Там, де міська метушня стишує свій галас. Де нема куди йти у справах, а лише помріяти і поставити на паузу внутрішні діалоги. Де закінчується асфальтована рівнина, нога незвично спіткнеться об масивний камінь давньої бруківки і почнеться старе місто. Тут свій простір і час. Вони вимагають відповідного темпу пересування, відповідного ставлення. Крок викарбовує думку. Тут ти хоч і вдома, проте завжди ніби трохи в гостях. Шляхетність і монументальність історичного серця Луцька наполягає на своєму.
Придивившись можна побачити, як крізь стіни сучасних будинків промовляє історія. Прислухайся. І ти почуєш голос предків. Тихий, але виразний. Він промовляє до серця, до найглибших закутків душі.
Роздивляюся старі будинки на шляху до костелу. І тільки один дім сам пильно вдивляється в перехожих. Майже матеріальне відчуття, що за тобою уважно стежать, ніби хтось кладе руку на плече.
Мимоволі опускаю очі і вловлюю погляд. З вікна на цокольному поверсі на місто дивляться речі. Одразу розумієш, не суттєво, хто живе в цьому домі. Бо очевидно, хто його істинні господарі. У них містична аура.
За матовим порохом віконної шибки юрмляться, на перший погляд, непов'язані між собою предмети: гасова лямпа, старі фотографії, музичні інструменти, дисковий телефон… Скляні пляшечки. Присягаюся, саме в таких вінтажних «апартаментах» мали б жити джини. За спинами цих речей у вітрині – натовп їхніх колег. Стільці, столики, комоди, скрині… Це видовище нагадує якусь законсервовану цивілізацію. Абсолютно автономну, яка функціонує за власними, лише їй збагненними законами.
Хлам? Нізащо. Їм надто багато років для статусу «старе». Їх надто любили люди, які купували і берегли їх. Ці речі давні. Вони пережили своїх господарів. Їм відмовлено в практичній функціональності, але надано статусу артефакту. Вони стоять у вікні будинку, немов у вітрині, по-дзенівськи споглядаючи на сучасний світ з напівпідвального приміщення, ніби з вітрини. Ось, скажімо, цей пан у військовому мундирі на портреті-сепії бачив, як змінювались часи і влада. Як поважний вповільнений крок панства в костюмах і довгих сукнях, дивовижних мештах з елегантним цоканням підборів змінив вічно спішний крок метушливих ніг в кросах. Цього пана з фото не бентежить сусідство старого радіо і швейної машинки. Вони рівні в своїй значимості і ролі.
Розглядаючи гармонію предметів у вікні, неминуче вловлюєш їхнє художнє взаєморозташування. Мимоволі погоджуєшся, що nature morte, мертва природа – це не про них, а про сучасні побутові звалища. Про давні речі годиться говорити як про still life, тихе життя. Вони мають власну культурну валентність, що дозволяє їм так гармонійно співіснувати на квадратному метрі підвального підвіконня. В якому ще всесвіті, як не у власне їхньому, давньо-речовому, акордеон так органічно пасуватиме годиннику і дисковому телефону, що прибрати один з елементів означатиме зруйнувати гармонію їхньої енергетичної взаємодії.
Ці речі колись давно були невід'ємною частиною життя лучан минулого століття. Вони досі живі і досить предметно і відчутно заявляють про себе, репрезентуючи цілий культурний пласт окремо взятого дому, родини, свого часу, перекидаючи міст у момент теперішній. Без них можна обійтись, звільнивши місце для чогось практичного і необхідного. Але разом з ними ми ризикуємо назавжди втратити щось невловимо важливе і значиме. Якусь особливу барву, яку не має нова річ. Якусь особливу енергетику, якої позбавлені сучасні практичні потреби і виробництво. Якусь невимовну, майже сакральну історичну автентику. Бо збереження давнього – це не зачиняти за собою двері. Це йти вперед, озираючись. Це шана фундаментальному. Визнання чогось більшого за власне амбітне «я» і блискавичне «тепер».
Йдучи по вул. Братковського до костелу, зауважте ліворуч будинок 26. Будинок, в якому живуть речі. Такі ж лучани, як і ми з вами. А може, й якісь суттєвіші, значущіші за нас…
Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.
