Пригадую день, коли ми пішли в те місце. Для мене це було щось справді нове і захопливе. Виявилося тоді, що цегельня, про яку я добре знав, і якій вже більше 100 років, існує. Висока труба, коричнева від часу цегла, декоративний старовинний карніз, стіни, які своїми химерними зламами вибудовують простір у незбагненну загадку минулого. Як тут було колись? Чому воно таке? Ти поринаєш в ту атмосферу і тим більше стає цікаво, чим сильніше розумієш, наскільки сильно це відрізняється від звичної, буденної, затертої до нудьги довколишньої реальності. І мимоволі виникає питання: може, це в них була реальність, а в нас тепер сюр?
Дуже вразив колір. Червоний такий з 50 відтінками жовтогарячого. Це піч. Колись тут випалювали цеглу для всього міста. Тепер цей колір вже свідчить про розтин живого. Про сутність, тіло й ідентичність, яка всередині живе, а ми ілюзорно думаємо, що це було колись. Ні, це story про тепер. Історія – це не про минуле, це розповідь про те, чому ми сьогодні такі.
Місту як світові людського буття притаманне близьке сусідство культурних пластів. Дивним чином вони інколи можуть довгий час не перетинатися і не здогадуватися про існування іншого, тим паче тоді, коли один із них серед своїх начал має спільність з іншим. Саме феномен іншого у місті набуває багатозначності, коли місто як явище є інваріантним. Він, мов кантівська річ у собі, хоча й постійно змінюється і пульсьує. Так і ми, ситуативні люди якоїсь епохи, занадто самозакохані, щоб поважати свої корені. Хоча через багато років самі станемо вагомою віхою забутих коренів для грядущих.
Мене вразила конструкція самої печі. Що це? Підземелля якогось давнього замку з нішами невідомих призначень? Звідти вигляне якийсь наглядач XVII віку і припідніме тканину часу? Чи це келії монастиря, в якому домініканські ченці вивчали томізм під цим склепінням, що так вражає й інтригує наш сьогоднішній культурний пласт?
Дідусь Абрам. Так любо називали його онуки в тому іншому Луцьку. Це він був власником цегельні. Протягом кількох десятиліть її печі випалювали місто. Багато кам'яниць з її цегли стоять і досі. Це справжні цеглинки луцької самобутності. А ще назва фабрики – «Лучанин». Тут навіть не треба творити легенди. Саме життя стало нею.
Уявляю, як тут працювали колись. Ось робочі викладають вироби у тачки і відвозять на майданчик, де їх уже чекають новенькі Ford та Chevrolet. Це Абрам закупив їх на початку року, щоб швидше і далі доставляти вироби цегельні. Уже восьма вечора, хтось поспішає додому, з радіоприймача лунає концерт танго. Водій Борух докурює сигарету і матюкається. Швидше, мовляв, я дружину мав вести в цукерню Мокка на дансинг, тепер спізнюся через вас. Хлопці, курвамать, вантажте їх сюди!
А завтра десь у середмісті Луцька постане новий будинок. Його запроектував український архітектор Сергій Тимошенко. Через 80 років його творчість стануть більше шанувати і захочуть зробити екскурсію його будівлями. А сьогодні треба швидше починати роботи – за короткий час будинок треба здати.
Вже і кінець робіт. Будинок вплітається у міську мережу, наповнюється життям, дитячим сміхом. Що є найбільш затишного в історії, так це мікросвіт однієї людини. Ось вона виходить з тісного магазинчика новобудови з сувоєм тканини для нового піджака. Одразу здоровкається зі знайомим, запитує, як його нові бочки, чи не течуть, бува. Ні, не течуть, Файвіш – найкращий бондар в Луцьку. Вуличний шум долинає до її вух, ця людина крокує новою плиткою, яку стали виготовляти на міській бетонярні. Наближається до рогу вулиці і читає оголошення про nowe kino у «Сонці». Пригріває весна, хочеться жити і поспішати. Завертає за ріг і бачить скульптури, поставлені на мості з ініціативи магістрату. А за ними відкривається перспектива наповненої гамором і життям центральної вулиці міського світу...
Поза антропологічним дискурсом (перейдімо в інших пласт) треба сказати, що місто це не люди. Місто – це будинки, вулиці, стовби, парки і дороги. Люди – це лише декорації, які урухомлюють це все. Найкращі фото Луцька виходять, коли немає в кадрі людей і їхніх авто. І це не про самотність, а про красу, яку не порушує суб'єктивність. Прагнення знайти істину і заперечити Ніцше. В той же час буттєва єдність міста досягається під час поєднання культурного і тілесного. Людське тіло вплетене у різні рівні міської структури і формує його образи. Якщо в дихотомії людина-камінь ці дві половинки змінити місцями, то тепер кам'яна тілесність стане текстом, який прописує життя. Текстом, який актуалізує звички, норми і цінності.
Фотографую цей текст. Не перестаю дивуватися тому, як легко зникає пара над кружкою гарячого чаю. Чи зникає вона навіки і який її вклад у загальну вологість кімнати? А світу? Скільки людей проходило цією вулицею за 100 років її існування, а сьогодні вже нічого про це не свідчить. Тільки стерті пороги будинків виказують на колись насичене й активне життя. Дивлюся на цегляний орнамент, дерев'яні пофарбовані в темно-вишневе двері. Вітер гойдає листочки й через них пробиваються промені вечірнього сонця. Вони падають на цю стіну, двері і прописують в моїй уяві свій мікротекст. Ось начебто варто лише взятися за ручку, потягнути – і ти вже у давньому світі. Як гарно дихає камінь, приголублений теплом і світлом!
Кожен день про це думати не будеш. І не треба. Ми, люди урбаністичної культури, маємо інший спосіб взаємодії. Нам потрібна відстороненість. Занадто багато всього – подій, інформації, людей, ритму, культури, історії. Замок став нудним. Відстороненість допомагає зберегти психічне здоров'я і комфорт. Байдужість є одним зі складників міської ідентичності у принципі. Вона створює певну відстань, яку можна заповнити творчістю. Міська культура більш творча й інтелектуальна. Відстороненість дозволяє любити, залишаючись своїм, і водночас бути чужим у рідному. І кожного разу робити відкриття, досліджувати простір й бачити нове.
Хороша форма такого дослідження – безтурботна прогулянка містом. Я віддаляюся від цегельні. Завертаю за ріг вулиці. Знаю, що вона там є. Це важливіше, ніж бути там постійно. Мені від цього тепло. Іду і спостерігаю Луцьк, його метушню. Думаю, що непогано було б кудись зайти і з'їсти чогось смачненького. Ще раз кидаю оком на довколишню панораму і з головою пірнаю у нетрі міського життя.
Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.
