Сучасне село Кукезів Львівської області колись називалося Кукизів і було містечком. Разом з Луцьком, Галичем та Деражним воно належало до найбільших караїмських поселень на території Західної України. Відоме село також і т. зв. Кукизівським процесом 1889 року, що дав сюжет І. Франкові для повісті «Основи суспільності».
Історія караїмської громади Луцька тісно пов’язана з минулим караїмів Кукизова. Зокрема, саме з кукизівських караїмів походив Олександр Мардкович, відомий луцький письменник, видавець і громадський діяч. Про це він розповідає в статті, яку подаємо нижче. Вона була надрукована в луцькому журналі «Карай авази» 1932 року. Нагадаємо, що народився О. Мардкович у Луцьку в 1875 році, а в квітні 2019 року минуло 75 літ з дня його смерті.
24 дня місяця елула минулого року (25 вересня 1932 року), вперше після великої війни, галицькі караїми приїхали до Кукизова, щоб за давнім звичаєм помолитися Богові на тамтешньому старому закинутому кладовищі, одним однісінькій пам’ятці про караїмську громаду, якої вже тепер тут немає.
Намір поїхати до Кукизова виник у середовищі двох місцевих громадських організацій, «Товариства караїмських жінок» і «Спілки караїмської молоді». У дорогу зібралося 18 осіб разом з газаном Й. Абрагамовичем. Залізницею дісталися до Львова, тоді пересіли на інший потяг і доїхали до станції Запитів. Там на подорожніх чекали підводи, якими вони подолали решту шляху до Кукизова (5 км).
Була половина по дев’ятій годині похмурного осіннього ранку, коли коні спинилися коло села. Возій, показавши кінчиком батога на невеликий пагорб справа від нас, коротко кинув:
- Он там.
А там лежало місце вічного спокою кукизівської громади. Ми позлазили з возів і, наддаючи ходи, з великим трепетом підступили до вказаного місця. Просто нас лежав зелений килим вікодавнього кладовища, на якому було видно далеко відлеглі від себе три кам’яні мацеви. Ставши на цвинтарі, газан почав заупокійну молитву. В цю мить укрите хмарами небо розверзлося зливою. Здавалося, що й воно поділяє з нами той глибокий сум, що опосів наші душі на полі мертвих.
Невважаючи на безнастанний дощ, ми пробули на кладовищі зо три години, аж поки закінчилася молитовна служба. Після цього давнім звичаєм обійшли кладовище, а тоді рушили до села. Там в одному домі пообідали і послухали розповіді людей про тутешню караїмську громаду.
Пополудні дощ перестав, виглянуло сонце, і ми знову зібралися на старому цвинтарі. Нашу увагу привернула одна могила, що своїм зовнішнім виглядом вирізнялася з-поміж інших. Дізнавшись од місцевих жителів, що там лежить якийсь камінь, ми попросили, щоб нам дали заступи. Їх принесено, і ми з великим запалом взялися до роботи. Наш труд був не марним: незабаром з-під землі показалася гарна ціла мацева, одна з найстаріших на цьому кладовищі, встановлена на початку XVIII століття. Різьби на камені, так само, як і напису на ньому, не торкнувся карб часу, вони гарно доховалися під покровом землі.
З написаного на мацеві ми дізналися, що її встановив шофет караїмів Шемоель Лобановський на дружининій могилі. Вона перейшла в інший світ 1711 року, на дев’ятнадцятому році після появи караїмів у Кукизові. Ось так ми довідалися ще й точну дату заснування тутешньої громади: 1692 рік.
Піднявши поважний 221-літній камінь, ми очистили його від землі, а тоді встановили на могилі, коло якої знайшли, де він, напевно, стояв раніш. Тоді ми пішли туди, де давніше проходила караїмська вулиця і де в оточенні садиб караїмів стояла кенаса. Жодного будинку тут немає. Поля і луки, що ними володіли караїми, до сьогодні називаються «Підкараїмщина».
О шостій годині вечора вози стояли готові. Ми попрощалися з місцевими людьми, які гостили нас дуже щиро (з-поміж них надто ж хочу відзначити голову громади п. Казмировича і його брата), і вирушили в поворотну путь.
