Недалеко від Луцька, в Демидівському районі Рівненської області, є село під назвою Більче. Населений пункт розташований у мальовничій місцині на березі річки Стир. Тут здавна селились люди, про що свідчать різні археологічні знахідки, легенди та документи. Географ Мечислав Орлович у своїй праці «Ілюстрований путівник по Волині» (1929) згадує про існування на території села замчиська з чотирикутним валом, що датується давніми часами.
Існують історичні дані, що в кінці XVIII століття місцевий землевласник Загурський збудував на території села Більче свою власну резиденцію, яка складалась із просторого палацу та різнопланових будівель. Весь комплекс був оточений сучасним, по тогочасних мірках парком.
З описів очевидців, відомо, що за красою, це була вражаюча будівля. Двоповерховий мурований будинок був споруджений на високій платформі з прямокутним планом. В ньому був глибокий та великий підвал. Високий дах будівлі був покритий гонтом. На фасаді будинку було чотири колони, які можна побачити на представлених світлинах. На задній частині фасаду була кам’яна тераса із сходами до саду.
Всередині, на першому поверсі, був великий зал зі сходами, що вели до середини будівлі. До великої вітальні з тераси вели прекрасні скляні двері, через які можна було цілорічно споглядати парк, який змінювався в різні пори року. По обидва боки вітальні було дві кімнати, вікна яких виходили на берег річки Стир. До 1914 року в кімнатах ще проглядалась декоративна штукатурка. В кожній кімнаті були прямокутні або округлі печі та каміни, які були обкладені декоративною плиткою.
Палац у часі Першої світової
Перед палацом був великий круглий газон. Праворуч від центральної будівлі було невеличке чотирикімнатне цегляне приміщення, такий собі гостьовий будинок, який використовували також для господарських цілей. Відомо, що основний палац був частково розібраний після Першої світової війни.
Головний парадний вхід до маєтку, складався із двох високих цегляних стовпів. Більша частина парку лежала перед палацом і по обидва боки від підсобного господарства маєтку. У саду було багато дерев, посаджених ще під час будівництва палацу в ХVIII столітті. Це були переважно дуби, граби та тополі. Інколи верхні гілки дерев створювали так званий тунель. За палацом, що був збудований на високому березі річки Стир, була висока круча. У нижній частині саду була класична подовжена оранжерея із французькими вікнами та колонами.
В 1794 році родина Загурських гербу Остоя вирішує продати палац і маєток в селі Більче володимирському підкоморію Алоїзу Гостинському. Пізніше Гостинський стане маршалком Волинської губернії.
В ХІХ столітті маєток переходить у власність подружжя великих землевласників Джозефа Малинського гербу Порай та Юлії Чарнецької гербу Прус.
Потім, відповідно до заповіту батьків родинний маєток успадковує Михайло Малинський, маршалк Дубенського повіту та власник «Збаразького ключа». Більче він успадкував по лінії матері.
Михайло Малинський заповів маєток своїй улюбленій доньці Сесилії (1830-1911). Ним вона володіла разом із своїм чоловіком Михайлом Пересвітом-Солтаном (1830-1893).
Приміщення для слуг, фото 1920 років
Оранжерея, 1920-ті
Наречений Сесилії був родом із відомої в Європі родини, був учасником Січневого повстання 1863 р., за що був висланий до Сибіру на вісім років. По поверненню проживав у місті Кракові та селі Більче, у родинному маєтку. Подружжя дітей не мало. В маєтку Михайло Солтан займався написанням книг, ходив вивчав природу, звичаї місцевого краю. Потім свої спостереження та дослідження публікував, за свої здобутки його долучили до складу Віленського археологічного товариства.
Добрим другом Михайла Солтана був знаний дослідник, етнограф, фольклорист та композитор Оскар Кольберг. Певний час він проживав у маєтку в селі Більче, куди його запросив Михайло Солтан у 1862 році. На Волині дослідник перебував із 30 липня по 3 жовтня.
Етнограф збирав та записував звичаї та традиції місцевого населення. Особливо його цікавили народні пісні. Крім власних експедиційних матеріалів, користувався інформацією аматорів із різних регіонів (учителів, священиків, селян). В працях дослідника згадуються традиції, українські пісні із села Більче, які були записані в ХІХ столітті. Сьогодні вони є цінним джерелом для історії краю. В Більче композитор записав такі народні пісні, як «Ой Семене, Семене», «Ой у полі верба, там холодна вода».
Етнограф Оскар Кольберг
Українка. З книги Оскара Кольберга, ХІХ ст.
Саме в Більче Кольберг записав різні весільні мелодії та навіть весільний обряд. Усі записані народні звичаї, пісні та традиції увійшли в книгу «Волинь» дослідника. Також відомо, що там є записи, що стосуються сусіднього села Берестечко Демидівського району.
Село Більче у ХІХ – поч. ХХ ст.
У XIX ст. село Більче нараховувало близько 28 дворів, в яких проживало 226 мешканців. Поселення характеризувалось компактністю, на протилежному березі р. Стир знаходились хутори. В селі була православна церква та постоялий будинок.
В 1893 році помирає Михайло Солтан, вдова Сесилія Малинська проживає в палаці пізніше сама. Помирає Сесилія у 1911 році. Відповідно до заповіту, останнім власником маєтку та палацу був Емануїл Малинський, брат Сесилії та дідич Березненського ключа. В Більче він майже не проживав. В роки Першої світової війни головна будівля палацу була повністю зруйнована. Нам вдалось розшукати кілька фото будівлі, до її остаточного знищення.
На представлених світлинах, які датуються Першою світовою війною можемо бачити, що вікна на першому поверсі центральної будівлі забиті дошками, можливо, в цей час там перебували солдати, які дислокувались в селі. На жаль інші відомості про маєток відсутні сьогодні.
Село Більче з околицями, мапа 1873 року
Так, як Емануїл Малинський був бездітний, то маєток в Більче, по його смерті в 1939 році він заповів релігійному жіночому ордену Святої Урсули.
Що до села, то в міжвоєнний період воно розрослось і на його території було вже близько 70 дворів.
Не дивлячись на те, що в різний період селом володіли різні родини, найбільше його мешканцям запам’ятались саме Загурські, які якраз збудували в Більче свою резиденцію. Відомо також, що саме родина Загурських профінсувала будівництво місцевої церкви, що була зведена в ХVIII столітті, за повідомленням Мечислава Орловича у 1701 році.
Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.
