Спальні райони міста рідко бувають визначними пам'ятками чи, принаймні, просто вартими уваги. Звично, що "мурашники" міських околиць далекі від естетичних стандартів. Вимушена практичність без зайвих сентиментів і претензій. Вони скрізь однакові. Це ілюстрація буденності, практичності, рутини, щоденної біганини. Блискавичність ритму грає клавішами ввімкненого світла у вікнах багатоповерхівок. Життя ущільнюється в усіх сенсах: від тонни справ на добу часу, до тисячі людей на квадратний кілометр. Місто затягує в свої оберти, диктує правила гри, зростає і розвивається за вимогами сучасності. Багатоповерхівки чергуються з крамничками. Нічого зайвого, лише необхідне.
Проте наше місто саме в спальному районі має відому специфічну фішку несподівано глобального масштабу – найдовший у світі будинок. Про нього не говорив, напевно, тільки лінивий. Архітектурний комплекс із 40 будинків (120 під’їздів), що на проспектах Соборності та Молоді, розтягнувся від Там-Таму до РАЦСу на 1750 метрів (це приблизно чотири зупинки громадського транспорту) – і це тільки по прямій лінії – з відгалуженнями довжина складає 3029 м.
Втім, ззовні будинок собі та й годі. Ніяких тобі опізнавальних знаків. Нічому оку зачепитися. Він заслуговував би на якийсь глибинний філософський мурал. На якусь дуже символічну екзистенційну ілюстрацію нестерпної буденності буття. За стінами цього довжелезного, наче велетенський потяг, дому заховалось щось більше за інженерний вибрик. Це розгорнута метафора повсякденності. Такої, як вона є. Без пафосу, але не без своєї дуже особливої, дуже особистої краси. За кожними дверима – життя. У кожному вікні – м'яке світло якоїсь дуже конкретної людської долі, що розгортається, як клубок вовняних ниток, тепло і повільно: неквапними розмовами на кухні за чаєм, ввімкненими до ранку нічниками в дитячих кімнатах, мерехтінням ялинок на свята.
Саме тут, серед бетонних нагромаджень можна відшукати непоказові, приховані сенси. Опинитись бодай на кілька метрів, проте ближчим до неба, Бога і чогось абсолютного. Варто лише піднятися трошки далі, ніж може завезти ліфт і перед очима постане не просто урбаністична панорама, а твоя приватна емоційна контурна карта. Тут починається магія. Рух вповільнюється. Час скидає темп і відчувається шкірою. Ти бачиш під собою скупчення іграшкових машин і дахів, строкатих вікон і здоровецьких вазонок у них, тріпотіння фіранок і блиск далеких вогників. Звідси не розгледіти недокинутого до смітника папірця, розбитої дороги чи різнокольорових клаптиків захаращених лоджій. Сутінки зрівнюють ландшафт в єдину живу вібруючу композицію. І все стає фантастично гарним. І ти це все нестерпно починаєш любити. Можливо, щось таке відчуває Творець, споглядаючи нас згори.
Місто розкриває свою душу, як тектонічні злами. Ти дивишся і маєш оберемок зворушливих спогадів і море якихось дуже особливих для себе відкриттів. Розумієш, що ледве не кожен метр Луцька якийсь знаковий: дорога від дому до школи, від школи до бібліотеки, з універу на каву, з роботи в кіно і те де. Спогади. Тільки тобі зрозумілі сентименти. Отам – будинок, де народилась. А трохи далі – моя школа. Дорога до художки, яка щороку долалась легше, ставала коротшою. "Промінь", який пам'ятаєш інакшим. Перед тобою місто, як на долоні. Ти зчитуєш життя, наче з атласу спогадів. Місця перших поцілунків і втрачених кохань, знайдених монеток і загублених гаманців, падінь і підйомів. Це твоя приватна територія святості, тієї недоторканої історії, яка зігріває серце. Це твої опорні точки небайдужості, твої місця сили, за якими, де б ти не був, будеш сумувати і тримати в серці, як в жмені фотографію.
Особисто я не мислю себе поза Луцьком. Люблю подорожувати, обожнюю дорогу (можна навіть нікуди не приїздити, просто кататися), але мушу завжди повертатися. Кльово загубитися на кілька днів у Львові. Добре навіть зависнути в Києві на тиждень-два. Чкурнути в автобусну екскурсію чи ще якось змінити обстановку. Але завжди-завжди назад. Пригадую весняні ранкові приїзди з Києва. Сходиш з потяга, все цвіте, пахне, аж в голові паморочиться. Місто зустрічає з квітами. Чекав? І я скучила... От ви знаєте, я не кожну людину можу сприймати такою, як вона є. А моє місто таке мені моє і більше ніякого не хочу. Мені бракує якогось космополітизму, напевно. Абсолютно точно я – провінціалка до кісток. І мені так комфортно в моїй містечковості. Хіба не кльово, коли тобі на кожному метрі хтось кричить "привіт" і знає кожен пес? Куди не глянь – однокласники, сусіди, знайомі з якихось юнацьких тусовок. Без цього якось холодно. Моя територія дає мені силу. Це мій космос і хаос одночасно. І це любов.
І якщо істинна любов – це завжди шлях, сходження, то любов до міста гарно почати зі сходження на багатоповерхівку. Піднятися "над" – майже сакральне, метафізичне дійство. Стати вищим – майже неможливе зусилля. Бо висота – це не про метри/кілометри чи інші фізичні відстані. Це про вміння бачити далі горизонту. Шлях до цієї магії, як все геніальне, простий. Варто лише якогось дня змінити звичний маршрут на одну стежку вбік...
... І піти трошки далі, ніж може завезти ліфт...
... І споглядаючи вечірнє місто з даху найдовшого в світі будинку, зрозуміти, що навіть в усій цій мишачій метушні існують немислимо красиві речі...
(Анімація Олександра Котиса, використаний шрифт Ermilov Кирила Ткачова, фото з даху – Ярослав Близнюк)
Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.
