Не знаю, чи правда, що ми, караїми, найменший у світі народ. Ми самі так думаємо і люди про нас таке кажуть. Якби добре пошукати, то, може, де й знайшовся б на земних просторах ще який немічний народець, ще менший від нашого.

Та чи варто шукати? Коли знайдемо, то чи не буде нам з того гірше? Сьогодні нас мають за «Веніаміна» серед народів, і кожне, взявши нас на долоню, дивується: «Такий милий народець!». Цієї поваги і любові ми позбудемося, якщо поруч з нами з’явиться ще якийсь народ, менший від нас. Не можна, щоб ми власними руками руйнували своє щастя!

Розповідають про одного дивацького хлопця. Коли його приклали вперше до грудей матері, то він почав ссати так вправно, немов кілька років на це вчився. Материна подруга, угледівши, сказала: «Хай великий росте!». Тоді хлопець випустив з рота материнську грудь і, обернувшись до жінки, промовив: «Хай дурні ростуть, а я не хочу». І знову припав до грудей. 
Так і ми. Нащо нам рости і ставати великими? Велич тягне за собою довгий хвіст: зарозумілість, ворожнечу, клопіт, як стати ще більшим. Ми вільні від цього всього! 

Політика притягує нас до себе так, як торішній календар, об який ми не мажемо руки. Ми не прагнемо до Ліги Націй, не беремо боргів в Америки (позичені в поближній крамниці дрібні оселедці і тютюн за борг не вважаємо); війною ні проти кого не стаємо (хатня бійка з дружиною за пригорілий пиріг до ліку не йде). Одне слово – ми не люди, а сама невинність!
Але я збився. А з чого я почав? Почав, а що − не пам’ятаю…
−    Добрий мені початок! – сміється хтось обіч. – Починають з того, що знають! А про те, чого не знають, мовчать. Якщо не годиться його зовсім приховати, то залишають на кінець…
Ні, я на таку мову не пристану, а скажу, як той мудрий хлопець:
−    Хай дурні так роблять, а я не хочу!

Якщо ми бажаємо донести до читача що знаємо (а не те, чого не знаємо),  треба залишити його на кінець,  щоб воно довше затрималося в людській пам’яті. А тепер я повідаю вам те, що добре знаю. Слухайте!

Я знаю, що ми, караїми, найсумніший народ на світі. У наших домах не чути ні пісні, ні веселого слова. Ми вигнали геть зі свого життя веселощі, які потрібні чоловікові, як їжа й повітря. Наші очі всякчас переповнює смуток і безнадія.

Якщо караїмові направду тяжко, його душа переміщується в п’яти, він опускає руки і зовсім в’яне. Коли йому ще сяк-так ведеться, якщо не зовсім погано, то він журиться, що, можливо, потім буде гірше. І завжди він сумний! Про нас кажуть, що якщо людині бракує горя, то вона біжить купувати його в борг, на виплат, як то мовиться. Мені здається, що сонце скупиться для нас на світло і менше світить нам на наших вулицях, ніж десь в інших місцях.

Якби провести міжнародний конкурс, який народ найсумніший, ми сміливо могли б узяти в ньому участь, і, скажу вам по правді, зайняли б перше місце. Нам дали б почесну відзнаку з написом: «Ненависникам радощів». Сум, як хробак, поїдає нас і підточує нам сили. Треба його позбутися. Життя як сонце: якщо не покрите темними хмарами журби, то сяє і блищить, гріє і світить. 

Ви скажете: наше життя важке, думки гнітючі – де візьметься радість? Збагніть, що радість, як тінь, стоїть завжди коло нас збоку, просто ми її не бачимо, не хочемо бачити. Ми позакопували веселощі десь далеко в серці і попривалювали їх важкими каменями – сумними думками. Відкиньте це прокляте каміння набік! Подивіться прямо в променисті очі радощам, і тоді життєва ноша видасться вам легшою. Беріть приклад з того турка, про якого я вам хочу розповісти.

