Передмова

Караїмській дитині

Мій любий юний друже. Ти тримаєш у руках першу казку, видану караїмською мовою.

До цього часу ти читав лише казки, написані чужими мовами, тому міг подумати, що наша мова така бідна й недосконала, що нею не можна писати казок. 

Але це не так, любий друже! На світі є багато мов, бідніших од нашої, проте ними написано багато творів − не лише казок, а й навчальних та наукових книг. Караїмська мова також для цього підходить, але нас, караїмів, мало, і немає кому писати нашою мовою. 
Нехай цей твір, що його віддаю у твої руки, стане першою ластівкою, яка сповістить про прихід весни, принесе з собою світло сонця, заврунить ниви і уквітчає сади. Кажуть, що найважчим є початок!

Коли ти прочитаєш цей твір, то напиши мені кілька рядків (зрозуміло, що караїмською мовою), і я дам тобі другу книжку, де ти знайдеш ще гарніші казки. 

Хай щастить тобі, юний друже, і не забувай, що ти народився караїмом. Тримайся своєї віри і рідної мови. Хай допомагає тобі Господь.

 

 

I. Загадковий гість

В одній далекій країні жив собі з матінкою хлопчик, звався він Ілашик. Його батько був колись багатим купцем у місті Ефесі, що лежало на березі моря і де в стародавні часи жили караїми.

Ілашиків батько помер, і разом з його смертю пропало все їхнє багатство. Хлопчик з матір`ю опинилися у великій бідності. Мати віддала його за учня до одного майстра золотих справ. Ілашик був кмітливий і охочий до знань, наука давалася йому легко.

Одного разу на поріг до золотаря, в якого навчався хлопчик, ступив якийсь старий чоловік з довгою бородою. Очі в нього були колючі. Голова чоловіка була обвита білим полотном, яке називається тюрбан, такі убори носять у Персії.

На ту пору старого золотаря вдома не було. Перс звернувся до Ілашика. Він дав йому добридень і сказав принести посудину, що в ній золотарі варять мідь та інші метали.

Коли Ілашик приніс такий посуд, перс поставив його на вогонь і вкинув усередину кілька кусочків міді. Тоді вийняв з тюрбана щось подібне до сіна і вкинув дрібку в киплячу мідь. У ту ж хвилю мідь, що варилася в посудині, обернулася на золото. З цього золота перс зробив гарного ціпка і показав його хлопчикові. Той не міг повірити своїм очам.

Після цього гість спитав у Ілашика, хто його батьки і яка в нього віра. Хлопчик розповів щиру правду.

Коли перс почув, що Ілашик вірує в єдиного всемогутнього Бога, його очі зробилися грізні, як у розбійника, і блиснули на хлопчика злим вогнем. Але Ілашик цього не побачив, тому що дивився на золото, яке гість тримав у руках.

Після цього дивний гостювальник пішов, забравши з собою і золото. Ілашик довго сидів у задумі і ніяк не міг взятися до праці.

II. На другий день

Другого дня старий перс знову став на порозі і сказав Ілашикові таке:
− Учора я вперше тебе побачив, але ти мені дуже сподобався. Ти бачив, як я зробив з міді золото? Я хочу й тебе навчити цього мистецтва, воно приносить багатство, і ніхто його, крім мене, не знає.

Хлопчик дуже зрадів і спитав:

− А коли ми почнемо?

− Завтра, − відповів перс.

Увечері того дня Ілашик сидів з матір`ю вдома. Він був замислений і неговіркий. Мати поцікавилася, чого він сумує. Хлопець розповів їй усе: як до нього прийшов старий чоловік, що робить золото з міді, і як він пообіцяв навчити Ілашика цього мистецтва. Стара мати дуже стривожилася і сказала синові:

− Дорогий мій сину, тримайся подалі від тих, що роблять золото. Вони всіх обманюють і приносять нещастя.

На це Ілашик відповів:

− Люба матусю, що цей чоловік у нас бідних може знайти? Що він міг би у нас взяти? Я думаю, що він просто милостивий до нас і хоче нам допомогти.

Стара мати промовчала, проте душу її гнітила печаль. Ілашик усю ніч не спав. Він не склепив очей, ждучи того ранку, коли здобуде дивовижні знання і до рук йому спаде велике багатство.

III. Прокляте золото

Раннього ранку, коли ще навіть не займалося на світ, Ілашик вийшов з дому і став на золотаревому порозі. Перс прийшов, як і обіцяв, і так само, як напередодні, зробив з куска міді щире золото. Даючи злиток хлопчикові, він сказав:

− Продай його, а гроші віддай матері. Це стане початком вашого багатства.

