Ким був той, чиє ім’я у часи СРСР поливалося брудом, заборонялося та проклиналося? Бандитом, антисемітом чи патріотом та вмілим військовим організатором.

У цій статті ми спробуємо показати образ Симон Петлюри, як лідера полтавських революціонерів, українських солдатів періоду 1917 – 1921 років, та з’ясуємо, чи причетний він до єврейських погромів, як то писала радянська пропаганда.

 

Симон Петлюра  – лідер полтавських студентів та менеджер української культури

 

Симон народився у 1879 році в сім’ї щирих полтавських міщан, яка мала козацьке походження. Коли йому тринадцятий минав, він пішов навчатися до церковнопарафіяльної школи. У 1895 році хлопець вступає до Полтавської духовної семінарії. Однак йому не вдалося довчитися у тому закладі. Він повністю поринає у вир революційної та політичної боротьби, який у буквальному сенсі засмоктує його. У 1900 році юний Симон організовує у Полтаві святкування чергової річниці з дня народження Тараса Шевченка. На заході виступив Микола Міхновський, лідер «Революційної Української Партії». Вражений словами Міхновського, Петлюра і сам вступає до лав партії, згодом ставши її провідним діячем.

Однак самою політикою ситий не будеш. Петлюра розуміє, що крім справ революційних потрібно дбати про культурне життя рідного міста та займається активною діяльністю культорганізатора. По-суті те, що зараз роблять літературні менеджери, музичні продюсери та організатори концертів, сто шістнадцять років тому робив і Симон Петлюра. З цією метою він запрошує на виступ до семінарії Миколу Лисенка ― видатного композитора, засновника української опери. Уявіть собі, якби зараз Ви стали організатором концерту групи «Океан Ельзи» у Полтаві, особисто запросивши Святослава Вакарчука. От щось схоже відчував тоді Симон Петлюра.

На візит Миколи Лисенка чекала вся студентська громада семінарії. І вже коли відбувалася генеральна репетиція заходу, якою Петлюра керував особисто, до зали зайшов ректор навчального закладу. Отець Іоанн Христофорович Пічета дізнався, що у семінарії збирається виступати Лисенко, і буде виконувати заборонену російською цензурою композицію «Б’ють пороги». Ректор проганяє композитора зі сцени, звинувачуючи його у духовному розбещенні молодих семінаристів та мазепинських інтригах. В той час прихильників української мови та культури називали мазепинцями. Симон Петлюра виступає проти ректора, прямо на сцені захищаючи честь композитора. За це його згодом і відрахують з навчального закладу. Хоча отець Іоанн пропонував Петлюрі отямитися, взятися за навчання і забути про всі ці революційні витребеньки, та Петлюра сказав ректору, що ідеї дорожчі за навчання і пішов.

Проте дорогу до семінарії Петлюра не забув. Студенти-революціонери, що навчалися там, таємно зустрічалися з Петлюрою у навчальному закладі.

Навесні 1902 року Петлюра став одним із організаторів виступу семінаристів, які вимагали скасувати систему шпигунства, звільнити наглядачів та запровадити навчання українською мовою. Їхні домагання були сформульовані у спеціальній «петиції», під котрою було зібрано близько 200 підписів.

Ректор був шокований поведінкою учнів. Семінаристи повстали проти хабарництва та шпигунства у семінарії. Студенти били вікна та меблі, знущалися над суворими викладачами. Здавалося, що студенти просто ошаліли і стихійно громили все навколо. Однак ця акція була ретельно організована Симоном Петлюрою.

Пізніше він буде брати участь в агітації селян з Решетилівки, і підбурюватиме їх до постання проти багатіїв. Але це робін-гудство закінчиться для нього вигнанням. Тікаючи від поліції, Симон перебирається в тоді ще українську Кубань, де продовжує свій революційний хардкорний шлях.

Політична хардкор Симона-революціонера

Петлюра переїхав до міста Катеринодар, де включився до роботи осередку РУП — «Чорноморської вільної громади». Працював місцевим журналістом, писав статті до різних регіональних видань.

