Джерело: Район.Луцьк

У 1386 році, ставши королем Польщі, Ягайло переїхав до Кракова. Своїм намісником у Вільно він залишив брата Скиргайло. Натомість Ягайло подарував Вітовту міста Луцьк та Володимир-Волинський, найбільші на Волині, землі якої, ставши королем, він поспішив приєднати до Польщі.

Вітовт перевіз дружину і дітей з Гродно до Луцька, подалі від Скиргайло, якого дуже боялася Анна Святославна, оскільки під хмелем намісник часто погрожував перебити всю її сім'ю.

Крім двох маленьких синів, Івана та Юрія, яких народила йому княгиня Анна, у Вітовта була ще старша дочка Софія, народжена в шлюбі з першою дружиною, княгинею Марією Лукомською. Остання померла від післяпологової гарячки, і дівчинка з самого раннього дитинства виховувалася мачухою. На час переїзду їй було сімнадцять років.

Донька Вітовта по описах сучасників не була явною красунею. Навпаки, відзначали неправильні риси обличчя і, можливо, задовгі руки. Проте Софія була надзвичайно мила і чарівна. І задивляючись на неї, Вітовт думав про те, що любить цю дівчинку набагато більше своїх малолітніх синів і, напевно, не зможе змусити себе видати свою улюбленицю заміж проти її волі.

 

Вітовт та його дружинна Анна

 

Одного разу до Луцька прискакав на коні гонець. Як виявилось, з татарського полону, з Золотої Орди, втік юний син великого князя московського Дмитра Донського, Василь. Юнак провів серед невірних у полоні довгих три роки, адже був захоплений ханом в заручники, коли разом з московськими боярами він прибув до Орди, очолюючи посольство свого батька.

Щасливий випадок допоміг княжичеві здобути свободу. Але шлях його додому не був прямим і легким. Татари перекрили усі шляхи на Русь. Василь знайшов тимчасовий притулок в Молдавії, звідки через землі Великого князівства Литовського мав намір повернутися на батьківщину.

Дмитро Донський відправив з Москви бояр до Кракова, щоб, зустрівшись з Ягайло, вони домоглися від нього гарантії безпеки для сина Василя. А поки ті привезуть відповідь, великий князь московський просив Вітовта, якому вірив більше, ніж п'яниці Скиргайло, прийняти княжича в своєму замку. Вітовт не відмовив, бо сам був турботливим батьком.

Син Донського гостював у Вітовта в Луцькому замку лише кілька тижнів. Але і цього часу вистачило, аби помітити дочку свого господаря і закохатися в неї без пам’яті. Софія відповіла йому взаємністю. І перед самим від'їздом княжича молоді люди кинулися в ноги Вітовта, благаючи його благословити їх на шлюб.

Вітовт явно не очікував такого блискавичного розвитку відносин. Він аж ніяк не був впевнений в доцільності такого шлюбу і сумнівався, що великий князь московський дасть на нього свою згоду. Але Софія благала його, і батько благословив її вибір.

Турботливий Вітовт зауважив претенденту на серце Софії, що з майбутнім тестем краще не жартувати. Майбутнього зятя змусили дати слово честі, що тепер вже неодмінно одружується на Софії. У відповідь, син великого князя московського пообіцяв, що, повернувшись до Москви, негайно доб'ється благословення від свого батька і неодмінно надішле до Луцька сватів.

 

Василь І і Софія Вітовна. Зображення ХІХ ст.

 

Звістка про заручини Софії з Василем дійшла і до польського короля Ягайла. Останній вирішив, що за допомогою шлюбу Вітовт хотів отримати підтримку Москви для боротьби з ним. Вітовта викликали до Кракова. Король шаленів і хотів його бачити терміново.

Вітовт замість себе послав свого боярина Купку, який повинен був розповісти про раптову кохання Софії. За таку звістку, яка страшно розлютила короля, боярина кинули до катівны і тортурами спробували вибивали зізнання, що Вітовт ніби зрадив Ягайла. Вірний слуга не зізнався і помер в муках.

Вітовт дізнався про це, і його охопила лють. Він негайно виїхав в Гродно, де зібрав невдоволених політикою короля князів, бояр і дворян, і став розробляти з ними план виступу проти нього. Змовники вирішили захопити Вільно, де на той час був відсутній брат Ягайло – Скригайло, проте був інший, Корибут.

За задумом Вітовта, його випробувані воїни, таємно проникнувши в місто у десятку возів із дровами, вночі повинні були перебити охорону Корибута, заарештувати його і відкрити ворота для змовників. План захоплення зіпсував зрадник – Корибут дізнався про задум «Троянських возів». Людям Вітовта влаштували пастку і їм нічого не залишалося, крім як здатися без бою.

Вітовт, зібравши всю свою сім'ю, покинув Велике князівство Литовське. Він звернувся до магістра Ордена хрестоносців про допомогу. Переконливим в оповіданні Вітовта, мабуть, було лише одне – занепокоєння за долю доньки.

«Далі дитя моє, мою дочку, не дозволено мені було видати заміж за кого я бажав, боячись, щоб я таким чином не набув друзів і однодумців, хоча багато сусідніх князів просили її руки», – гірко скаржився утікач.

Вітовту запропонували умову: лицарі допоможуть, але члени його сім'ї житимуть в Ордені як заручники. Для того, щоб ще більше Вітовту руки, його рідних магістр Ордену розселив у різних фортецях: у разі, якщо князь зуміє організувати втечу для когось із них, його близькі, що містяться в інших місцях, будуть негайно вбиті.

Отже, три дорогі Вітовту жінки – його дружина, дочка і молодша сестра – потрапили в Кремітенський замок, а маленьких синів помістили у Кенігсберг, рідний брат Жигимонт і брат дружини Гліб були поселені в фортеці Мальборг.

Син великого князя московського Василь в цей час ламав голову над тим, як визволити з біди свою наречену. Вмираючи, батько благословив його на шлюб з Софією, і молодий одразу ж після похорону і закінчення терміну жалоби став збирати багаті дари для магістра Тевтонського ордену, щоб той дозволив Софії виїхати до нього.

Магістр зустрів бояр суворо. Він насилу дослухав до кінця їх прохання і навіть не глянув на запропоновані йому подарунки. Присутній на прийомі Вітовт пригнічено опустив голову, не сумніваючись, що зараз почує беззастережну відмову. Але сталося щось несподіване. Боярин Олександр раптом відв'язав від пояса свій маленький оксамитовий мішечок і зачерпнув рукою його вміст. У жмені у боярина виявились перли.

«Мій пан велів сказати тобі, магістр, – промовив боярин, – що він готовий заплатити за кожну сльозинку своєї нареченої, пролиту в твоїй неволі, перлиною…»

(Легенда з книги білоруської авторки Ірини Маслєніциної «По лицарських законах, Мінськ, 2001 р.)

Переклала Тетяна ЯЦЕЧКО-БЛАЖЕНКО

 

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.