Джерело: Волинська правда

Він був найвпливовішим магнатом і політичним діячем Речі Посполитої кінця XVI століття. Володіючи величезними земельними маєтками, містечками та містами, він сприяв заселенню прикордонних із “Диким полем”(як тоді називали великі території причономорських степів) земель та боронив їх від татарських нападів. Після згасання польської королівської династії Ягеллонів, він був одним із кандидатів на польську корону, а як Рюрикович, мав шанс претендувати і на те, щоби стати навіть московським царем.   Але в історію він увійшов як “некоронований король Русі” і як ревним поборник і оборонець Православ’я та українського народу, а також як засновник у своєму “родовому гнізді” академії, де була видана перша (однією книгою) повна Біблія церковно-слов’янскою мовою. Це був видатний державний і суспільний діяч України, якого шанують також в Білорусі, Польщі та Литві – Костянтин Василь Острозький (1526/27 – 1608).

Князь Костянтин Василь Острозький походив з відомого роду князів Острозьких, що у XVI-XVII стт. був чи не найвпливовішим у Великому Князівстві Литовському, а з 1569 р. – у Речі Посполитій. Згідно збережених донині історичних джерел, першим представником цього роду був сподвижник великого волинського князя Дмитра-Любарта  Данило Острозький (пом. 1366-70), що, власне і отримав у володіння ще в часи правління волинсько-галицьких князів Андрія і Лева ІІ місто Острог, де і збудував замок, що став “родовим гніздом” князів Острозьких. Згідно досліджень одних істориків, до прикладу нашого сучасника Леонтія Войтовича, Острозькі є скоріше за усе  Рюриковичами. Зокрема, цей же історик вважає, що Данило Острозький був сином князя Василька Романовича, що був сином Романа Даниловича – сина короля Данила Галицького (1238-1264) Таким чином, Данило Острозький виявляється правнуком видатного правителя Волинсько-Галицької Русі. Інші історики, зокрема, польський дослідник Юзеф Пузина, схиляються до думки, що  Острозькі належали таки до литовсько-руського князівського роду Гедиміновичів, і Данило був одним із онуків великого литовського князя Гедиміна – сином Наримунта Гедиміновича. А український історик ХІХ ст. Михайло Максимович стверджує про походження роду Острозьких від Турово-Пінських князів – теж Рюриковичів.

Зокрема, Данило Острозький, як сподвижник останнього волинсько-галицького князя Дмитра-Любарта, брав участь у боротьбі останнього із потугами польського короля Казиміра ІІІ Великого загарбати Волинь, також він був учасником битв литовсько-руських військ з лицарями Тевтонського ордену, а також відомої битви під Синіми Водами 1362 р. в якій литовсько-руське військо під проводом  великого князя литовського Ольгерда завдало нищівної поразки монголо-татарам.

Один із синів Данила, Федір (роки життя 1360-1440), ймовірно був учасником відомої Грюнвальдської битви  1410 р. коли об’єднані польське та литовсько-руське війська розгромили лицарів Тевтонського ордену. Також він підтримував князя Свидригайла Ольгердовича у його боротьбі за незалежність Русі-України, а в останні роки життя прийняв чернечий постриг у Києво-Печерському монастирі. Він був канонізований і шанується Українською Православною Церквою як святий преподобний Феодор князь Острозький.

Видатним діячем Великого Князівства Литовського був і правнук св. Феодора Острозького – Костянтин Острозький (1460-1530), батько Костянтина Василя. Він, в 1497-1500рр., а також з 1500 р. до смерті був Великим гетьманом Литовським, і увійшов в історію як борець із татарами, чиї набіги спустошували українські землі та покровитель Православної Церкви і руської (української) культури.

Костянтин-Василь Острозький народився у 1526, або 1527 році і був молодшим сином князя Костянтина від його другого шлюбу  із княгинею Олександрою Слуцькою. Хрещений був він під іменем Василій, а згодом вже почав носити ім’я свого славетного батька Костянтин. Після смерті батька у 1530 р. виховувався матір’ю у Турові.

Василь отримав гарну освіту, тим більше, що на той час Острог, стараннями його батька вже  перетворися на центр руської (української) культури. З 1540-х років він і почав в офіційних документах іменувати себе батьковим ім’ям “Костянтин”. У 1544 р., у 18-річному віці Костянтин Василь розпочав, як лицар-шляхтич, військову службу під проводом маршалка (призначуваного великим князем правителя) Волинської землі князя Федора Сангушка. У 1550 р. молодий князь почав і політичну кар’єру, коли Великий князь Литовський дав йому посаду маршалка Волині і старости Володимир-Волинського. З 1559 року і до смерті Костянтин Василь був і Київським воєводою.