Жив собі в Туреччині один бідний турок. А той турок та мав прохання до місцевого паші. Збираючись до двору володаря, він запитав поради в дружини, який же подарунок взяти з собою. Відомо, що з порожніми руками не годиться переступати поріг правителя.
− Ох! – зітхає хтось у мене збоку. – Чого ми не в Туреччині? Чому караїми не паші?!
− Нема за чим жалкувати, − відповідаю заздрісникові. – Якби караїми були пашами, то вони не брали б подарунків. Як подобає справжнім «синам Закону» (сини Закону, або сини Писання – одна з назв караїмів – примітка перекладача), зробили б відповідно до законів. А в турецьких законах написано, що якщо принесе прохач подарунок своєму повелителю, то його треба кинути в очі тому, хто приніс. Що звідси випливає? Цілий день такий караїмський паша тільки те й робив би, що прохачам подарунками голови товк би. Після цієї важкої роботи голодний спати ліг би. Ні, хай дурні будуть пашами, а я не хочу!

Інша річ стати писарем десь у вигідному місці чи залізничником. Оце справжня і почесна посада! І  голову людина нікому не товче…
− А про аварії на залізниці забули? – озивається той, що хотів стати пашею.
− Аварія завжди може статися, і що з того? Хіба пасажирові нема що розбивати, окроме голови? Є руки, ноги, інші частини тіла. А ми говоримо лише про голову... Я кажу, що це благословенний труд. У гріх людину не вводить і завжди кусок хліба, ще й не черствого, тільки змас… 
−    З маслом? Де воно взялося? – кричить мені на друге вухо «уженднік», мало не міністр. − Глузуєте: з маслом! Чи ви не знаєте, як ми мало заробляємо і яка тепер дорожнеча? 
−    Знаю, все я знаю. Але не гнівайтеся: де ви взяли це масло? Я лише мовив «змас», а ви мені не дали закінчити! Я хотів сказати «змастити його сіллю». Така груба брудна сіль найгіршої якості… Але прошу вас, панове справа і зліва, не скубайте мене з усіх боків, дайте завершити розповідь!

Повертаюся до свого турка (добре, що не втік!). Його жінка, – а була в нього тільки одна жінки, зате яка! Боже збав! − його жінка, стара потвора в широких брудних штанях, з густим волоссям під носом, тримаючи в беззубому роті люльку − чому сьогодні ніхто не жалкує за Туреччиною? − прогугнявила до чоловіка: 
−    Візьми пару кавунів і занеси паші. Кавуни солодкі й гарні.

Турок вислухав дружину, але вчинив по-своєму. Він узяв невеликого кошика, наповнив його якомога ніжнішим інжиром і пішов до двору паші. Ставши в порозі, низько поклонився, а кошика з інжиром поставив збоку. Паша був жадібний і злий. Поглянувши на бідний подарунок, він дуже розгнівався і сказав до слуги, показуючи на кошик:
−    Зроби по закону!
Слуга підійшов до кошика, взяв повну жменю інжиру і пожбурив його межи очі бідному туркові. Тоді ще, ще − аж поки випорожнив увесь кошик. За кожним разом, коли плоди летіли в лице туркові, той радісним голосом приказував: 
−    Слава Аллахові! Як добре, що я не послухав дурної баби! 

«Що це він весь час згадує свою жінку?» – здивувався паша і наказав пояснити. Бідолашний турок розповів, як жінка радила йому взяти кавуни.
−    Уяви, повелителю, що залишилося б од мене, якби твій слуга кидав мені в голову кавунами? О, великий Аллаху!
Ці слова звеселили пашу,  і він довго сміявся з бідного турка. Після того злагіднів і вислухав прохання…

Ось і кінець моїй розповіді. Ще скажу кілька слів. Беріть приклад з цього турка. Якщо ваша доля гірка, якщо життя вас молотить своєю важкою рукою – згадайте бідного турка і його інжир. Як добру і щастю, так горю і біді немає міри й меж. Тому говорімо: «Дяка Богу, що не гірше!» Всевишній, творячи людину, дав їй у руки дві зброї, щоб боротися з труднощами і долати їх. Це праця і веселощі. Роботи не уникайте, але і другої зброї з рук не випускайте. Веселими очима дивіться в лице «злому паші» − житейським труднощам. І паша́ полагідніє. Я вам кажу: полагідніє!

 

Перекладено за виданням: Mardkowicz A. Satyr kezbe // Karaj Awazy. − Nr. 1  − Łuck, 1931. З караїмської переклав Володимир Шабаровський.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.