Публікуємо декілька спогадів, записаних від старожилів, про особливості пори жнив, вірування й звичаї близько століття тому.
Тексти, як завше, передаємо автентичною говіркою мешканців волинських сіл, уродженців першої половини ХХ століття.
***
М. Фінюк, 1925 року народження з Підцир’я Камінь-Каширського району розповідала:
«И він [пан] иде, е. А як ми перший рас над дорогою… То були наші поля. Як він іде, то ми перейдемо його, бо такей закон був… Ну йак я йде жєти (я ш тоже жєла серпом), то перше пирисло на… на спину, шоб не боліла. Ну, то ш треба пана перев’язати на дорози – дорогою. Перейшла Канішевського, перев’язала – тоже дав, но першого. Вже ж не будиш кажен день, о».
Фото: Lodomeria
Мешканці Колодії на Маневиччині згадували:
«Дожинали, дожинали, дожинали. Покінули трошкі жита, зрізали колоскі, зв’язали лєнтою, нарвали квітів, зв’язали. Серпами погорали, поколупали. Те жито помняли, порізали, посіяли шоб на другі рік більше росло».
О. Себастюк, 1934 року народження із села Клейники ґміни і повіту Більськ-Підляський Пілдяського воєводства казала:
«Колісь як то жали серпамі – ну все тиє пєрєпєліце робілі. Вже як дожнут і озьмут тако позбірают жита тулько і звежут, й вінкамі вберут, бо то вже пєрєпєліца. І на… Положат хліба й солі всередину. І вже самі бігаємо. А вже баба: «Ну то што? Лежит хліб? Не з’їла русалка?». Ото я тулько про русалку чула».
Джерело: Григорій Аркушин. «Всього на світи хватає…» (фольклор, звичаї та обряди Західного Полісся у діалектологічних записах): [вибране]. – Луцьк, 2015. – С. 101 – 102.
Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.