Земельні володіння князів Острозьких були величезними. Зокрема, князь Костянтин Василь Острозький володів успадкованими від батька землями на Волині, в Галичині, на Поділлі та Київщині, а сам він набув власності і над маєтками в Чехії та Угорщині. Під його владою перебували більше сотні міст та містечок, тим більше, що сам князь був засновником багатьох з них, зокрема у південній Київщині та на Поділлі. Ці терени він також активно боронив від татарських нападів. До слова, князь Острозький міг в найкоротший термін зібрати 15-20-тисячне військо, що складалося з його власних бояр та спадкової шляхти  – васалів князів Острозьких. Фактично, князь Костянтин Василь Острозький, станом на другу половину XVI ст., був другим після короля землевласником Речі Посполитої.

Сама ж Річ Посполита, як державне утворення, постало внаслідок Люблінської унії 1569 р. , що поєднала в одну державу Польське королівство та Велике Князівство Литовське. Отож, варто зауважити, що князь Острозький, як найпотужніший із литовсько-руських магнатів, тоді, фактично був провідником Русі (України та Білорусі) та був першим серед  литовсько-руських православних магнатів, що підписали цю унійну угоду.

У 1572 р. помер польський король Сигізмунд ІІ Август, що був останнім представником династії Ягеллонів. Зі згасанням династії припинилася у Речі Посполитій і класична спадкова монархія, адже відтоді короля почали обирати на т.з. Елекційних сеймах.  Отож, тоді Костянтин Василь Острозький був одним із кандидатів на польську корону. Тоді, до слова,  секретар папського нунція у Варшаві вважав, що на боці князя дві переваги: по-перше, він був найзаможнішою людиною держави, по-друге, його всі шанували як людину розсудливу й гідну, єдине, що стояло на заваді, як наголосив нунцій — князь був «русином і вождем схизматиків (православних)».  Так чи інакше, а звання “некоронованого короля Русі” князь Костянтин Василя Острозький від сучасників тоді таки отримав.

Друга половина ХVI століття була цікавим і доленосним часом в історії України та Української Православної Церкви.

На жаль, тогочасна православна ієрархія перебувала у стані занепаду, єпископську посаду можна було просто купити чи отримати як нагороду за службу у  польського короля. Отож, справу захисту Православної віри взяли на себе монастирі, нижче духовенство і сам церковний народ – це була доба масового заснування православних церковних братств.

Князь Костянтин Острозький, як ревний і глибоко віруючий православний (до слова, у перший тиждень Великого посту він замикався у Дубенському монастирі, де вбраний у простий одяг віддавався суворому посту і молитві), не міг стояти осторонь цих процесів.

Так, в 1576 р. в Острозі був заснований культурний осередок, а в 1578 р. тут постала “Слов’яно-греко-латинська школа” – перший вищий навчальний заклад в історії України, відомий також як Острозька академія. До цього закладу князь-меценат запросив багатьох відомих тодішніх вчених Православного Сходу . Таким чином, навколо князівської резиденції в Острозі утворився гурток (академія) слов’янських та грецьких учених, публіцистів теологів та богословів, до якого входили Герасим Смотрицький, Василь Суразький, Христофор Філалет (Мартин Броневський), Емануїл Ахіллес, Лука Сербин, Кирило Лукаріс (майбутній Олександрійський та Константинопольський патріарх), Никифор Парасхес Кантакузен, Клірик Острозький, Зизаній Тустановський, Дем’ян Наливайко. За сприяння Костянтина Василя Острозького в Острозі була зібрана велика бібліотека, яка включала в себе грецьку та західноєвропейську богословську літературу, передруки античних творів, словники, космографії, граматики та інші видання.

До Острога запросив князь і вигнаного з Москви першодрукаря диякона Івана Федорова для облаштування в князівській резиденції друкарні. Тут були видрукувані більше 20 видань, серед яких була і відома Острозька Біблія, що побачила світ у 1581 р. Це була перша повна друкована Біблія церковно-слов’янською мовою.