Покидаючи це місце, ми втішно дивилися на ще один старий надгробок на кладовищі, що добавив ліку свідкам тутешнього караїмського поселення. Ще довгий час наші очі були прикуті до старих могилок, аж поки їх поглинула нічна темрява. Оставайся з Богом, караїмський цвинтарю!..
Як Бог дасть дожити, то за рік повернемося на це святе місце, де далеко від міського шуму колосяться хліба, де мовчазні стежки біжать у незвідані краї серед мрійливих нив, де могильні камені розповідають про минуле життя караїмів, а живі згадують їх добрими словами. Мир тобі, поле покійних…
***
Вище я помістив лист п. Шимона Шулімовича з Галича, в якому він, один з паломників до Кукизова, розповідає про свою поїздку до цього втраченого оселища караїмів. Коли вже зайшла мова за Кукизів, то я хотів би нагадати історію тамтешньої караїмської громади.
Мордехай Султанський у книзі «Зехер цаддікім» розповідає і про початок, і про занепад караїмської громади в Кукизові: «У часи владарювання Яна ІІІ жив караїм на ім`я Авраам син Шемоеля Лабановський. Він був дуже розумний і освічений. Король прихильно ставився до нього, тому настановив шофетом і старшим над караїмами всієї Литви, і це мало передаватися від покоління до покоління.
На Песах 1688 року Ян ІІІ приїхав до Вільна. Перед королем став шофет Авраам. І король попросив Авраама, щоб він переселив кілька караїмських родин до Кукизова. Авраам уволив прохання володаря, і невдовзі в Кукизові оселилося декілька караїмських сімей. Король надав їм привілеї, ґрунти і будинки. І жили караїми в цьому місті вільно і безпечно, поки при владі були польські королі.
А як Австрія зайняла Галичину і Лодомерію, то імператор подарував Кукизів одному зі своїх сановників. Той став утискати караїмів, грабувати їхню землю. Він аж так їх пригнічував, що вони більше не могли витримати і тому стали втікати звідти, хто до Галича, а хто до Луцька. Сьогодні там залишився всього один караїм, що стереже кенасу».
Тепер згорнімо «Зехер цаддікім» і звернімося до усної історії. З останніми словами М. Султанського пов’язана частина літопису мого роду, і про це я хотів би сказати кілька слів з того, що чув од покійних батьків.
Той караїм, що один залишився стерегти кенасу, то був мій дід, батьків батько. Його звали Нисан. Залишившись самотнім в знелюднілому Кукизові, мусив і він вирішувати, куди податися. Його тягнули на всі боки: його жінка, а моя баба, що походила з Луцька, радила їхати туди, бо там була спадщина по батьках: будинки і ґрунт. Друзі, що вибралися до Луцька, кликали і його з собою. Але мій дід нікого не слухав. Як дуб, що корінням угруз в рідну землю і несила зрушити його з місця, так і мій дід настільки прив’язався до Кукизова, що не мав духу розірвати той вузол. Доречно сказати, що дід не належав до домосідів, які все життя проводять на одному місці і нічого не бачать далі свого плота.
Зовсім навпаки! У молоді роки він був рідким гостем удома. Великий шанувальник і знавець коней, дід проводив час далеко від дому. Його можна було зустріти на Поділлі на великих кінних ярмарках. Не цурався він і Кавказьких гір, звідки привозив гарні черкеські коники.
Та мав мій дід серце фанатика і всю міць своєї незвичайної душі скеровував на одне: як оновити й оживити занепалу караїмську спільноту в Кукизові. Він не хотів їхати звідси, навпаки кликав до себе, пишучи листи до Луцька й Литви. Але йому бракувало снаги повернути назад сонце громади, що вже сіло за обрій.
Багато разів до Кукизова приїжджали гості з Галича. Вони хотіли забрати собі гехал, вирізьблений з великою майстерністю, і всі речі, що залишилися в кенасі. Дід не давав. З цього виходило багато суперечок. Галичани просили діда, потім стали погрожувати, що як не дасть з просьби, то дасть з принуки. На все у нього була одна відповідь:
- Поки я живий – не візьмете. Умру – зробите що захочете.