Ілашик так і вчинив: приніс гроші матінці. Коли мати їх взяла, руки їй затремтіли. Ні, не від радощів − од страху! Її душа передчувала як добро, так і зло, що чекало на її сина. Але діти не завжди звертають увагу на материнські слова.

На другий день перс покликав хлопця до себе, щоб показати йому ще раз, як роблять золото з міді. Коли Ілашик прийшов, дідуган добре його нагодував, потайки підсипавши до їжі снодійний порошок. Хлопець поїв і без пам`яті впав на землю. Тоді перс зв’язав сонного Ілашика вірьовками і запхнув до порожньої скрині, яку поставив на воза. Після цього дременув на берег моря, де була пристань. Там на них чекав готовий до відплиття невеликий корабель.

− Уперед! − наказав перс старшому матросові. − Наша робота закінчилася. Тепер ми можемо звідси їхати.

Слуги витягли з води якоря, що тримав корабель на місці, підняли паруси, і корабель, гнаний вітром, помчав як птиця по морській гладіні, все більше віддаляючись від міста, де залишилася стара Ілашикова мати. Вона марно чекала на свого любимого сина.

IV. Ілашикові страждання

Хто ж був цей недобрий чоловік, що вкрав дитину в матері? А то був чаклун, поганин і вогнепоклонник, великий ворог тих, що вірять у Бога. Звали його Баграм.

Наприкінці першого дня дороги морем Баграм наказав слугам відчинити скриню, де був захований Ілашик. Вони відчинили. Баграм покропив лице розіспаного хлопчика якоюсь зеленою водою і зняв з нього пута.

Ілашик прокинувся і став з широко розплющеними очима розглядатися довкола: де це він? Хлопчик згадав слова матері і зрозумів, що потрапив у біду. Тому почав просити лиходія, щоб той відпустив його додому. Але перс тільки посміявся з нього і сказав:

− Знай, щеня, я погубив чимало таких, як ти. Сьогодні настала твоя черга. Благословенний вогонь допоміг мені впіймати тебе, і я тебе йому віддам.

З цими словами Баграм наказав слугам розкласти на кораблі вогнище, для того щоб принести Ілашика в жертву ідолам. Хлопчик дуже засмутився, став плакати і просити Бога, щоб послав йому легку смерть.

Коли вогонь розгорівся, розбійник сказав Ілашикові:

− Добре дивись на цей вогонь: на ньому ти згориш. − А тоді додав: − Я міг би дарувати тобі життя, якби ти відрікся від свого Бога і забув його. Повір краще в моїх богів, поклоняйся вогню, як я. Тоді станеш моїм сином і я подарую тобі половину свого багатства.

Отаке сказав старий вогнепоклонник караїмській дитині, прагнучи відлучити її від правдивої віри і зробити поганином.

На ці слова Ілашик відповів розбійникові:

− Моє життя в твоїх руках, але душа повернеться до мого Бога. Можеш робити зі мною що хочеш…

V. На морі

Зачувши таке, розбійник дуже розгнівався і наказав слугам відшмагати хлопчика різками.

У цю мить на морі знявся сильний вітер, що був готовий потопити судно. Від того вогню, що його розклав Баграм, щоб принести в жертву Ілашика, зайнявся корабель.

Углядівши це, Баграмові слуги стривожилися і сказали хазяїнові:

− Бачиш? Це Господь насилає на нас кари за твої гріхи, бо ти мучиш невинну дитину.

Слуги загасили полум`я і перестали бити Ілашика. Коли Баграм це побачив, його охопив страх і він дав хлопчикові спокій, сказавши, що скоро відвезе його назад у рідне місто.

− А куди ми поїдемо сьогодні? − спитав Ілашик.

− Сьогодні поїдемо до Захмарної гори, що стоїть недалеко звідси. На ній росте чудодійна трава, яка потрібна нам для роботи. Я хочу дотримати свого слова і зробити тебе багатим, − пояснив перс.

Ілашик не вірив його словам і не хотів золота. Але що могла вдіяти безсила дитина, перебуваючи в лабетах розбійника? Їй залишалося тільки молитися Богові і чекати своєї долі.

По ночах, коли на темному небі сяяли міріади зірок і на кораблі всі спали, Ілашик сходив на палубу. Безрадісно прогулюючись туди-сюди, він згадував свій дім, друзів, з якими грався, і стару матінку, що її очі не просихали від сліз, коли вона день і ніч виглядала свою єдину дитину.

