П’ятниця – добра нагода вдало завершити робочий тиждень. Так само вважають класики європейської літератури, яких оцінив час. Вони приїхали до Луцька, щоб розслабитися і ще раз на цьому світі дозволити собі невелику порцію алкоголю. Кожен вподобав свій напій.
Тепер вони усі зібралися в одному місці, тут, і хочуть поділитися враженнями про проведений час. Та чи письменники самі пережили в Луцьку такі події, чи просто надихнулися і написали ці уривки, ніхто вже сказати не може.
Еріх Марія Ремарк, «Три товариші»
На щастя, Фред був хлопець розумний. Замість носити ром маленькими наперстками, він поставив мені одразу добрячу склянку. Отож йому не треба було бігати туди й сюди, і тому не так було помітно, скільки я п'ю. А пити треба було, бо інакше як же позбутися цього задушливо важкого настрою.
- Чи не взяти вам ще мартіні? - запитав я у дівчини.
- А що це ви там п'єте?
- Це - ром...
Вона подивилась на склянку.
- Ви ж це й тоді пили...
- Так, - відповів я, - здебільшого я його й п'ю.
Вона похитала головою.
- Не можу собі уявити, щоб воно було смачне...
- Чи воно смачне, я й сам не знаю. Вона глянула на мене.
- Нащо ж ви його тоді п'єте?
- Ром... - почав я, зрадівши, що знайшов тему, на яку я можу говорити. - Ром не дуже-то розбирають, чи він добрий, чи ні. Це не просто собі напій, це скоріше друг. Друг, з яким легше жити на світі. Він змінює світ. А для цього ж і п'ють... - Я відсунув склянку. - Але ж чи не замовити мені для вас ще мартіні?
- Краще вже рому, - сказала вона. - Треба ж і мені його покуштувати...
Умберто Еко, «Маятник Фуко»
Я спробував залізти в шкуру Бельбо, який, пишучи, судомно курив, пив і оглядався навколо. Я пішов до кухні, щоб налити собі останню краплю віскі і, спираючись об спинку стільця, поклавши ноги на стіл, почав пити маленькими ковтками (хіба не так робив Сем Спейд – ні, мабуть, ні, може, це був Марлов?), окидаючи поглядом кімнату. Книги були занадто далеко, і я не міг розібрати назв на їх ребрах.
Я востаннє ковтнув віскі, заплющив очі, знов розплющив їх. Переді мною – гравюра XVII сторіччя. Це була типова розенкройцерівська алегорія того періоду, багатого на закодовані послання в пошуках членів Братства. Очевидно, вона зображала Храм Рози і Хреста, і видно було вежу з банею, відповідно до іконографічної моделі доби Відродження, християнської та єврейської, за якою Єрусалимський Храм відтворювали на зразок мечеті Омара.
Август Стріндберг, «Червона кімната»
Фальк розповів про свою дружину, про те, який він до неї добрий, пожалівся, яка духовно вбога його робота, як глибоко він відчуває брак освіти, як він зіпсував собі життя, а випивши десяту чарку лікеру, звірився Левінові, що, власне, повинен був присвятити себе духовному санові, авжеж, стати місіонером. Левін розповів про свою покійну матір, про її смерть і похорон, про зневажене кохання і, врешті, про свої релігійні погляди, «про які будь з ким не заводять мови».
Минула перша година, потім друга, а вони все говорили, поки Нюстрем солодко спав, поклавши руки й голову на стіл. Контора тонула в хмарі тютюнового диму, що притьмарював світло газових ламп; сім свічок у семисвічнику догоріли, і на стіл страшно було глянути. То тут, то там лежали перекинуті чарки, скатертина була залита пивом і засипана попелом із сигар, на підлозі валялися сірники. Крізь віконниці вже пробивалося ранкове світло, довгими променями пронизуючи тютюновий дим і виписуючи кабалістичні знаки на скатертині між двома захисниками віри, що ревно поліпшували аугсбурзьке сповідання.
Ярослав Гашек, «Пригоди бравого вояка Швейка»
Тим часом м’якосердий пан, який повірив у безневинність Швейка, заплатив за нього в канцелярії штраф і забрав Швейка з собою до ресторану третього класу, де почастував пивом. Довідавшись, що всі документи й військовий залізничний квиток Швейка лишились у надпоручника Лукаша, пан великодушно дав йому п’ятірку на квиток і на дальші витрати в ресторані.
Прощаючись, він довірчо сказав Швейкові:
— Ну, вояченьку, якщо потрапите в полон до росіян, привітайте від мене броварника Земана із Здолбунова (ідеться про двоюрідного брата луцького пивовара Вацлава Земана, – ХЛ), моє прізвище ви вже собі записали. Та будьте розсудливі й довго на фронті не затримуйтесь.