Варто зауважити, що це була перша друкована Біблія в усьому православному світі (перша така рукописна Біблія з’явилася у 1490 р. в Новгороді стараннями архієпископа Геннадія).  До того часу книги Священного Писання писалися і друкувалися окремо як Євангеліє, Апостол, Псалтир, тощо,  не лише для богослужбового вжитку, але і для приватного читання.   Отож, видання Острозької Біблії стало епохальною подією не лише в історії українського і вселенського Православ’я, а й історії української, а й  слов’янської культури,та загалом християнської  цивілізації.

Важливим осередком освіти і православної духовності став і Дубенський Свято-Хрестовоздвиженський монастир. Дізнавшись про аскетичне життя і глибоку віру насельника Угорницького Спасо-Преображенського монастиря в Галичині ієромонаха Іова (Заліза), князь Острозький, що був патроном розташованого на його землях Дубенського монастиря, запросив подвижника стати намісником – ігуменом цієї обителі.  Той погодився і в 1580 р. очолив монастир. Саме тоді, під керівництвом енергійного і освіченого настоятеля у монастирі провадилася величезна духовно-просвітницька діяльність, видавалася духовна та полемічна література.

Втім талановитий ігумен бажав все ж подвижницького життя подалі від суєти мирської, чому і віддалився згодом до Свято-Успенського монастиря на горі Почаївській. А був це ніхто інший як найбільший святий землі Волинської преподобний Іов ігумен і чудотворець Почаївський.

Тим часом, у Речі Посполитій з’явилися, на запрошення ревного католика короля Сигизмунда ІІІ Вази єзуїти. Отож, богословську полеміку захисникам Православ’я пером і словом довелося вести не лише із протестантами, як здебільшого було до того часу, але і з католиками.

У 1577 р. єзуїт Петро Скарга видає авторську полемічну богословську працю “Про єдність Церкви Христової під одним пастирем і грецьке від неї відступництво”, в якому відстоює католицьке вчення про папське верховенство у Вселенській Церкві. Цікаво, що свою працю Скарга присвятив нікому іншому як найбільшому захиснику Православ’я і покровителю Української Церкви князю Костянтину Василю Острозькому.

До слова, думка про можливу унію з Римом не була спочатку чужа для князя, який вважав був, що таким чином можна було б покращити стан Руської Церкви. Але князь мав на увазі “чесну унію”, тобто об’єднання Римо-Католицької та усієї Східної Православної Церков. Мав відбутися, говорячи сучасною мовою, богословський діалог та відновлення єдності Східної і Західної Церков де Київська Митрополія виступала б як  складова Константинопільського Патріархату, до якого вона тоді належала, як частина усієї Східної Церкви.

Відповідні бесіди князь вів, до слова з папським нунцієм, а також з самим королем Стефаном Баторієм. Це відбувалося як раз наприкінці 1570-х поч. 1580-х рр., коли князь водночас вів широку просвітницьку діяльність спрямовану на підтримку та піднесення авторитету  Православної Церкви. Мрії і проекти князя про відновлення єдності Церков так захопили були папського нунція Болон’єта, що той навіть звернувся до короля Стефана Баторія із пропозицією… запросити Константинопільського патріарха переселитися зі Стамбулу на почесне проживання у Львові чи Вільні. Звісно ж, за умови унії з Римом.

Але згодом князь Острозький  розчарувався у цій справі. Напевно, було це зумовлене тим, що еклезіологічне (еклезіологія -наука про Церкву) та канонічне бачення римо-католицької сторони передбачало беззаперечне визнання Східною Церквою папського верховенства та тих деяких догматів Римо-Католицької Церкви, які відкидає Православна Церква, і які складають і дотепер відмінність католицького і православного віровчень (Filioque, вчення про чистилище, ін.). А підпорядкування папі, як “виправлення, – за словами П. Скарги, “грецького відступлення від єдності Церкви” із визнанням папського верховенства було несумісне із православною еклезіологією та канонікою взагалі.  Таким чином, князь став палким противником усіх уніональних потуг.

Тим часом, 20 жовтня 1592 року король Сигізмунд III Ваза видав князю Костянтину Василю Острозькому привілей виступати захисником прав Руської Церкви і висувати кандидатів на вакантні єпископські кафедри. Князь, своєю чергою, посприяв, щоби на Володимир-Волинську кафедру був призначений колишній сенатор Адам (у чернецтві Іпатій) Потій. Єпископ Іпатій (Потій) був освіченим і не схожим на більшість тогочасних архієреїв, що дбали лише про власне збагачення, але в глибині душі він був прихильником римо-католицького вчення і відповідної унії з Римом. На свій бік Іпатію вдалося схилити ще кількох єпископів, зокрема, Луцького Кирила (Терлецького) та самого Київського митрополита Михаїла (Рогозу). Своєю чергою, князь Костянтин Острозький категорично, як і маси українського та білоруського православного народу та духовенства,  був проти унії як віросповідної “капітуляції” перед Римом, та прямого підпорядкування Київської Митрополії папі Римському.