Після того Ілашик просив Бога, щоб визволив його з неволі. Молитва виходила з глибини серця і полегшувала печаль. Коли він підводив очі високо до небес, йому здавалося, що зірки дружньо поглядають на нього і миготливим світлом дають знати, що молитви почуто…

Так спливав час на морі, поміж води і неба.

VI. Біля Захмарної гори

Пройшло довгих три місяці, аж поки Баграмів корабель досяг суші. Перс разом з Ілашиком зійшов з корабля і наказав старшому матросові чекати його на тому самому місці. І пішли вони − Баграм з Ілашиком − голою землею, де не росло жодного дерева, а під ногами лежало безліч гострого каміння. Коли минуло півдня, як вони відійшли від моря, хлопчик безсило впав на гарячу землю. Ноги, поранені камінням і закривавлені, вже його не несли. Тоді Баграм вийняв зі свого вбрання невеликого бубна, вдарив у нього тричі, і враз навколо них піднявся густий чорний туман, який заступив світло сонця. Хлопчик дуже злякався.

− Не бійся, − сказав перс тремтячому хлопчикові, − цей туман піде нам на користь.

Ілашик побачив, як з туману виходять три великі і дужі верблюди. Баграм сів на одного з них, на другого наказав вилізти Ілашикові. Третій верблюд повіз їхні речі. Отак вони їхали на верблюдах голою землею цілий тиждень і аж тоді підійшли до Захмарної гори, яка мала бути, якщо вірити Баграмові, кінцем їхнього шляху. Ставши біля підніжжя цієї гори, Ілашик побачив на її вершині великий замок. Він запитав у Баграма, хто його так високо поставив. Той неохоче відповів:

− Це дім дияволів і зміїв.

Баграм витягнув з одного клунка трохи зерна, змолов його на ручному млинку, зліпив з муки три хлібини і спік їх на вогні. Після цього вдарив у бубон і перед ним з`явилися ще три верблюди. Перс зарізав одного з них, зняв з нього шкуру і сказав до Ілашика:

− Слухайся мене, інакше пропадеш. На вершині цієї гори, високо за хмарами росте ота трава, яка обертає мідь на золото. Залізь у шкуру верблюда, я тебе в ній зашию і так покину тут.

− І що тоді зі мною буде? − спитав схвильовано хлопчик.

− Ти швидко опинишся на вершині гори, − відповів перс. Хлопчик не зрозумів його:

− А хто мене туди підніме?

− Послухай, на вершині цієї гори є гніздо великого птаха, його звати Рок. Він уп’ятеро більший і сильніший за орла. Гострим зором Рок видивляється тут унизу здобич для своїх дітей. Якщо я відійду з верблюдами від тебе, то цей птах спуститься донизу і, забачивши шкуру, подумає, що то лежить мертвий верблюд. Тоді він підніме тебе в шкурі на вершину гори.

− Цей птах мене з’їсть! − злякався Ілашик.

− Не бійся, − заспокоїв його Баграм. − Коли ти вилізеш зі шкури, то він злякається і полетить геть. А я тоді дам тобі знати, де слід шукати чудодійну траву.

VII. Приречений на загибель

З цими словами Баграм дав Ілашикові три буханці хліба і маленьку пляшечку води. Тоді зашив його у верблюжу шкуру і подався геть.

Через деякий час з вершини гори спустився птах завбільшки з теля. Побачивши шкуру верблюда, він підняв її разом із зашитим всередину Ілашиком і поніс на вершину гори.

Ілашик, відчувши, що впав на землю, швидко розрізав верблюжу шкуру і подивився вниз, де залишився Баграм. Старий перс плигав од радощів. Побачивши хлопчика, він гукнув йому знизу догори:

− Подивися довкола і ти побачиш, скільки там лежить людських кісток. Я вже не одного послав на цю гору, і всі вони знайшли там собі смерть! Поклич свого Бога, хай він тобі допоможе.

З цими словами Баграм пішов геть, залишаючи Ілашика на високій порожній горі. Бідолашний хлопчина зрозумів, що ніхто його не врятує, і став чекати свого смертного часу. Аж раптом він спостеріг просто себе велику воду, по якій ходили, як господарі, високі хвилі. Ілашик прочитав молитву за спасіння від смерті і кинувся у цю воду.

Господнє милосердя і цього разу врятувало його від смерті. Живий і неушкоджений, пройшов він крізь всі стихії і зійшов на берег неподалік того замку, де, за словами Баграма, жили дияволи зі зміями. Ілашик підійшов до мурів. Ворота були відчинені, і він побачив усередині двох дівчаток, що гралися у дворі. Одна з них кинула погляд на Ілашика і сказала другій:

− Дивися, подруго. Ось той хлопець, що ми його бачили внизу в руках у злого Баграма.