— Про це не турбуйтеся, — відповів Швейк. — Побачити якісь чужі краї, та ще й на дурняка, завжди дуже цікаво.
Швейк залишився за столом сам-один і поволі пропивав п’ятірку благородного добродія.
Луї-Фердінан Селін, «Подорож на край ночі»
Ми, нагодовані й ситі, — щоправда, самим духом, — і далі липнули до подушок та фраз, досить-таки приголомшені спільною спробою дати нам щастя; ми найщиріше, найревніше і взагалі най-най силкувались робити все можливе, аби кожен відчув утіху; виставляли все, що мали дивовижного в собі та у світі, щоб нарешті й наш сусіда скористався миттю й признався, що шукав саме цього і тепер захоплюється нами, що бозна-скільки років йому бракувало тільки нас, аби почутися нарешті щасливим, і то назавжди! Що нарешті тільки тепер ми відкрили йому сенс життя! Віднині він усім розповість, що вже знає, навіщо живе на світі! Треба випити ще по чарці й відзначити цю велику радість, і нехай їй не буде кінця-краю! Нехай ніколи не розвіються чари товариського спілкування! А надто хай не буде вороття до тих страшних часів, коли ще не було дива, коли ми не знали одне одного, коли ще не сталося такої благословенної зустрічі! Надалі тільки разом! Нарешті! Назавжди!
Сам я ощадив бажання спати й беріг його для ночі. Тривоги, що їх залишив по собі день, дуже часто не дають заснути, і, коли щастить заспокоїтись, коли ще спромагаєшся відчувати насолоду сну, треба бути несосвітенним дурнем, аби розтринькувати її на нікчемну попередню дрімоту. Все для ночі — таке моє гасло! Щохвилини треба думати про ніч.
Іван Франко, «Основи суспільности»
Подали вкінці вечерю, і гумор молодих людей зараз піднявся о цілу октаву. Розмова оживилася, почались жарти і сміхи, навіть Адась повеселів, хоч щохвиля якось боязко позирав довкола, немов дожидаючи от-от якоїсь неприємної вісті. Після вечері внесли цілу батерію бутельок, і Адась, попросивши Тадзя, щоби на кілька хвиль заступив місце господаря, перепросив гостей, що на хвилечку вийде, бо має одно пильне діло. Гості навіть не дуже звернули увагу на його вихід.
П’ють паничі, забавляються. Шумить вино в головах, лунає їх голосний спів, і з кождою хвилею живіші, голосніші їх стають розмови. Дим від сигар синявими клубами стоїть під стелею, два лакеї Адасеві раз у раз відкорковують бутельки та наливають чарки.
– Як же ж ви тут жиєте, в тій пустині? – обзивається пан Калясантий до одного з лакеїв. – Від села далеко, служниці – якісь старі баби, невже так без молодих дівчат обходитеся?
– Радимо собі, як можемо, прошу ясневельможного пана, – відповів лакей, усміхаючись широкою усмішкою.
Томас Манн, «Будденброки»
У його вдачі з’явились дивні риси, якісь химери, що навіть у нього самого викликали подив і невдоволення. На відміну від людей, що самі не грають ніякої ролі, а прагнуть тільки нишком, непомітно спостерігати інших, він не любив, коли світло було в нього за спиною, не любив лишатися в затінку й дивитися, як інші рухаються, діють у яскравому освітленні. Навпаки, він волів, щоб світло сліпило йому очі, а люди, публіка, на яку він мав справляти враження ввічливого співрозмовника, чи енергійного купця й поважного голови фірми, чи громадського оратора, губилася в затінку невиразною масою.
Тільки це давало йому почуття відокремленості і впевненості, оте сліпе сп’яніння «грою», з допомогою якої він досягав успіхів. Так поступово саме цю п’янку гру йому стало найлегше витримувати. Коли він, з келихом вина у руці, стояв за столом і, люб’язно всміхаючись, наголошуючи кожен вдалий вислів вишуканими жестами, веселив і вражав усіх дотепним тостом, то здавався давнім Томасом Будденброком, хоч який, був блідий; та куди важче було йому володіти собою в хвилини мовчазної бездіяльності. Тоді його посідала гнітюча втома, затуманювала очі й відбирала в нього владу над м’язами обличчя і всього тіла. Його опановувало єдине бажання: піддатися тій млявій розпуці, тихенько піти додому й покласти голову на прохолодну подушку.
Любіть Луцьк і споживайте в міру!
Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.
