Розкажу вам, любі друзі, давню історію. Було це багато років тому. Я тоді був дитиною, як ви тепер. Як і ви, я любив розказувати всілякі віршики, які знав напам’ять. А знав я чимало гарних російських і польських віршів.

Я мав друзів, хлопців різних національностей, з якими навчався і грався. Одного разу – а було це влітку – вся наша ватага зібралася в саду. Ми гралися, брикали, мов телята, з радощів, аж поки нам це все набридло. Розходитися не хотілося, а що робити далі – ми не знали. Потрібно було вигадати щось нове.

І от один хлопець вигукнув: «Придумав!». Ми всі нашорошили вуха.

• Знаєте, що будемо робити? Слухайте! Ми зібралися тут шестеро різних національностей: двоє росіян, один поляк, один українець, один німець і один караїм. Тільки єврея нам бракує.
• Якщо тобі треба, то я приведу кількох з вулиці, − промовив німець, що ми його вважали за найдужчого серед нас.
• Не треба, цього разу буде без єврея… Я надумав таке, що ще світ не бачив.
• Кажи хутчій, − наробили ми галасу з нетерплячки.
• Що ви мене підганяєте, як циган коня? – розсердився хлопець. Сам придумав, хочу скажу, а схочу – ні.
• Хотів би я бачити, як ти не скажеш, − підвівся з місця німець.
• Сиди, ведмедю, і не назоляй… Слухайте! Це будуть міжнародні змагання! Конкурс декламаторів! Кожен з нас нехай розкаже веселий вірш своєю рідною мовою. А тоді подивимося, чий найгарніший.

Ця думка сподобалася всім. Отак посеред саду, в оточенні високих жовтих соняшників почався перший «міжнародний віршовий конкурс».

Першими приступилися росіяни. Я ж тим часом щодуху помчав додому. Став захеканий перед батьком і розпачливим голосом почав:

− Татусю… розкажіть мені... який-небудь віршик по-караїмському… Тільки щоб гарний і веселий… Та хутчій, бо нема коли!

Попервах мій покійний батько не міг збагнути, що зі мною коїться. А коли я йому пояснив, що там, у саду, всі хлопці розказують вірші кожен своєю мовою, а я знаю лише чужі, то він розвів руками:

• Нема у нас таких віршів, щоб для дітей були написані. Є тільки псалми, що я їх читаю в суботу і на свята…

Ці слова були для мене як удар обухом по голові. Ви розумієте, що на цей «конкурс» я не пішов. Коли хлопці прийшли мене кликати, я сказав їм, що мені недобре, і залишився вдома. Соромився сказати правду…

***

З того часу пройшло багато літ. Минав рік за роком. Вони швидко летіли дорогою мого життя, як пролітають дерева в лісі, коли дивитися на них крізь вікно залізничного вагона. Отак пройшла моя весна, минуло літо, настала осінь життя. І тепер моя дитина питає в мене:

− Скажи мені, татусю, чи є в нас які-небудь гарні віршики?

Ці дитячі слова пробудили в мені давні спогади. У пам’яті постав той літній вечір, коли я, розпашілий і спітнілий від бігу, стояв перед своїм батьком і, дивлячись на нього розумними ясними очима, просив віршів для себе. Я згадав той сум, що пойняв мене, коли я почув батькову відповідь. Я не хотів засмучувати дитину, тому відказав:

•  
• Навчи мене, − попросила дитина. «Попався, як миша», − подумав я, але промовив:

 − Добре, я навчу тебе. Але я забув ці вірші… Ти ж знаєш: голова старого – як дірявий мішок: що туди не поклади, все випадає… Дай мені час пригадати.

Як дав слово, то треба його тримати. Я пошукав у «дірявому мішку» і знайшов кілька віршиків, які подаю нижче. Вірю, що в наступному номері «Карай авази» знайдуться ще вірші, написані для вас. Отак «грошик до грошика» ви і назбираєте собі скарбницю рідних віршів. Учіть їх, щоб не осоромитися, коли братимете участь у «міжнародному конкурсі», як я колись.  Я хотів би, щоб ви, юні друзі, прив’язалися до «Карай авази» узами справжньої дружби і любові, щоб ви побачили в цьому часопису рідний дім, двері якого відчинені для вас завжди.

Через те прошу вас написати мені про все, що потішило чи засмутило вас, поставити всі питання, які у вас виникли. Якщо хтось із вас написав такий вірш чи оповідання, то нехай не соромиться і пришле мені. Усі листи я старанно перегляну і дам вам дружню, доброзичливу відповідь. Ось моя адреса: Олександр Мардкович, м. Луцьк, вул. Ягеллонська, 111. Будьте здорові, мудрі та добросердечні. І не забувайте, що ви караїми!