Кожної суботи і на свята дідусь одчиняв двері кенаси, яку тримав у великій чистоті, не даючи впасти там жодній порошинці. Дідові молитви будили оспалу тишу порожнього храму.
А то якось гостювальники з Галича приїхали ще раз, щоб продовжити перемови про вівтар. Вони пробули в дідовому домі день чи два і вийшли ні з чим. Мій дід осідлав коня, щоб трохи надвести гостей. Далеко не від’їхавши, вони спинилися коло придорожньої корчми і стали просити діда, щоб зайшов з ними перехилити на прощання по кухлю пива.
Дідусеві було неподобно норовитися, він пішов з ними і пив те пиво, що вони поставили. Не знати, чи зіпсоване пиво, чи щось інше було причиною, але дід повернувся додому слабий і посеред двору звалився з коня. Його напав нестерпний біль живота. Промучившись два дні, бідолаха покинув цей світ. Після смерті діда гехал перейшов до Галича, але довго там не побув: 1830 року вогонь знищив кенасу разом з гехалом.
Залишившись вдовою, моя баба продала дім разом зі всім майном, зібрала трохи золота і, взявши малих сиріт, вирушила до Луцька. Під ту пору Луцьк належав до іншої держави, до Росії. Їхати треба було через митницю. На митниці в моєї бабусі відібрали все золото, мотивуючи тим, що вона переступила якийсь закон.
Важко зітхала і гірко плакала бідна вдовиця, не мавши змоги захистити сирітське добро. Нічого не вдієш! Сіла на воза з дітьми і поїхала своєю дорогою на Луцьк, де на неї чекала спадщина, будинки і земля. Проте слідом за ними нещасними поїхала й лиха година. Прибувши до Луцька, баба дізналася, що будинки згоріли під час пожежі, зосталася тільки стара, напівспалена кухня…
Моя баба вселилася з дітьми до тієї розваленої порожньої кухні, і почалося їхнє скрутне життя на новому місці. Не раз діти облягалися на ніч голодні. Мій покійний батько пригадував, що коли в дитинстві на столі стояла миска нелупленої бульби, то це для них було велике свято і вони питали в матері, що сьогодні за празник.
Узимі до голоду додавався холод. Дров не було, стіни кімнати промерзали так, що мій покійний батько, встаючи вранці, списував пальцями по льодяній корі весь алфавіт. Отак зростали сироти, діти останнього кукизівського караїма, що аж до самої смерті стеріг покинуту всіма кенасу.
---
Коли я думками повертаюся в минуле Кукизова, то в пам’яті виринає стара легенда, почута з уст покійної матері. Відомо, що в кожній легенді, що дійшла з давніх часів, є трохи фантазії, трохи казки. З другого боку − в кожній з них знайдеш більший чи менший відсоток правди. Легенда, яку хочу розповісти, недалеко, гадаю, відійшла від правди.
Моя покійна мати оповідала те, що чула від своєї матері. В давні часи караїмська вулиця Луцька була вимощена грубими дубовими дошками. Це зробили для того, щоб осінньої чи провесняної пори коні і люди не топилися в грязюці. Було то добре діло, але мало воно й погану сторону. Якщо вулицею їхала підвода, то від гупотіння кінських копит по мостинах і підстрибування воза здіймався такий шум, неначе це від вовка втікає сто бичків.
Одного разу проїздила караїмською вулицею якась велика пані, що прибула здалеку. Шестеро коней, що ними вона їхала, були запряжені в три ряди. Вони зняли великий гуркіт. Невважаючи на це, пані почула гарний спів, що долинав з одчиненого вікна. Пісня так її вразила, що вона послала слугу взнати, хто це так виспівує і якою мовою. Слуга приніс відповідь, що то співають караїмські діти в мідраші. Пані нічого не знала про караїмів, тому вона злізла з повозу і вступила в будинок ріббі, щоб на власні вуха почути, хто такі караїми.
