Ви напевне знайомі з творчістю української мисткині Тетяни Яблонської (1917-2005). Народжена у Смоленську, Яблонська ще дівчинкою переїхала до України. Для художниці, учениці Федора Кричевського, Україна стала головним натхненням.

Як саме мисткині, прихильниці імпресіонізму, жилося та творилося за часів радянської влади? Про це можна дізнатися з книги «ТЕТЯНА ЯБЛОНСЬКА. Щоденники, спогади, роздуми» видавництва РОДОВІД, яка вийде друком у травні-червні цього року.

Amuse A Muse пропонує до вашої уваги уривок, в якому Яблонська розповідає про створення картин »Весілля», «Разом з батьком» та «Перед стартом», та про те, як радянські цензори змінювали, а подеколи нищівно критикували, задуми художниці.

Одного чудового зимового дня мені подзвонив зав. кореспондентським пунктом газети «Ізвєстія» (прізвище його я забула), пропонує поїхати у село Глеваху, де працювала знаменита п’ятисотенниця Ольга Диптан. Сьогодні там будуть грати декілька весіль. Сіли у машину, поїхали. Я так полюбляла колись поїздки… І в цьому селі бувала вже — писала прямо на полі за роботою цю Ольгу Климентіївну Диптан (про це теж варто написати!). Село широко розкинулося на різні боки — вулички, провулки, дивовижні, утеплені кукурудзинням хатки. Чистий білий сніг, що випав уночі. Тепло та тихо. Заходимо в хату, де живе одна з наречених. На столі — блюдо з апетитними «шишками». Шишки — ритуальні, спеціальної форми, булочки, котрі вручаються всім запрошеним на весілля. Отримуємо і ми.

Наречена, хвилюючись, причісується перед дзеркалом (згодом картина «Наречена»). Хвилюється мати.

У визначений час по напряму до сільради з різних вуличок та провулків з’являються весільні процесії.

Попереду чинно, тримаючись за руку, йдуть «наречені». Наречена — в українському строї. За ними весела танцююча низка дружок, сватів, музик. Багато хто з дівчат у вінках, зі стрічками, що розвіваються у танці. Он сват — перев’язаний рушником. Біжать та кричать діти. Сусіди вискакують подивитися. Не встигло пройти одне весілля, як із сусіднього провулочка — нове, а там ще та ще.

Такого я ніколи не бачила і не побачу.

Повернувшись додому, я одразу ж взялася за ескізики. Мені уявилося, що вся композиція картини мала нагадувати святковий, різнокольоровий український вінок зі стрічками на тлі білого снігу.

З самого початку образ народився, композиція також знайшлася. Почала писати етюди. Шукати типаж, деталі. Поїхала на товкучку за аксесуарами — купила там чудовий баян. Це була знахідка! Сам червоний, із затягнутими блакитним у квіточки ситцем міхами, він давав одразу ж потрібний веселий тон всій картині. Купила велику клітчасту вовняну хустку для сусідки, яка вийшла подивитись (ми дотепер на ній прасуємо), зшила блакитну у квіточки спідницю для жінки, що стоїть попереду. В загальному, обзавелася всім необхідним реквізитом.

Робота, буквально, закипіла. Образ кольорового вінка на білосніжному тлі зі стрічками, що тремтять, стояв перед очима.

Написала цей варіант дуже швидко. Боюся збрехати, але, як на мене, пройшло близько місяця, і я принесла її на якийсь черговий виставком. І ось її не приймають!… Боже! Чому? Всі боялися Скаби* — шукали якоїсь крамоли. Касіян: «Це ж паплюження наших людей! Хіба ж так можна, щоб наречені були напідпитку? Хіба ви не знаєте, що на Україні це заборонено з давніх давен? Хіба ви не знаєте, що у шлюбну ніч обоє повинні бути тверезими, щоб не зачати хворе дитя?».