Тоді російська влада вела активну боротьбу з алкоголізмом. По всій країні відкривалися чайні, де чоловіки замість горілки пили чай, їли бублики. У підвалі однієї з таких чайних Симон Петлюра друкував агітаційні листівки РУП. Все йшло добре. Підпілля розповсюджувало матеріали, Симон писав. Але одного вечора Петлюру спіймали. Він ішов по вулиці, тримаючи під плащем агітаційні листівки. Шнурівка, яка їх тримала в купі, розв’язалася, і листівки попадали на землю. Це помітив поліцейський. Петлюру тоді затримали, але батько заплатив заставу. Його відпустили.

Восени 1904 року, змінивши ім’я та прізвище на Святослав Таґон, разом з Понятенком перебували в районі Крем’янця, потім були нелегально переправлені через кордон. Згодом виїхав до Львова, де на той час розміщувався закордонний комітет РУП. Із березня по жовтень 1905 року редагував партійний часопис «Селянин», співпрацював у «Літературно-науковому віснику», «Записках наукового товариства Шевченка», «Волі».

У грудні 1904 року на конференції РУП у Львові виступив проти об’єднання з Російською соціал-демократичною робітничою партією (РСДРП). Декілька місяців навчався на університетських курсах українознавства. Налагодив контакти з Іваном Франком, Володимиром Гнатюком та провідниками місцевих українських партій.

У січні 1906 року Петлюра разом із Миколою Поршем та Прокопом Понятенком виїхав до Санкт-Петербурга редагувати центральний орган партії щомісячник «Вільна Україна». Після випуску шести чисел видання припинилося, а Симон влітку 1906 року повернувся до Києва. З липня 1906 року — секретар київського щоденника «Рада», від літа 1907 до 1908 року — співредактор легального соціал-демократичного часопису «Слово».

За цей період відбулася певна еволюція його політичних поглядів. Захоплення соціал-демократичними, марксистськими ідеями не стали на заваді вкоріненню у голові Симона націонал-патріотичних поглядів. Ось що з цього приводу пише історик Володимир Верстюк:

 – Соціал-демократична, марксистська догматика з її класовою теорією боротьби мали надто міцний вплив на С.Петлюру, щоб він міг на той час національне поставити вище класового. Завжди перше в нього підпорядковувалось останньому.

Військовий менеджер та волонтер

Організаторський хист Петлюри через п’ятнадцять років після цього змінив хід української історії. Коли російський цар відрікся від престолу, а у Києві утворився проукраїнський орган влади ― Українська Центральна Рада, Петлюра увійшов до першого українського уряду тих часів, що мав назву Генеральний секретаріат.

Але перед тим була Перша світова війна. В період епохального цивілізаційного конфлікту, Петлюра якраз і починає свій шлях, як організатор війська.

У період Першої свiтової вiйни Симон Петлюра починає службу у Всеросiйському союзі земств. Завдання діяльності організації  – налагодження постачання продовольства та медикаментів на фронт. По-суті – волонтерство. Але Петлюра пішов значно далі звичайного волонтера. На базі російської царської армії йому вдалося організувати українськi вiйськовi ради. Він поступово завойовує авторите і повагу серед солдатів. Саме тому У квiтнi 1917 року вiн виступив iнiцiатором та органiзатором проведення в Мiнську українського з’їзду Заxiдного фронту. З’їзд створив Українську фронтову раду i обрав Петлюру її керівником.

З того дня по-суті і починається шлях Петлюри до умовного титулу Отаман №1. Він стане найбільш вагомим військовим керівником України не тільки періоду УНР, а й мабуть всього ХХ століття. Але є питання: чому саме Петлюра? Він не був професійним військовим, гвинтівку у руках не тримав, полками не командував. З цього приводу розмірковує відомий історик Сергій Литвиненко:

