віддати 100 рублів на один із молитовних домів. Крім того, спочатку треба було виплатити 10 тисяч рублів його дочці Ревеці (проте лише в тому разі, якщо на момент смерті Ревека не перебуватиме у шлюбі), оскільки вона єдина з його дітей ще не перебувала у шлюбі. А все, що залишиться – ділити далі між дітьми.
Насправді заповіт Самуеля зберігся у версії перекладу з єврейської на польську і там достеменно не зрозуміло, між ким треба ділити спадщину. Самуель Бонк помер у 1919 році і зовсім скоро міна, яку він заклав своїм плутаним заповітом, почала діяти, розсваривши його дітей.
Зейлик та його брат Сруль стали користуватися маєтком самі, не допускаючи сестер Ревеку та Шайну. Вони віддали в оренду друкарню організації Poldruk, мали з того чималі кошти, з сестрами не ділилися, а коли ті намагалися заявити про свої права, брати били їх.
Сестри спочатку скаржилися в магістрат (міську раду) з тим, щоб вона переписала будинок на спадкоємців і поділила його між ними, а згодом до суду. Підставою був написаний Самуелем у 1918 році заповіт, де йшлося про розподіл маєтку між дітьми.
В магістраті справою доручили займатися першому повоєнному меру міста, нотаріусу і правнику Едмунду Мартиновичу. Той виявив, що в міських податкових книгах з 1912 року будинок фігурує як такий, що належить Зейлику Бонку. Проте Мартинович опитав «людей, яким можна в Луцьку довіряти» і дійшов висновку, що той запис помилковий, тож маєток мав би належати Самуелю Бонку. Магістрат виріши переписати нерухомість на всіх спадкоємців.
Едмунд Мартинович
Крапку поставив цивільний відділ Окружного суду в Луцьку у 1925 році у справі двох сестер проти двох братів. Не на життя, а на смерть билися відома луцькі адвокати Олександр Глікліх (за сестер) та Броніслав Годлевський (за братів). Обидві сторони мали надійних свідків, які свідчили різне. В принципі, всі вони казали правду, але кожен засновувався на тому, що знав сам. Просто знання одних більше схиляли до правоти сестер, а знання інших – до правоти братів.
Сторона братів змогла надати неспростовні докази, що будинок був зведений у 1912 році на кошти саме Зейлика Бонка. І що Самуель не передав, а продав йому друкарню в 1910 році. І що саме Зейлик оплачував оренду за земельну ділянку під будинком з друкарнею та книгарнею власнику ділянки – Луцькому братству. Це були сильніші аргументи, ніж заповіт, залишений Самуелем, де він вирішив дивним чином «скасувати» своє рішення про керівництво маєтностями Зейликом. Суд відмовив сестрам. В процесі вияснили, що спадщиною Самуеля треба вважати тільки ту частину ділянки, де не стоїть будинок, а не сам будинок з закладами.
У 1938 році ділянка ще не була розділена і сестри ще не отримали своє. Сварки тягнулися аж до початку Другої світової, коли маєток Бонка був націоналізований. Доля дітей залишилася невідомою.
Щодо самої друкарні, то на початку 1920-х її потужності ще використовував Poldruk для своїх цілей. Організація видавала місцеву пресу, оголошення, афіші. До середини 1920-х вона перестала існувати. Книгарня з середини 1920-х належала Міхалу Добжанському і працювала до початку війни.
Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.