Тому усі унійні приготування 1594-1595 рр. проходили, по-можливості, потайки  від князя. Єпископи тримали свої приготування у таємниці, виключаючи  з переговорів широкі кола духовенства та мирян, що і стало однією з головних причин зростання спротиву планам ієрархії. Це, однак, не перешкодило усім єпископам на соборі 21(12) червня 1595 прийняти остаточне рішення про унію та делегувати двох своїх представників  – єпископів Іпатія (Потія) й Кирила (Терлецького) для її укладання в Римі. Там після докладного перегляду укладених цими архієреями догматичних “Артикулів” і визнання віри, яке було складено посланцями від імені всієї ієрархії за формулою, виробленою Тридентським собором, 23 грудня 1595 папа Климент VIII прийняв руських владик з їх духовенством і вірними в лоно Католицької Церкви. Про що офіційно оголошувалося у виданій того ж дня апостольській конституції Magnus Dominus et laudabilis nimis. Папські документи свідчать, що відповідно до посттридентської еклезіології, поширеної у Римській курії, ця унія не розглядалася як об’єднання двох окремих Церков, а як “примирення і навернення руських єпископів до Католицької Церкви” після “засудження й відкинення єресей, помилок і схизм”. Тобто Руська Церква не вважалася помісною Церквою, а, радше, сукупністю окремих єпископів та вірних, приєднаних до Римської Церкви. Ця обставина також неабияк спричинилася до зміцнення  православної опозиції проти такої унії.

Своєю чергою, князь Костянтин Василь Острозький 25 червня 1595 р. уклав листа-відозву до усіх православних людей Литви і Польщі із різким засудженням дій проримськи налаштованих архієреїв.

“Якщо татарам, іудеям, вірменам та іншим в нашій державі зберігаються, без усякого порушення, їх закони, то тим більше нам – істинним християнам буде збережений наш закон, якщо тільки ми поєднаємося разом і будемо єдині. А я, як до цих пір  упродовж усього часу мого життя служив працею і маєтностями моїми непорочному закону Святої Східної Церкви, у примноженні св. писань та книг, та інших благочестивих речей, так і до кінця, за допомогою Божою, присягаю служити усіма силами на користь моїх братів – правовірних християн, і хочу, разом зі всіма вами – правовірними, стояти у благочесті, доки вистачить сил”,  – такими словами завершується цей маніфест князя.

Усі ці події, як відомо, завершилося двома церковними соборами, що відбулися у 1596 р. в Бресті Литовському. На першому з них була ухвалена, на вищеописаних догматичних умовах, зі збереженням візантійського обряду і церковно-слов’янської богослужбової мови, відома Брестська унія, а на другому – православному унія з Римом була відкинута та засуджена. Унію, відповідно, прийняли Київський митрополит Михаїл (Рогоза) та більшість єпископату, православними лишилися два архієрея – єпископ Львівський Гедеон (Балабан), що спочатку брав активну участь в уніональних перемовинах, а згодом відмовився від ідеї унії, та Перемишльський єпископ Михаїл (Копистенський). На православному ж соборі були представлені широкі кола православної шляхти, кліриків та міщан, особливо були активними, звісно, братства.

У підготовці та проведенні православного собору князь Острозький взяв неабияку участь. Для охорони його учасників він доправив до Бреста 200 чоловік власного війська із гарматами. Також він налагодив контакти із магнатами-протестантами, які, і до цих подій скаржилися на релігійні утиски. Отож, православні і протестанти узгодили при нагоді об’єднувати зусилля при  відстоюванні релігійної свободи в Речі Посполитій.

З того часу і до своєї смерті у 1608 р. князь Костянтин Василь Острозький усіляко підтримував Православну Церкву.

Власне, усі ці його заслуги перед Православ’ям, із заснуванням Острозької академії включно, “золотими літерами” увійшли в історію українського і вселенського Православ’я. Із вдячністю згадуються нащадками і його заслуги перед українською культурою та Україною взагалі.