Розповідь ріббі про нашу віру дуже сподобалася пані. Вона рада була бачити доглянутих дітей, що так гарно співали. Пані розповіла ріббі, що в неї є земля і села недалеко від Львова. Її помістя називається Кукизів, або Красний Острів. Вона дуже хотіла б, щоб караїми оселилися в її володіннях; охочим переїхати обіцяла помогти грішми і деревнею на хати. Пані провела багато часу в будинку ріббі за дружньою розмовою з ним і матушкою, дивувалася зразковій чистоті, яку постерігала на кожному кроці. Зробивши дітям подарунки і попрощавшись, вона поїхала своєю дорогою. Моя мати чула, що після цього хтось із Луцька переселився до Кукизова і там залишився.
Невважаючи на те що до Кукизова переїхали караїми з Литви і Луцька, тамтешня громада не була численною. 1765 року в Кукизові налічувалося 6 домівств, 1775 – 12. Але ця маленька громада явила світові кількох достойників, що залишили по собі світлу пам’ять в історії караїмів.
На чолі славної когорти синів Кукизова слід поставити Мордехая сина Нисана. Коли Якуб Тригланд, професор з Лейдена, надіслав до караїмської громади листа, питаючи звідки походять караїми і чим відрізняються від рабанітів, то цей Мордехай Кукизов дав йому відповідь у відомому творі «Дод Мордехай». Цей твір потім переклав на латинську мову Ян Вольф і надрукував у Гамбурзі 1714 року.
Коли після війни між поляками і шведами король переможців Карл ХІІ приїхав до Луцька і, почувши за караїмів, схотів дізнатися хто вони, знову на допомогу прийшов той самий Мордехай зі своїм новим твором під назвою «Левуш Малхут».
До потомків Мордехая (в четвертому поколінні) належить Давид Мордехай, що народився в Кукизові 1777 року. Це був великий учений, автор книжки «Цемах Давид». На початку XIX століття він переїхав до Криму і оселився в Гезлеві. Певний час був газаном в Луцьку. Помер у Миколаєві в 1855 році.
Син Давида Югуда Кукизов, чи Кокизов, підготував і видав у 1900 році російською мовою твір під назвою «Караїми». Він також зібрав матеріал для календаря до 2000 року і написав кілька статей, що їх надрукував журнал «Караимская жизнь». У цих статтях він очищав пам’ять покійного Авраама Фірковича від того бруду, який на нашого видатного ратая громадської ниви повними пригорщами виливали єврейські вчені.
На початку ХІХ сторіччя зачався схилок кукизівської громади і невдовзі – за словами Султанського – залишився один караїм, охоронець кенаси.
Наприкінці своєї розповіді я хотів би сказати ще два слова про сина цього останнього кукизівського караїма, власне про мого батька.
Згаданий Югуда Кукизов і його брат Іцхак доводилися моєму покійному батькові двоюрідними братами. Високо цінуючи його розум і вмілість, вони не раз присилали листи, звучи його до Криму, змальовуючи перспективи кращого життя, які на нього там очікували. Але мій покійний батько так міцно прив’язався до луцької громади, що і втриконь не змогли б його звідти вирвати, він залишався глухим до запросин братів.
Багато років по тому я кілька разів намагався поговорити з батьком за це. Я питав, чому він не послухався дружніх порад, чому не покинув це мале грязьке місто і не подався «на широкі води», до Криму, де життя і його, і його дітей пішло б іншим шляхом. Батько завжди боронився двома аргументами. Перший: «Якби я поїхав, ще хтось поїхав – хто б тут залишився?». Другий аргумент: «Як я міг покинути своє товариство?». Як бачите, на це важко було щось заперечити. Він не хотів, щоб через нього маліла караїмська громада, не міг розлучитися з друзями, тим-то й залишився в Луцьку.
Тепер, після сутужного життя, він спочиває на кладовищі поруч зі своїми товаришами, супутниками його життя. Хай буде світло їхнім душам! Вони були справжні караїми…
Перекладено за виданням: Zeretłerinde Kukizownun // Karaj Awazy. – Łuck, 1932. – Nr. 3 (5).
З караїмської переклав Володимир Шабаровський.
Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.