Дитяча молитва

До Тебе,Батьку в небесах,
В молитвах щирих летимо́
На всіх дорогах і стежках,
Поради отчої ждемо́.

З-поміж усіх чужих пісень
Чи чуєш, Боже, голос мій?
Прошу одне: щоб кожен день
Я жив по правді по святій.

До Тебе лину у думках,
Поради жду я із небес,
Що маю вдіяти і як
Прожити шлях життєвий весь.

Хай буде так в житті моїм,
Щоб матір я свою втішав,
Щоб був я справжній караїм,
І світ мене щоб шанував.

Пори року

Ліс пробудився,
Струмок звеселився.
Пахне марором.
Коли? В яку пору?

Довгими днями
Віє меда́ми.
Піст дожидає ,
Коли це буває?

Повні клуні,
Дощі проливні.
Ку́чки вмиваються.
Як називається?

Ліс побілів,
Став зледенів
Ваера́ читається,
Коли відбувається?

 

Військо

Ми сміло йдем до бою,
Безстрашні вояки,
В руках тримаєм зброю,
Тремтять хай вороги!

Хто проти нас постане
Або впаде в злобу́,
Удар мечем дістане,
І кулю, і ганьбу!

Щоб ворога здолати –
То треба вміння мати.
Це зовсім вам не жарт!

А той співун горлатий,
Що будить зранку нас,
Діждеться й він розплати,
В тюрму потрапить враз!

І люстро, те що змалку
Показує наш плач,
Потрощимо на скалки,
На нього жде товкач!

Щоб ворога здолати –
То треба вміння мати.
Це зовсім вам не жарт!

А ще книжки немилі
Науками гнітять.
Приробимо їм крила,
Погляньте, як летять!

І буде так, як нас учив,
Письменник наш колись:
«Паро́ втонув, Гама́н ствердів,
І мрії всі збулись».

Щоб ворога здолати –
То треба вміння мати.
Це зовсім вам не жарт!

«Паро́ втонув, Гаман засох».
Ура! Ура! – На старт!
***
Ой, ґвалт! Оно йде мати!
Це зовсім вам не жарт…

 

Мудрий суддя

В одного араба було три сини. Помираючи, він залишив їм у спадщину сімнадцять верблюдів і наказав поділити спадщину так: старший син візьме половину всіх верблюдів, середульший візьме третю частину, а найменший – дев’яту. Не можна було ні платити грішми, ні різати верблюдів. Після смерті батька сини довго сушили голови, як поділити верблюдів, щоб виконати волю покійного, але нічого не могли придумати.

Частка найстаршого мала бути вісім з половиною верблюдів. Як узяти цю половину? Потрібно було б розрізати верблюда на дві частини, але батько цього не дозволив.  Так само і решта братів не могли взяти свою частку.

Побачивши, що самі вони не зможуть розв’язати цю задачу, брати взяли всіх верблюдів і пішли з ними до судді. Вони чули про нього, що він дає найкращі поради.

Суддя вислухав їхній клопіт, на деякий час замислився, а тоді поділив верблюдів між синами так, як наказував батько. Як він це зробив? Подумайте, діти. Це не важко.

******

А якщо хтось із вас не знайде відповіді, то я шепну йому на вухо маленький секрет. Тільки беру слово, що нікому не розкаже. Він покликав слугу, наказав привести одного свого (судді) верблюда і поставити його поруч з тими сімнадцятьома верблюдами, що їх привели брати. Усіх верблюдів стало вісімнадцять.

Тоді старший син узяв половину всіх верблюдів (дев’ять), середульший взяв третю частину (шість), а найменший син узяв дев’яту частину (два). Разом це становило 17 верблюдів. Зробивши так, суддя наказав слузі завести свого верблюда на місце. Чи добре розсудив мудрий суддя?

Удатний мисливець

 

 

Мисливець зібрався на полювання. Вийшов з міста і роззирнувся на всі боки. Чи немає де ведмедя, дикого кабана або вуханя? І ось угледів, що пташка летить. Що це, орел? Ні, щось менше за орла, здається…

«Готово!» − сказав до себе мисливець і стрелив з рушниці. Без сумніву, вбив птаха. Але де він? Шукав, шукав довкола і не зміг знайти…Чи не допомогли б ви, діти, мисливцеві знайти згубу.

 

 

 

Перекладено за виданням: Mardkowicz A. Nece sez jigit uchuwcułarga. Kołtkasy ułannyn.Wachtłary jiłnyn. Ceriw eli. Usłu tereci. Ujhan awławcu // Karaj Awazy. − Nr. 1  − Łuck, 1931.

З караїмської переклав Володимир Шабаровський.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.