У 1935-1936 році в луцькому караїмському часописі «Karaj Awazy» опублікували кілька текстів з описом життя караїмської громади. Один із них – про сватання у караїмській громаді міста. Подаємо його у перекладі дослідника волинських караїмів Володимира Шабаровського.
Сергій Рудковський – представник міжвоєнної інтелігенції Луцька з середовища караїмської громади. Письменник і видавець, громадський діяч. Заснував луцький караїмський часопис «Сабах» («Ранок»), написав кілька десятків творів, учасник руху за відродження караїмської мови.
Караїмське сватання у Луцьку. Анімація Олександра Котиса
У Старому Луцьку молодь одружувалася за велінням серця, але й домовлялася з батьками. Якщо хлопець знав, що обраниця погодиться вийти за нього заміж, ішов до дівчини додому домовлятися. У такому разі брав 5–6 парубків, своїх найближчих друзів, і одного головного свата, одруженого, тому що не було заведено, щоб головний сват парубкував. За свата брали чоловіка справного, гарного і веселого. Прикрашали коні вишиваними хустками, підклавши їх під сідла, і в добру пору вирушали верхи в дорогу.
Діставшись до двору нареченої, здіймали шум, щоб почули господарі. Якщо дівчина хотіла вийти заміж за цього хлопця, виходила назустріч із відром, начебто напоїти коней. Це був знак, що сватання буде вдалим. Якщо хлопця не чекали і не хотіли, то замість дівчини назустріч йому виходив, так само з відром у руках, хтось із сім’ї. У такому випадку парубки швидко розверталися і їхали геть. Якщо сватався вдівець, він зі своїми друзями їхав не верхи, а на возі. Але повернімося до хлопця, якого зустрічає дівчина.
Гості злазили з коней і йшли до хати, а дівчина мерщій ховалася, де на думку спадало: в кімнаті, у ванькирі, у хліві або на горищі... Господар дому, посадивши товариство за стіл, починав розмову запитанням: який щасливий випадок привів дорогих гостей до його оселі? Головний сват, вживаючи веселих та дотепних слів, пояснював, що вони приїхали в пошуках, приміром, корони царя Соломона, голуба з Ноєвого ковчега чи золотої рибки з ріки-океану тощо.
Господар дому на ці слова в душі сміявся, але вдавав, що не розуміє, і запевняв, що в його домі такого «товару» немає. Головний сват цим словам не йняв віри і наказував кільком своїм людям перевернути хату і знайти згубу. Після цього розпочинався веселий, сповнений жартів пошук. Якщо дівчина попадалася хитра, хлопцям доводилося попотіти, аби знайти «золоту рибку».
Знайшовши загублений «товар», парубки з гамором приводили його до кімнати. Глава сім’ї робив робив великі очі, просив пробачити гріх і питав, у чиї руки має повернути «рибку». Сват показував, кому повертати. Всі жартували, що «рибка» хотіла втекти від молодечих «ворожих» рук, а тепер попалася… Після цього між сватом і батьком починалася відверта розмова.
Глава сім’ї казав, яке придане має дівчина, а головний сват оголошував суму калиму, який дасть молодий за наречену. Після закінчення розмови свати вдаряли по руках і молоді, зробивши те саме, вважалися зарученими. Друзі молодого, вийшовши на двір, на честь такої події починали стріляти з рушниць у повітря.
Жінки тим часом швиденько накривали стіл. Бенкет був недовгим, але гучним, з піснями і танцями. Після цього гості, покидаючи дім, намагалися продемонструвати майстерність у верховій їзді. Як було цього не робити, коли кожен караїм був вправним джигітом!.. «Золота рибка» разом із сім’єю виходила на двір провести гостей і оцінити вправність вершників. Потрібно було показати, хто чого вартий. Так і робили… Як птахи летіли молоді караїми. Ось перший… А ось другий його настигає… Ніхто не може вирватися вперед із цієї прудкої юрби… Усі тримаються одним снопом, як і все в Луцьку держиться разом!..
Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.
