Ева Фелінська з дому Вендорф (1793 − 1859) − польська письменниця, революціонерка, мати Варшавського архієпископа і католицького святого Зиґмунта Щенсного Фелінського. Вийшовши 1811 року заміж за волинського шляхтича Герарда Фелінського, вісімнадцятирічною дівчиною Ева переїхала на постійне проживання з білоруського села Узноги до українського Воютина (тепер Луцький район).
У мемуарах, що їх видала незадовго до смерті, письменниця наводить унікальні свідчення про Волинь перших років ХІХ ст. Яким двісті років тому побачила Е. Фелінська Луцьк, дізнаємося з фрагменту її спогадів.
Читати оригінал польською. Czytać po polsku
Фелінська в Луцьку. Колаж Наталки Курсик
Пам’ятаючи, що їду на Волинь, я з нетерпінням очікувала зустрічі зі славними волинськими нивами, казковими дубовими лісами, але, як на зло, перед очима поставали самі сосни, кінські ноги грузнули в піску, а за чорноземи не було чути. Здавалося, що після Деражного занурюємося в щораз дикіше Полісся: нас постійно супроводжував густий сосновий ліс, болота, піски. Тому після двогодинної дороги моє око з великою втіхою спинилося на мальовничому Цумані, що лежав при виїзді з лісу.
Ця місцина видалася мені направду гарною, а ще більше захопила мою уяву. Я побачила перед собою гарний став. Через нього було перекинуто міст, що вів до якихось мурованих споруд незвиклого стилю. Мури скидалися на старовинний оборонний замок, оточений водою. Краєвид доповнював мурований костел на пагорбі з другого боку ставу.
Мені повідомили, що це володіння Радзивіллів і що належить воно до Олицької ординації. Я вже встигла примислити собі історію цього цікавого місця, викликавши з минулого постаті прадавніх героїв, уявивши, як вони чинять опір усім охочим відібрати в них майно і волю. Яким же було моє розчарування, коли дізналася, що це не замок, а бровар чи гуральня розсідається в такому мальовничому місці зо всіма своїми належностями, щоб дурити добродушних людей, маскуючи свою прозу архітектурними формами, гідними багато вищого призначення.
Після Цуманя ознаки Полісся стали пригасати, поступаючись місцем іншим краєвидам. Земля стала чорніша і твердіша. Тут і там дубина, змішавшись із сосною, забарвила ліс властивою їй зеленавістю. Поліську соху нарешті змінив плуг, дедалі більше стало полів, чимраз ширші простори. Це ще не є справжня Волинь, як мені сказали, а край мішаної природи, де риси Волині і Полісся поєднуються разом.
Таким напівполіссям ми доїжджали до Луцька. Нарешті завиднівся Стир, показалися вежі численних храмів, що прикрашають це старовинне місто. На той час у Луцьку було вісім католицьких костелів, не рахуючи церков. Костели зі стрімкими вежами і старий замок надавали місту гарного вигляду.
Я з цікавістю наближалася до Луцька, сподіваючись побачити велике охайне місто. Натомість одразу за кляштором бернардинів, де на той час була резиденція біскупа Цецишовського, ми заїхали в таку грязь, з такими труднощами мусили крізь неї пробиратися, що Луцьк утратив для мене будь-яку привабливість. Замість гарного мальовничого міста, мої очі побачили саме болото, і то таке глибоке, таке стовчене, яке годі було собі уявити. Ми мусили брести по ньому більше години, аби дістатися центру міста і спинитися на квартирі.
Усі великі міста вимощують каменем, але що біля Луцька на кілька миль немає каміння, то місто змушене було обходитися без бруку. Розташоване в низині поміж двох річок, Стиру і Глушця, воно конче потребувало якоїсь допомоги, щоб уберегтися від багнюки. Мабуть, саме ця багновиця, утруднюючи пересування містом упродовж великої частини року, стала приводом для часто повторюваної тутешньої приказки:
А в тому Луцьку,
Все не по-людськи:
Довкола вода,
А всередині біда.
Болото, обтяжливе для приїжджих і мешканців, стояло аж до губернаторства п. Андрейковича, який наказав повикладати головні вулиці Луцька дерев’яними помостами. Спершу це не сподобалося людям, бо вони мусили настилати дорогу власним коштом, але після того як усе було зроблено, поліпшенню зраділи всі: і місцеві жителі, і гості.
