На Хроніках Любарта уже є немало публікацій зі спогадами очевидців про початок Другої світової війни в Луцьку. Спогади колишнього хірурга обласної лікарні Костянтина Юліановича Кравчука ще не публікували. Він народився у 1924 році в Луцьку. Війна застала Костянтина, коли він перебував у рядах харцерів. За це на самому початку подій міг навіть поплатитися.

За мі­сяць до початку війни загін хлопців разом зі скаутами з інших регіонів перебував у напіввійськовому таборі в Яновій долині над Горинню.

 

 

- Ми жили в наметах, стояли на варті зі справжніми карабінами, - всміхається Кос­тянтин Кравчук. - А за 2-3 кілометри стояв дівочий скаутський табір із Румунії, ото ми ходили до них у гості і дівчата пригощали нас смачними канапками з маслом і медом. Що­ранку карцери співали гімн Польщі і підніма­ли прапор. Проте од­ного разу всі вишику­вались, наказано було підняти прапор і... тут же його спустили, а щоглу зрубали. Нас це насторожило. Враз скомандували зібрати речі й повертатися до­дому. Отак відчулось, що накочується війна. У Луцьку нас зібрали в дворі польської паньствової гімназії (те­пер старий корпус університет)  на вулиці Винниченка), вручили заслужені скаутські відзнаки, зокрема, мені - хрест III ступеня, і відразу дали адреси офіцерів запасу, аби рознести їм повістки на збірні пункти. Це ще було перед 1 вересня. За тиждень німці почали бомбардувати Луцьк. Через один будинок від нас бомба влучила у дім, і так дивно було мені бачити з нього всього дві стіни, що «висіли» на руїнах. Бомбарду­вання не можна назвати сильним, швидше, для постраху. Одначе мама вирішила йти до бабусі у Лаврів. Вже там я бачив прихід «совєтів»: їхали дорогою на Несвіч возами й кіньми якісь киргизи, у всіх страшні об­личчя, як люди підходили до них, не відпо­відали нічого. Кажучи польським словом, то йшла така собі «ненза» в рудого кольору запилених шинелях. Страхіття, одне слово. Вони не розмовляли, не грабували, нічого від нас не приймали. Якщо десь побачите малюнок братерського єднання - то є брех­ня! Ніхто не обнімався, їм було дано наказ: із місцевим населенням не розмовляти, їжу не брати, в контакт не вступати, бо їх одразу попереджали, що ми – вороги.

Через два тижні сім'я повернулась до міста, зайнявши якусь залишену поляками хату. Підліток ще не розумів ситуації і, вдяг­нувши харцерську форму, вийшов сміливо на головну вулицю Ягеллонську (зараз Лесі Українки), та й одразу з ним трапився казус. На той момент міліціонери (декотрі лучани з червоними пов'язками хвацько взялись до­помагати новій владі) зупинили польського офіцера, що виїжджав з міста, і вимагали віддати авто. Той зауважив хлопчину в мун­дирі з білим орлом, і тоді всі свої пожитки в мішках склав до його ніг. «Пєнєнзи нє мам, але гонор мам», - відказав Костя, відмо­вившись від раптового дарунка. Ближче до Свято-Троїцького собору почувся гул танків. Хлопчина й собі ринув у натовп подивитись на військову техніку. Аж раптом хтось його за комір - цап! «Дурню, чого вишикувався в польському мундирі перед московськими військами?» - насмішливо мовив старший від Кості знайомий харцер.

По-різному сприймали «совітів». Наприк­лад, мама, яка добре знала російську мову, на прохання влади чи то справді через про­комуністичні настрої, чи зі страху за дітей виступала на агітаційних мітингах. Утім, це не допомогло, коли від неї забирали кра­вецьку майстерню. Відтак змушена вона була працювати на колись своєму приладді уже в майстерні «военторга» на потреби радянських військ. «Раз приходить і плаче, - розповідає пан Костянтин. - Каже: «Я так не звикла шити, щоб випускати отаке барахло». А там гонять давай швидше! Нащо в'язати вузли? Обірвав нитку, і все...»

Зміни торкнулись багатьох закладів, зокрема, з польської гімназії (старий кор­пус університету на вулиці Винниченка) утворили українську. Проте вступити до неї було проблематично, бо через оголошену безоплатну вищу освіту до міста ринулись вчитися з усіх усюд. Костянтина приписали до новоствореної російської школи (хоч росіян у місті налічувалось обмаль), що розташовувалась у єврейській ґміні (зараз це будинок єврейського това­риства на вулиці Богдана Хмельницького), а 1940 року учнів перевели у російську восьму школу (біля Старого ринку).

 - Відчувалось, що буде війна, - зга­дує співрозмовник. - Нас привчали до організованості, робили напіввійськову організацію зі штабом (мене призначили помічником начальника штабу), у класах стояли шафи з протигазами, і нас вчили, як ними користуватися. Перший день війни добре пам'ятаю: 4-та година ранку, я чую (а спав біля вікна) щось таке, наче постріли. Дивлюсь у вікно - вгорі снаряди рвуться. Так воно мені дивно, ніби то салют якийсь. І люди заворушились, збігли вниз, хочуть ховатися у підвалі. Неподалік від нашого будинку на вулиці Кордецького був за Польщі «Фундуш праці», тобто біржа, а як прийшли «совєти», у ній розмістилась військова комендатура. Люди кинулись до коменданта, а він каже: «Нє волнуйтєсь, ето маньоври». Всі розійшлися по хатах. Але ж я побіг у клас і забрав свій протигаз, потім завернув на вулицю Болеслава Храбрего (нині проспект Волі) подивитись на роз­бомблене бомбосховище. Десь на рівні те­перішнього головного корпусу університету чую гул літаків. Думаю, то не жарти, треба тікати. Біг на луг, що сьогодні за Набереж­ною, а за мною вже рвалися бомби. Впав на землю, торбу з протигазом на голову, і лиш відчуваю, як гойдається земля - то німці бомбили понтонний міст на вулиці Шевчен­ка. До речі, у перший день війни два наших літаки ПО-2, де кулеметник сидів мов на тачанці, примусили сісти трьохмоторного німецького бомбардувальника на повороті від вулиці Львівської на цукровий завод. Як друге відбомбили Луцьк, комендант завантажив на «полуторку» свої пожитки. Дорослі кинулись до нього: «А куди ж ви, що таке?» «Ето уже война, - каже. - Но ви не волнуйтесь, наши уже под Варшавой». І поїхав. До вечора мама, сестра і я зібрались тікати у Лаврів. Уже темніло, як ми зупини­лися в районі цукрового заводу. Місто все було у вогнях. Таке жахливе видовище!

Пізніше шкільний протигаз, який взяв із собою хлопець, зіграв погану роль у селі: коли німці побачили його у хаті, то довго трусили бабусю, аби зізналась, де сховався радянський вояка. Крім того випадку, нові окупанти не проявляли агресію: прийшли тією ж дорогою, що й «перші совіти», так само на конях, на возах, на роверах, а ще з гарматами, якими тут же збили радянський літак неподалік Лаврова. «Були веселі, розмовляли з нами, заходили в хату, пили воду, - згадує пан Кость. - Не грабували і поводились культурно. А рівчаками тим часом утікали радянські солдати. Та ще два тижні по тому, як німці пішли вперед, чути було далеко гуркіт гармат десь на заході - то прикордонники далі відбивались».

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.