− Направду? − перепитала друга дівчинка. − Яким дивом він врятувався?

Повернувшись до хлопчика, старша дівчинка лагідним голосом сказала:

− Ходи до нас, ми не віддамо тебе тому розбійникові і допоможемо тобі повернутися додому. А поки повернешся, то можеш мешкати в нас скільки захочеш.

Сестри погодували Ілашика і попросили його розповісти їм все за його пригоди. Коли він закінчив розповідь, молодша з сестер пояснила Ілашикові, що вони ханові дочки. Їхній батько, могутній володар і праведна людина, був смертельним ворогом Баграма і всіх інших чаклунів.

VIII. У великому замку

Хлопчик залишився в замку, і жилося йому там спокійно і весело. Лише одна думка затьмарювала життя. Як там матінка? Чи здорова вона? Чи хто допомагає їй у гіркій старості.

Ханові дочки, спостерігаючи за Ілашиковими стражданнями, прагнули йому допомогти. Проте їхній батько, могутній володар, був далеко, він воював з ворогом. Без нього сестри не могли допомогти хлопчикові. Так спливав час.

Одного разу сестри покликали хлопчика і показали на Баграма, що стояв унизу під горою. Біля нього лежав зв’язаний хлопчик.

− Це ще одна жертва вогнепоклонника! − скрикнув Ілашик.

− Ходімо вб`ємо розбійника! − вигукнули сестри.

Вони взяли два луки, хоч і не вміли з них добре стріляти, а Ілашикові дали гострого меча. В такому озброєнні діти почали втрьох спускатися донизу. Коли вони підійшли до Баграма на відстань польоту стріли, перс саме закінчував білувати верблюда, щоб зашити в його шкуру хлопчика. Так він посилав на смерть свої жертви.

Сестри стрелили з луків так влучно, що поцілили Баграмові в обидва ока і він осліп. Тоді Ілашик підбіг до розбійника ближче і мечем розрубав його на дві половини. Після цього витяг з персового одягу чарівного бубна, вдарив у нього тричі і перед ним з`явилося три великих і дужих верблюди.

Ілашик розв’язав чужого хлопчика і посадив його на одного з верблюдів. На другого він сів сам, третій верблюд повіз щедрі дарунки, які дали Ілашикові ханові дочки. Хлопчик тепло попрощався з люб’язними сестрами, і караван вирушив у далеку дорогу.

IX. Щасливий кінець

Літній день добігав кінця. Велике і червоне, як кров, сонце готувалося потонути в синіх водах моря. Ілашикова мати сиділа біля дому і, як щодня, виглядала червоними від сліз очима на дорогу, де проходило у всіх напрямках безліч людей. Тільки її коханого сина не було серед них! Чи живий він? Душа її хотіла вірити, але віра ця з кожним прожитим днем відходила від неї все далі й далі.

Аж ось на перехресті двох доріг спинився великий верблюд, весь позолочений огнистим світлом призахідного сонця. У розкішному сідлі сидів молодий пан. За першим верблюдом ішов другий, що віз багато клунків.

− Візир їде від володаря міста, − подумала стара жінка. − Мій син якщо ще живий, то повернеться голий і босий.

Бідолашна мати заплющила свої хворі невиспані очі, її стара тремтяча голова впала на руки; думки витали десь далеко в пошуках зниклого сина.

Але що це? Верблюд спиняється біля її хатини. Молодий пан злазить із розкішного сідла, підходить до старої жінки і радісно кричить їй на вухо:

− Матусю моя! Рідна матусю!

І він став її обіймати і цілувати. Чи треба пояснювати, хто був цей молодий пан? Ви й без мене знаєте: це був Ілашик, що повернувся з далекої дороги. Чи можна описати всю радість старої матері, коли вона побачила свого сина живим, здоровим та ще таким гарним?..

--------------

Я там не був і цього не бачив, лише чув. Але, як каже мудре прислів`я нашого народу, краще здалеку почути за чужу радість, ніж зблизька побачити чуже горе. Порадіймо ж разом з Ілашиком і його матінкою і не забуваймо дві великі істини: перша − хто в Бога вірує, тому Бог допомагає; друга − від легкого багатства не буває добра.

Кінець

Перекладено за виданням: Mardkowicz A. Elijahunun ucuru (jomak). – Łuck, 1930.

З караїмської переклав Володимир Шабаровський.

 

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.