Видатний український історик Михайло Грушевський назвав діяльність князя Костянтина Василя Острозького “першим національним відродженням України”.

До слова, на Помісному собору УПЦ КП, який відбувся у 2008 р. князь Костянтин Василь Острозький був канонізований – причислений до лику святих і шанується відтоді  як святий благовірний князь Костянтин Острозький.

Але не був князь щасливий у сімейному житті, не в особистому плані, але як православний. Його син Януш, ще в 1579 р. стає римо-католиком, що стало причиною глибокого конфлікту з батьком. І так сталося, що він був останнім представником князівського роду Острозьких по чоловічій лінії.

А онука видатного князя, дочка ще одного його сина Олександра Анна Алоїза, вийшовши заміж за великого гетьмана Литовського Яна Кароля Ходкевича, підпала під вплив єзуїтів і стала ревною католичкою. Вона сприяла заснуванню в Острозі в 1624 р. єзуїтьської колегії, що була створена саме на противагу православній Острозькій академії, яка тим часом все більше занепадала, і в 1636 р. припинила своє існування.

Анна-Алоїза подбала про зведення для Острозького єзуїтського колегіуму величних споруд і костелу. В середині 90-х рр. XVIII ст. ці будівлі стали  вже православним Спасо-Преображенським монастирем і першим осередком заснованої у 1796 р., стараннями православного єпископа Варлаама (Шишацького) (тоді ще вікарія Мінської єпархії, що в 1799 р. став правлячим архієреєм Волинської єпархії) православної Волинської духовної семінарії. Ось така от історія…

Стосовно політичної складової діяльності князя Костянтина Василя Острозького, слід зауважити, що він був аристократом Речі Посполитої, що апріорі робило його  противником козацько-селянських повстань, які як раз почали відбуватися наприкінці XVI ст.

Загалом, ставлення князя до українського козацтва було більше позитивним, оскільки він розумів важливе стратегічне значення Запорозької Січі як форпосту проти турецько-татарської небезпеки. Чому князь і намагався підтримувати з козаками партнерські стосунки, зокрема, приймаючи їх на службу.

Разом із тим, у 1578 р. за наказом короля Стефана Баторія очолив невдалий каральний похід супроти Війська Запорозького Низового.

На початку 1590-х років К. В. Острозький вороже поставився до назріваючих козацьких заворушень, які загрожували розгалуженим земельним володінням князівського роду. Під час козацького повстання Криштофа (Христофора) Косинського у 1591—1593 рр., незважаючи на ряд невдач, військо, зібране Костянтином Острозьким, у вирішальній битві під П’яткою завдало нищівної поразки повстанцям.

Разом із тим тогочасний історик Симон Пекалід в хвалебній поемі «Острозька війна» засвідчив м’яке ставлення Костянтина Острозького до переможених. Князь  тоді обмежився лише вимогою публічного покаяння і присяги козацького ватажка перед родом Острозьких. Цікаво, що сам Криштоф Косинський (згідно з тогочасними джерелами) був родичем князів Острозьких.

Рішуче виступив князь проти повстання Северина Наливайка у 1594—1596 . Польський дослідник Вєслав Маєвський вказує на свідчення С. Наливайка від 9 квітня 1597 року, що ніби князь Острозький мав з ним якійсь контакти з намірами рокошу (офіційне повстання проти короля, на яке мала право шляхта для захисту своїх прав і свобод), що сумнівно. Самого Наливайка князь тоді характеризував як заколотника і розбійника, тим більше що в 1596 р. повстанці спустошили його маєтки. Разом із тим, цікаво, що по тому князь захищав людей, пов’язаних з повстанням, а весною 1596 року в його ескорті були відверті симпатики Наливайка. Можливо, це було пов’язано із тим, що козацький рух після Брестської унії 1596 р. все більше почав позиціонувати себе із захистом не просто козацьких вольностей та бути виявом, в часі повстань, соціального протесту закріпаченого селянства, а із захистом усього українського народу.

Цікаво, що не ставши польським королем, князь Костянтин Василь Острозький у 1598 р. після смерті московського царя Федора І Івановича,  міг претендувати, як споріднений з північною (московською) гілкою Рюриковичів і на московський престол.

Князь Костянтин Острозький безперечно – колоритна і видатна постать в історії не лише України, а й  Східної Європи загалом. Не став він ні польським королем ні московським царем, а залишився навіки “некоронованим королем Русі-України”, видатним волинянином і великим Українцем.

 

---