Боже мій, а я цього, каюся, не знала. Дійсно чудовий звичай. Але чому йому здалося, що вони «напідпитку»? Наречений йде скромно, такий молоденький. Вона — хіба що розчервонілася та посміхається. А треба «очі додолу». Виступили інші члени журі: «Де ознаки сучасного села? Чому занадто веселий сват? Вже встиг? Чому наречений такий молоденький, у селі одружуються, відбувши армію» та інше. Взагалі, завалили.

А в мене договір та діти, котрих треба годувати. Аванс. Що робити — взялася переробляти. Майже всю картину переробила.

*Андрій Скаба (1905–1986), у 1959–1968 роки був секретарем ЦК Комуністичної партії України секретар з ідеологічної роботи.

Весілля, 1963, Тетяна Яблонська

Зник піонер з піонерським галстуком, що розвівається. Наречений постарів років на 10. Наречена стала скромнішою. З обличчя свата зникла підозріла червоність. На задньому плані з’явилися на дорозі сучасні автобуси. І «вінок» потьмянів, хоча картина і стала більш виробленою, закінченою, «сучасною». Шкода. З першого варіанта встигли зробити кольорову репродукцію, та в мене її немає. Дуже б хотілося порівняти з кінцевим варіантом. Впевнена, що перший свіжіший та більш образний.

Щось дуже довго її не приймали за договором. Була якась довга та неприємна історія з її оцінюванням. В загальному, чудовий яскравий вінок засох, почорнів та здерев’янів. А все тому, що цю картину я писала в той час, коли була в опалі (після Скаби). До мене була проявлена особлива «пильність».

Разом з батьком, 1962, Тетяна Яблонська

Приблизно в ті ж роки я написала картину «Разом з батьком». Працювала над нею після поїздки взимку разом з Коцкою та Глюком у закарпатське село Бісерика Альба.

Працювала також з великим піднесенням, на живому матеріалі, маючи увесь реквізит (костюми) та етюд головного персонажа.

Картина — йшла, як кажуть. Тут вже придиратися не було до чого, як не крути. Все є — і ферми на дальньому плані, і «зв’язок поколінь», і сучасний одяг у сина.

І все-таки, після оцінки її на закупочній комісії у 2200 рублів, Бабійчук, тодішній наш міністр культури, визначив, для гарантії, за необхідне зрізати суму до 1700 рублів. Ціна за такого типу картини набагато нижче середньої. Також відголоски того ж гніту Скаби. Коли художники вітали мене з картиною та питали про її оцінку, я намагалася уникати відповіді, мені дуже соромно було за міністра.

Нелегко давалася мені в руки та «Синя птиця Яблонської», про котру так красиво написав у журналі «Мистецтво» Р.М. Зименко.

Здавалося б, я завжди писала все, що хотіла, і навіть, як хотіла. Але тепер, після того, як рухнула вся система, ясно відчуваєш, чого ми позбавилися.

Раніше ми цього гніту часом і не відчували, бо були народжені у рабстві. А тепер так би хотілося деякі свої картини написати зовсім вільно, розкуто, назавжди вигнавши зі свідомості очі, що не моргають, страшного, мовчазного цензора.

На Дніпрі (репродукція), 1952, Тетяна Яблонська

Навіть ось — картина «На Дніпрі». Якби вона була написана не після того, як мене насварили за картину «Лижниці», не під час ждановщини, яка тисне, а в іншій, вільній атмосфері, то, я впевнена, що не засушила б та не омертвила б її, намагаючись довести до кондиції.

Пам’ятаю навіть мазала натурника олією, щоб він блищав, як мокрий та тому подібне. А починалася вона добре, з піднесенням. І все пройшло, як крізь сито, крізь цю необхідну закінченість. Пам’ятається Григор’єв, страшний та небезпечний ревнитель цієї «закінченості», винайшов термін «підніжний пейзаж», що означало детальне зображення землі на передньому плані, з пролісочками, камінчиками, зів’ялими та іншими травинками.

