Юзеф Крашевський написав два схожі твори: «Спогади з Волині, Полісся і Литви» (1840, Вільно) і «Спогади з Полісся, Волині й Литви» (1860, Париж). Вони дуже відрізняються. Друга книжка, доповнена окремими розділами з першої, вийшла друком у видавництві «Твердиня» 2013 року в перекладі Володимира Шабаровського. Інші розділи першого в україномовному перекладі ще не друкувалися. На разі пропонуємо переклад Володимира Шабаровського про Межиріч Корецький з віленського видання 1840 року.

 

… Після цього ми вирушили з п. Антонієм на Луцьк і Дубно; а що тисячі подорожніх до мене вже не раз описували дрібні трапунки своїх подорожей і нудили ними читачів, то і я вирішив дозволити собі те саме. Яєчня п. Дюма в швейцарському заїзді варта, певно, того, щоб описати її в подорожі. Я більш ґречний од п. Дюма, тому дозволяю (що робиться і без дозволу) перегорнути те, що не цікаве.

До Межиріча Корецького я нічого не бачив вартого уваги: ліс, поле, поле і ліс. Коли ми сюди прибули, вже добре смеркало. Проїхали колишню панську резиденцію, оточену деревами, що стояла поодалік справа, – перед нами було місто, що нічим не вирізнялося, крім костелу піарів , які колись тримали тут відомі школи. Їм належить парафіяльний костел. Жончинський згадує це місце лише тим, що на жидівському (вживаємо слово жид, тому що в часи написання даного твору Ю. Крашевським українська мова не знала слова єврей. Слово жид в українській мові, як і в інших слов’янських, не має того образливого відтінку, який притаманний йому в мові російській, – В.Ш.) окопиську бачив червону глину. 

Ми заїхали до великої мурованої корчми. З її вікон було добре видно палац, багнистий ринок і найгарнішу в містечку споруду з двома облупленими стовпами і ґанком, що зветься балконом. Крами, жиди, болото – ото й увесь краєвид з вікна. Всередині ще було дві жидівки, молода і стара. Старій я намагався порадити, як дочекатися потомства, що його вона дуже хотіла. На жаль, відповідала мені, стільки вчених рабинів над цим питанням працювало безуспішно, що вже повністю втратила надію.
Стало хмуритися. Пан Антоній грівся біля коминка, чекаючи на чай і яйця – наш англійський підвечірок. Я читав написи на вікнах. Як багато ж бруду і глупоти на шибах, багато концептів…

«Тут я ночував», – пише один – «у 183… р. … дня … місяця». Воістину важлива відомість для потомків!
«Кохана Мариню! Дорога Мариню. 182… дня … місяця…». Мабуть, щоб за кілька місяців міг полічити, як довго йому була дорога і кохана Мариня.

Далі цифри без кінця.

Нижче: «Багато води спливе, поки буду така щаслива…» і крапки. Це я розумію. Але нащо ж звіряти свої почуття усьому світові? І то де – в корчмі!

Половини написів читати не можна, тим більше писати. Найпотішніші ті, що їх супроводжує грубіянська полеміка. Я чув, що один власник гути на Волині, заставши такі написи на вікнах аннопільської аустерії, дав кілька ящиків скла, щоб цю бридню знищити.
Уваги над шибовою літературою мені перервав пан Антоній.

–    Не знаю, що ми їстимемо і в що переодінемося на місці, – мовив, усміхаючись, – бо кухня наша і клунки щось запізнюються, і навіть, щиро кажучи, не знаю, як прийдуть, бо я бачу, що вони не знають, в яку ми сторону поїхали.

–    Їжа – то нічого, – скрикнув я, – але одяг! Це жах!

Треба сказати, що їхали ми на іменини, що я був у страшній старій капоті, колись білій, і в одязі настільки дорожньому, наскільки собі можна уявити. Ця новина затруїла мені яйця і чай, ми обоє з п. Антонієм зітхали і безнастанно виглядали з тривогою на дорогу. А брики як не було, так і нема. Найнятий волинець не спитав, виїжджаючи, куди йому їхати, поїхав прямо перед себе і простотою духа міг бозна-куди заїхати. Його не було, й не було, а вечір і ніч уже тут.

Ми стояли, отак роздумуючи, коли в грязюці показався повіз. П. Антоній пізнав у ньому екіпаж свого кревного.

–    Біжи, доганяй! – закричав. Людвік Попель, потомок і наступник того відомого короля, що його з’їли миші, полетів без шапки.
–    Стій, стій! – Коні полохає, спиняє, впадає до половини в повіз.
–    Пан Домінік?
–    Ні.
–    Як то ні?
–    А отак.
–    Дуже перепрошую.
–    Дуже дякую.
–    Кланяюся в ноги.