На ту пору Луцьк був дуже людним. Отець біскуп Цецишовський, як я вже казала, мав свою резиденцію в бернардинів. Цього пастиря всі вельми шанували й любили. Дуже поважав його і сам цар Олександр І. Кілька разів, проїжджаючи через місто, він спинявся в отця біскупа, і той мав за честь пригощати монарха впродовж усієї гостини. Навіть тоді, коли цар підніс ієрарха до чину митрополита, то з поваги до літнього віку звільнив його від обов’язку їхати до Петербурга і дозволив замість себе прислати заступника. Митрополит по тому жив у Луцьку аж до смерті. Його перебування в місті збирало сюди багатьох зацікавлених людей і притягувало представників різних станів. Одні приїжджали в справах консисторії, інших приваблювала гостинність та люб’язність митрополита, що вмів догоджати кожному, незалежно від посади чи становища.
Окрім приїжджого люду і світських містян різного стану, в тогочасному Луцьку було повно духовенства. Велике число монастирів всіляких визнань означало і велику кількість святих отців. Крім того, тут була семінарія, а в кожному кляшторі багато молодих послушників готувалося стати священиками. Тепер, після перенесення єпископської столиці і семінарії до Житомира, після скасування майже всіх монастирів і послушництва, ця частина людності майже зовсім відпала від Луцька і відтягнула всіх зацікавлених, що могли мати з нею стосунки.
Поки коні паслися, Алоїз віддав шану єпископові Цецишовському, а ми з Теклею, обступлені багнюкою, не могли вийти оглянути костели, як це планували, отож мусили вбивати час, спостерігаючи за вулицею та прицінюючись до дріб’язку, яким жиди і жидівочки, услужливі аж до набридливості, закидали наш постій.
Дочекавшись нарешті Алоїза, ми рушили далі. Одразу за містом, за монастирем василіанів, треба було переїжджати через Стир. Гарний широкий міст, перекинутий через річку й луки, опирався краями на пагорби землі і не тільки облегшував переправу, а й слугував цілому Луцьку за місце для прогулянок, бо в самому місті не було де гуляти через грязь. Тим-то ми застали тут багато людей. Зразу мені здалося, що міст укрили військові колони: шикування і однаковість уборів нагадували військові строї. Під’їхавши ближче, ми розгледіли, що це ватаги кандидатів на духовний стан. Кляштори, користуючись гарною весняною годиною, виводили своїх послушників провітритися. Молодь, дотримуючись порядку, походжала поважно мостом, крадькома позираючи на інші стани, що їх привела сюди якась потреба чи таке саме бажання пройтися. Старші люди спочивали на лавочках коло статуї Святого Яна, який, відступаючи трохи вбік од мосту, мав тут свою капличку і стеріг русло Стиру.
Цей міст називався Красненським через те, що провадив на передмістя Красне. Другий кінець мосту лежав на пагорбі, там стояла велика мурована будівля. Це був двоповерховий будинок на багато кімнат, трохи занедбаний, але все ще заселений. Колись, за іншої влади, тут перебували якісь установи, потім суконна фабрика. 1812 рік став для будівлі фатальним. За кілька місяців після моєї подорожі міст із міркувань стратегії був спалений, а красненські мури (так називали цю будівлю) – зруйновані. З того часу їх ніхто не ремонтував, і що не рік, то все більше вони занепадали. Нарешті місце зрівнялося з землею, а з матеріалів побудували військовий лазарет, який постав частково на грузах будинку, а частково вище.
Переправившись через Стир, ми в’їхали в справжню Волинь. Усі риси Полісся зникли, і я перестала сумніватися, що ми вже в краю зовсім іншої природи. Чорна тлуста земля, якої дорогою сюди я не спостерігала, зайняла місце напівпіщаної, що лежала на лівому березі Стиру. Просторі пшеничні лани милували око. Земля громадилася пагорками, села були чисті, краєвиди відкриті, польові знаряддя інакшого кшталту, дворів густо. Усе бачене лише злегка торкалося моєї свідомості, бо думками я вже цілковито була у Воютині. Він лежав недалеко, і за три години ми приїхали на місце.
Перекладено за виданням: Pamiętniki z życia Ewy Felińskiej, t. 2. – Wilno, 1858. З польської переклав Володимир Шабаровський.
Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.