Тільки на відстані видно, який це був жахливий, крижаний жахливий час. І жили, і працювали, і навіть буди щасливі.

Я вже, здається, десь раніше писала про історії з моєю картиною «Перед стартом». Я працювала над нею одразу після війни. Захоплювалася японцями, імпресіоністами, Дега. Була молода у мистецтві, щаслива, працювала з великим захопленням. Сама полюбляла спорт, особливо лижі, за той простір, котрий вони відкривали.

Ніякої ждановщини ще не було. Тільки-но закінчилася війна. Настрій був добрий. У душі жила надія.

Писала її с великою радістю. Хотілося добитися відчуття молодості, гостроти неочікуваних поворотів, свіжості морозних щік, безпосередності та простоти у взаєминах, сніжного, чистого простору. З яким задоволенням підбирала та писала усі ці шарфи, шапочки, рукавички, свіжі щічки, лижні палки. Працювала кожен день до темноти, мріючи ввечері про завтрашній ранок.

На виставці у Москві — успіх.

І навіть — рекомендація на отримання Сталінської премії.

У Києві приходить додому кореспондент та фотографує мене для преси. Конфіденційно повідомляє, щоб я завтра зранку слухала радіо — будуть оголошувати про отримання Сталінських премій. В тому ж положенні був і Костецький зі своєю картиною «Повернення з фронту». Так само приходив до нього фотокореспондент і так само розповів йому таємницю (мабуть, той самий).

Я зранку слухаю у потрібний час. Ось — вже оголошують — Григор’єв, Пузирьков, зараз буду я, моя літера завжди завершує. Все усередині напружилося — нічого. Що таке?! Невже не всіх перелічили? Можливо, в мене якась найостанніша премія, для оголошення котрої не вистачило часу в ефірі? Почекаємо газет — немає! Зовсім інші прізвища, не ті, котрі намічалися. Виплив Григор’єв з «Воротарем» та Пузирьков з «Чорноморцями». А мене та Костецького немає…

Ну що ж? Переживемо.

Виявляється, в цей самий час готувалася постанова Жданова про журнали «Зірка» та «Ленінград», знаменита.

І все перевернулося догори дригом. Моїх «Лижниць» зняли з підрамника, скрутили у рулон, і картина довго-довго валялася потріскана та пом’ята, у запасниках українського музею. Владіч написав розгромну статтю. Інкримінувалося — фрагментарність, імпресіонізм та інші «гріхи».

Тетяна Яблонська в молодості

Почалася чорна смуга ждановщини. Я тоді була ще зовсім молода, недостатньо тверда у своїх переконаннях і повірила у все те, що трубилося тоді про мистецтво соціалістичного реалізму.

Який все це жах. Художник був маріонеткою у руках всяких Сисоєвих*, Пащенків* та інших. Був ще такий — Мелікадзе, великий гучноголосий грузин, що давив, наче танк.

* Мистецтвознавець Пьотр Сисоєв (1906–1998). Художник Олександр Пащенко (1906–1963).

Пам’ятаю в інституті майже нестерпно було працювати. Кожна кафедра, кожний обхід ставали судилищем всіляких відхилень від реалізму. Майстерні Шовкуненка досить часто діставалося.

Ну, а якби не було усіх цих ознак комунізму, що сходив, то щоб було? Важко уявити.

Можливо, те, що весь час доводилося боротися та чинити опір тиску, гартувало волю. Можливо, якби не було цього постійного гніту, не було б і спротиву. Адже «кожна дія народжує рівну, але протилежно направлену протидію».

Може бути, і так. Можливо, необхідність пробиватися крізь стіну загострювала засоби? Можливо, якби не було цієї стіни, то мистецтво, в найкращих його проявах, було би млявим та інертним?

До чого призвела у теперішній час свобода творчості? До повного розладу. Так що ж краще? Гніт? Ні! Все-таки свобода!

1994

 

---

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.