 – У лiтературi вже щодо самого цього висунення С. Петлюри простежується полярнiсть оцiнок. Так, В.Винниченко твердить, що його висунули “не через те, що Петлюра розумiвся на вiйськовиx справаx, не через те, що вiн виявляв коли-небудь наxил до вiйн… а просто через те, що вiн носив вiйськовий одяг i був делегатом з фронту” . Тим часом, як гадає М.Ковалевський, вибiр припав на С.Петлюру тому, що “на чолi вiйськової органiзацiї, особливо в переxодову добу, треба було поставити такого українського дiяча, який разом зi зрозумiнням значення вiйськової справи, єднав би в собi глибокий український патрiотизм i вiрнiсть нацiональнiй справi… В особi Симона Петлюри була знайдена людина, яка, недивлячись на своє цiлком цивiльне минуле, зрозумiла всю вагу вiйськової органiзацiї України, як i складний xарактер пiдготовниx органiзацiйниx крокiв”. Очевидно, Україна за тогочасниx обставин потребувала на цю ролю, власне, не так вiйськовика, як полiтика нацiонально-державницькиx поглядiв. Ним був Симон Петлюра. Самоук у вiйськовiй справi, С.Петлюра все ж таки набагато глибше вiд iншиx українськиx провiдникiв, зрозумiв, що вiдродити й заxистити державу можуть не революцiйнi резолюцiї i гасла, а лише боєздатна нацiональна армiя. Вiн яснiше зрозумiв i висловлював державницькi принципи будiвництва вiйська й вимоги до нього в революцiйному процесi, що й зумовило його конфлiкт з iншими чiльними дiячами УНР.

Організаторський хист Петлюри через п’ятнадцять років після цього змінив хід української історії. Коли російський цар відрікся від престолу, а у Києві утворився проукраїнський орган влади ― Українська Центральна Рада, Петлюра увійшов до першого українського уряду тих часів, що мав назву Генеральний секретаріат.

Важливою подією в політичній кар’єрі Петлюри став І Всеукраїнський військовий з’їзд 1917 року в Києві. Петлюра був однією з провідних постатей з’їзду, входив до його президії, головував на декількох засіданнях, виголосив низку промов, запропонував найважливіші резолюції.

Головним завданням Петлюри була організація та українізація збройних сил УНР. Не бажаючи коритися наказам згори, Петлюра конфліктував з головою Генерального секретаріату Володимиром Винниченком, який не підтримував створення окремих збройних сил України. На знак протесту Симон Васильович вийшов з уряду. Він поїхав на Лівобережжя, де почав створювати українські військові частини.

Так було сформовано гайдамацький кіш Слобідської України. Петлюрівські «Гайдамаки» на початку 1918 року відіграли вирішальну роль у боях за Київ та в ліквідації повстання більшовиків, центром якого став «Арсенал». Кіш став однією з найбільш боєздатних українських частин.

Радянська пропаганда очорнювала Петлюру за єврейські погроми, про що ми поговоримо пізніше, за буржуазний націоналізм, бандитизм та зрадництво. Але при цьому, Петлюра, розділяв соціалістичні погляди, де в чому підтримував марксизм. Однак соціалізм він хотів втілити на практиці за умови створення самостійної України. Плюс до того, Симон та російські комуністи мали двох спільного ворога – монархізм та німців. Про негативне ставлення Петлюри до приходу німецький військ в Україну, пише історик Володимир Верстюк:

 – Петлюра негативно поставився до запрошення Центральною Радою німецьких та австрійських військ в Україну, тому участі в роботі УЦР навесні 1918 р. не брав. Проте він розумів, що, незважаючи на те, чи було б зроблено запрошення, чи ні, німці все одно взяли б під свій контроль Україну.

 

Саме тому Петлюра йде на чергове зближення зі своїми опонентами з Центральної Ради – Винниченком та Грушевським. Разом з діячами генерального секретаріату – Швецем, Андрієвським, Макаренком, він засновує таємний орден для організації антигетьманського повстання  – Директорію.

Вони скидають гетьмана з трону, і знову приходять до влади. Це було у листопаді-грудні 1918-го. Петлюра знову повертається до найвищим постів державної влади України. У Директораті Петлюра відповідав за міністерства військових та морських справ, а також мистецтва і народного здоров’я.

Тепер він беззаперечний, рішучий лідер. Він тисне як може на голову директорії Винниченка, і вимагає, щоби той оголосив війну Росії. Винниченко хоче знайти компроміс із урядом Леніна, але марно. Війну комуністам було оголошено лише 16 січня — коли радянські війська вже взяли Харків, Чернігів та підійшли до Полтави. Отримавши одноособову владу над військом, Петлюра поділив армію на три угрупування: Правобережне (під орудою Олександра Шаповала), Східне (Євген Коновалець) та Південне (Андрій Гулий-Гуленко).