Ми посміялися з цієї помилки, хоч нам насправді хотілося плакати, бо не було ні брики, ні клунків. Але добрий гумор завжди приходить тоді, коли він не до речі. Після довгих роздумів, зоставивши накази і людей, ми поїхали вночі далі.

 

Зображення з polona.pl

 

А що ми їхали поночі і нічого не бачили, то й нічого вам про цю частину дороги не розкажу. Я проїхав її, як англієць Швейцарію: дрімаючи і не дивлячись. Пам’ятаю лише, що були гори, було дуже темно, і що мені незмірно припали до серця два білі стовпи якоїсь корчми, яку ми – на жаль! – мусили поминути. Тож спали аж до призначених на нічліг Рясників . У Рясниках – корчма зайнята. А тут ніч, а тут хочеться їсти, спати і відпочивати – а клунків наших нема й нема.

Мусили заїжджати і заходити до жида. Тут застали свіжесенький запах шабасу, атоми лою, що плавали в густому й теплому повітрі, а за столом – якогось його мосьці подорожнього в сірій капоті. 
–    Де кімната для подорожніх?
–    Зайнята.
–    Хто зайняв?
–    П. суддя С…
–    Я його трохи знаю, – промовив пан Антоній. – А може б ти, пане Юзефе, перебрався в жіночий одяг? Може, з поваги до прекрасної статі, уступить нам теплішу кімнату чи принаймні нею поділиться.
–    Та й без цього маскараду мусить нас прийняти, – відповів я. – Чого мені боятися?
І я зайшов зі свічкою. Пан суддя спав під ковдрою сном праведних суддів лицем до стіни, коло нього лежав клунок, стояв туалет і et cetera подорожнє. Навіть не прокинувся. Ми, як ввічливі люди, пішли до другої темної кімнати. Тим часом поставлено самовар на чай, а п. Антоній, почувши шурхіт у суддівському ліжку, прокашлявся і почав:
–    Пробачте, що не даємо вам спати.
–    Та нічого, – обізвався голос із-під ковдри. – Це ж корчма, можна кожному (подорожня аксіома). 

І тут пішли питання: хто? звідки? як? Тоді щиріша розмова: про дорогу, про погоду, про коні і повози. П. суддя, забачивши нас сміливих і рішучих поділити з ним кімнату будь що буде, здогадався – щоб помастити наші стосунки – дати нам сметани, тоді булки. Пропозиції прийнято, і ми нарешті повкладалися спати.

Але то був ще не кінець наших з суддею трибуляцій.

Уранці ще не було ані нашої брики, ані чоловіка, який залишився, щоб її за нами припровадити. Гуртом порадившись, ми вирішили послати по неї, а самим чекати. Загледівши нас у такій притузі і побоюючись, що ми після сметани й булки ще чогось більшого від нього захочемо, мудрий суддя дуже рано став вибиратися. Слуга, допровадивши клунок, ще ніс йому шкатулку.

Тоді власне п. Антоній прокинувся і, подумавши, що це його шкатулка, озвався:
–    Куди це ти несеш?
–    До брики.
–    Нащо?
–    Нащо? Це моя, – промовив зляканий суддя. 
–    А, тоді дуже перепрошую, – промовив п. Антоній.

Тут п. суддя, бачачи, що йому вже й до шкатулки припитуються, ще більше переляканий, наказав мерщій вибиратися і запрягати коні. Потім, надягнувши плаща, попрощався і побіг до повозу. Вже сідав, коли п. Антоній, пригадав собі, що той поїде на Межиріч, і надумався всадити йому до повозу Попеля, щоб пошукав ще в місті заблукалої брички.
–    Стій, пане судде! Стій! Стій! – закричав. – Та стій же, пане судде!
Суддя, ще більш наляканий, не знав, що вже думати, і став. 
– Будь ласка, підвези мого слугу до Межиріча.
–    З великою охотою, – відповів п. суддя і хутчій, боячись, певно, нових претензій – по конях! І втік галопом. 

Нас тим часом чекала невесела доля: без їжі, без одягу треба було чекати і чекати в корчмі не знати скільки. Ми повлягалися на соломі і присмачували свою біду добрим гумором. Мали для втіхи фініки і якусь повість Бальзака − добрі на закуску, але не на голод і неспокій; з біди мусили їх споживати, підкладаючи вогонь до коминка і палячи сигари, аж поки й вони нам вийшли.
Весь час виходили на ґанок, виглядаючи брику, – її не було. Питав один одного, як у «Barbe-bleue» :
–    Пане Антонію, чи там видно що на дорозі?
–    Ні, тільки курява стовпом.
–    Пане Юзефе, чи не їдуть там наші?
–    Ні, жид тільки їде.
–    Пане Антонію, що там бачиш з ґанку?
–    Хмару куряви.
–    То наші!
–    О, наближаються, з’їжджають з гори, повертають.
–    То товар з роси повертається.