9 травня обраний Головою Директорії, отримавши практично диктаторські повноваження. На чолі об’єднаних українських збройних сил 30 серпня 1919 року здобув Київ, однак вже наступного дня під тиском Збройних Сил Півдня Росії (ЗСПР) був змушений полишити місто.

За цих обставин багато уваги довелось приділяти й дипломатичній діяльності – переговорам з представниками Антанти, обміну в Румунії цукру на набої, пошукам підтримки в Польщі. Після укладення Варшавського договору з Польщею, українські війська разом з польською армією повели наступ на більшовиків і 7 травні 1920 року здобули Київ.

Подальша боротьба Симона Петлюри проти більшовиків була приречена на поразку. У жовтні 1920 року Польща уклала перемир’я з радянською Росією, тож війська УНР, які в листопаді 1920 року перейшли Збруч, було інтерновано. Петлюра тікає до Польщі, а вже потім – У Париж.

Там він намагається продовжити політичну та революційну діяльність. Там  він організував видання тижневика «Тризуб» і продовжував виконувати обов’язки голови Директорії УНР і Головного Отамана УНР. Жив Петлюра у Парижі дуже бідно. Обідав на 4 франки, постійно переїздив.

Там він і зустрів свою смерть.

Симон Петлюра був убитий 25 травня 1926 року Самуїлом Шварцбардом. Вважають, що той нібито був агентом ОДПУ, а помста є лише приводом. Сам Шварцбард у перших свідченнях французькій поліції розповідав, ніби лише чув про погроми від одновірців, коли в 1917 році їздив спільно з французькою військовою місією з Петрограду до Одеси. Про це, зокрема, свідчать публікації тогочасної французької преси: «Еко де Парі», «Парі-Міді» та інших.

Вбивство Симона Петлюри 25 травня 1926 року було представлено засобами масової інформації як акт справедливої помсти за масові вбивства євреїв в Україні. В результаті кілер ЧК Самуель Шварцбард не лише швидко вийшов на волю в ореолі героя-месника, але й надовго закріпив за Петлюрою та українським рухом тавро антисемітизму. Але, насправді Петлюра не був причетним до єврейських погромів. Про це пише історик, голова Українського інституту національної пам’яті, Володимир В’ятрович:

 – Ця історія настільки сподобалася чекістам, що випробувані тоді прийоми дискредитації і пришивання антисемітського ярлика стали одним із головних методів у боротьбі з українським національним рухом. Документи, які могли спростувати цей стереотип пильно приховувалася у їхніх архівах. В розділі “Джерела” ІП представляє один із доказів спростування міфу про Петлюру-антисеміта – звернення “До населення України” за підписом головного отамана військ Української Народної республіки.

Симон Петлюра був не менш вагомим політиком часів визвольних змагань УНР 1917 – 1921 років, ніж Михайло Грушевський, Володимир Винниченко чи Євген Коновалець. Але в історичній пам’яті українців закріпилися імена першого президента та письменника-соціаліста. Грушевського на грошах зображують, пам’ятники ставлять. На честь Винниченка вулиці називають. Симона Петлюру так палко ніхто впродовж української незалежності не увічнював. За 25 років головний отаман військ УНР удостоївся пам’ятника у місті Рівне та вулиці в Києві, яка веде до головного залізничного вокзалу столиці.

Зате от за статистикою запитів у мережі інтернет ім’я Симона Петлюри обганяє Грушевського та Винниченка, виходячи на рівень з Нестором Махном, але програючи Степану Бандері.

Наприклад, хрещений батько практичного українського анархізму Нестор Махно залишив про своє життя у Парижі аж 4 томи спогадів. Симон Петлюра, будучи журналістом та більш популярним політиком – жодної статті, жодної замітки. Тому завдання істориків та журналістів – досліджувати історію Симона Петлюри, писати про нього правду. Адже історія переконливо довела, що у збройній боротьбі за Українську державність він – Отаман number one.

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.