І знову йшли питання та злуди. Час дозволив нам оглянути доволі мальовничі Рясники і палацик за селом, обновлений та оточений муром.

Неподалік лежить Гориньгрод , гарне містечко князів Четвертинських. А на горі, напроти корчми, видно мури і вітряк в Дорогобужі Завішів , навколо – надгоринські луки, гори і поля. На хвилю перебила нам нудьгу неприємними враженнями стара жебрачка-німка, зі слізьми в очах, з ношею на плечах, стара, хвора. Вона з чоловіком йшла пішки – їм здох кінь. Цей вигляд правдивого нещастя та злигоднів не дозволив нам нарікати на заблукалу бричку, нуди й голод, і навіть на те, що ми могли пересидіти іменини в корчмі.
Нарешті і король Попель, і брика, і сукні, і їжа несподівано прибули на нашу велику радість. Його королівська милість зустрів селянина на дорозі, висів з екіпажу пана судді, але наостанок доручив ще йому розшукати, проїжджаючи через Межиріч, залишеного там чоловіка і вислати його до Рясників. Що пан суддя, мушу віддати йому належне, справно виконав.

Уже їдучи далі, я оглядався на рясницький палацик і на пречудовий краєвид горингродського костелу та містечка, що відкривався нам з-за гір. Дерева і мури, що біліли за ними в долині, зарослі деревами пагорби робили цей пейзаж привабливим. Край, яким ми їхали до Рівного, – дуже гарний, гористий, засіяний дубовими гаями, але людності видається замало як на таку кількість землі. Рівне – гарне містечко – має кілька ошатних домків, доволі гарний палац над водою, що добре виступає з боку міста, і архіповажну цукерню з більярдом, з лойовими свічками, з гидкими образами на стінах, з гітарою ad usum publicum . Довелося її попослухати, бо бриньчала по сусідству, в кімнаті для довірених гостювальників. Наслухалися й дитини, яку вони політично пестили, харчуючись в кредит у цукерні. Кілька їх мосьців за хвилю щезли, подивившись спідлоба на непроханих гостей, і ми після рівненської шоколади направилися на нічліг до Радухівки , куди приїхали вже вночі.

У корчмі, як завжди дуже брудній і смердючій, бо корчми, як квіти (перепрошую за порівняння), мають власний природжений запах, окрім селян і жидів, була ще одна варта уваги особа − молодий жидок, морейну. Він пив чай, що йому його наливала господиня з горщика, і лизав грудку цукру, тримаючи її в руках.

Жаден пензель не відтворить його міни – гордої, зарозумілої, глупуватої і пустої одночасно, живописного укладу нічного ковпака, грації п’яти розчепірених пальців, скривленого рота, складених в юдаїчно-аристократичний спосіб ніг – все було продумане так, щоб когось здивувати і викликати до себе пошану.

Скінчив чай і, не долизавши грудки цукру, оставив його на столі бахурам, демонструючи цим, що він не скупий, як жид. Цю жертву зробив для нас, а ні, то був би його з’їв чи сховав до кишені, – ще й не таке зробиш напоказ!

Позбувшись морейни і повиганявши селян, ми повкладалися спати, а п. Антоній навіть добре захропів; тим часом готувалася страшна змова проти нашого спокою. Довколишні щурі й миші, повідомлені про прибуття одного з праправнуків короля Попеля, особисті вороги його роду, стали збиратися, порозсилавши численних гінців. Щойно ми повкладалися, як вони прийшли напасти на нього – я зірвався, угледівши їхні війська, що вже розсипалися по корчмі, розбудив п. Антонія, але не посмів кликати Попеля, щоб не наражати його на явну небезпеку. Ми хотіли запалити свічку, але щури, немов передчуваючи, що ми можемо вдатися до такого способу оборони, з’їли її до останнього огарка. Раді чи не раді, ми повилазили з постелі і пішли спати до карети, де і протряслися, скорчені цілу ніч у холоді.

Князь Попель тим часом, сміливий, ба – зухвалий, на зло щурам і мишам пішов до хати і так налякав їх своєю відвагою, що вони не посміли його зачепити, відгризши йому для помсти лише чубук з люльки. Утримуюсь від висновків, які можна було б зробити з цієї історії, зоставляю їх самому читачеві.
 

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.