Джерело: Фонд Ігоря Палиці «Новий Луцьк»

Нині так багато говорять про патріотизм. Особливо в цей непростий час, коли йдеться про єдність держави. Так символічно на будинках українців вітер колише рідні два кольори – блакитний і жовтий.

У однієї з луцьких сімей теж на балконі прапор. Для них він означає дуже багато: і  щемне, і патріотичне, і не дуже приємне. Вони знають ціну почуттям.

Тарас і Ольга Сироватки познайомилися під час навчання у Млинові, обоє опановували фах ветеринара. Тарас родом із Луцька, Ольга ж народилася у Криму, хоча виросла у Березному.

Оля сподобалася Тарасові своєю балакучістю. У шлюбі вже десять років. Найбільша їхня радість – двоє діток: Максимко та Надійка.

«Людина, кажуть, бідна. Я щось бідності тієї не відчуваю. Моє багатство – це діти. Так, може, фінансово бідний, але загалом… Аби було здоров’я. Як дітей поряд нема, то мені здається, що чогось бракує», – ділиться чоловік.

Донедавна сім’я жила як усі – тихо, спокійно. Звісно, не без труднощів, бо ж мешкають у трикімнатній квартирі трьома хоч рідними, але різними сім’ями. Не нарікали, але було до чого прагнути. На жаль, усі плани «підкоригувала» неоголошена війна. Тарас потрапив в АТО під час другої хвилі мобілізації.

«Спочатку були в Сумській області. Як нас набирали, то казали, що тих, у кого є двоє-троє дітей, інваліди, то далі Волині не відправлятимуть. На той момент наша 51-ша бригада була в АТО. Але потім подумали: якщо росіяни підуть у Білорусь, то буде проблема. Нам сказали, що наш штаб буде в Ратному і там нас розкидають по кордону. Не думалося, не гадалося, а вийшло, що ми поїздом виїхали у Сумську область спочатку, півтора місяця постояли там, а потім потрапили у Дебальцеве…» – пригадує лучанин.

Найважче виявилося пояснити дітям, куди зник тато.

«От старшому вже можна пояснити, він розуміє – хлопець є хлопець, а донечці важко пояснити. Навіть коли я приїздив додому на вихідні, коли нас, бувало, відпускали, то напрочуд важко було пояснити, що тато служить в армії. Казав, що на роботу їду надовго, у відрядження. Бо коли одного разу сказав, що в армію, то дитину не могли заспокоїти. Кричала біля дверей «Тату!», півночі не спала. А вже як доня дзвонила, то не смів зізнатися, що на війні. Питає, де я, то кажу – на роботі. Годину говорить зі мною, не хоче прощатися», – розповідає чоловік.

Як приїхав із фронту, то дітлахи Тараса спершу й не впізнали, почали плакати. Увесь чорний був.

«Одяг згорів. У ванній відкисав дві години, поки відмив увесь той бруд», – говорить він.

Тарасові пощастило: коли снаряд влучив у барак, де він на ту мить перебував, його не зачепило. Втратив речі, але лишився живий. Контузія – то «квіточки» порівняно із тим, що могло би бути. І вже тут, удома, збагнув, що його чекає ще одна війна.

«Він у списках є, але чомусь вважається добровольцем. Проте Тарас не доброволець. Чомусь саме так написали. Щоправда, його брат пішов добровільно, а мій чоловік мобілізований. І тепер маємо такі труднощі із документами, пільгами», – бідкається дружина Ольга.

«Не можу домогтися пільг на комуналку. Єдине – наші дітки у дитсадку і школі мають харчування безплатне. Попри те, що документи у мене не готові. Це приємно», – каже Тарас.

Після контузії  Тараса Сироватку мали б комісувати, та неочікувано 17 серпня 2015-го йому прийшла ще одна повістка.

«Вірите, хочеться назад туди. Може, це видається дивним, але потяг є. Наче сумління якесь тягне тебе думками на фронт… У багатьох же є діти. І тому так образливо за хлопців, коли чуєш із телебачення, що нема кому заміняти. До речі, на наш під’їзд було 70 повісток. Тільки троє з’явилися у військкомат», – каже чоловік.

Дзвінок психолога до сім’ї Сироваток був і несподіваним, і приємним. Уже й раніше їх запрошували на консультації, щоб допомогти, але все було ніколи. Хоча потребу відчували.

«Адреналін зашкалює, а жити хочеться. Уже коли додому приїхали, тоді всі відсипалися, поверталися до звичного життєвого ритму. Найбільше лякало – то кулька лусне дитяча, то салюти. А ще став боятися у ліфті їздити. І від грози дуже моторошно», – зізнається Тарас.

Сім’я  Сироваток – учасники проекту Фонду Ігоря Палиці «Новий Луцьк» психологічного сімейного відпочинку. Упродовж трьох днів вони активно відпочивали на базі теремнівського маєтку.

«Мене перевіряли за тестом Фрейда, просили, щоб уявив собі густий-густий туман, крізь який нічого не видно, і що я там побачу, що буду робити. Я написав, що буду стояти, перечекаю, поки туман розсіється. А потім розшифровують і виявляється, що це тест про ставлення до смерті. Психолог каже, що я спокійно це сприймаю, буду чекати її. Ось так…» – ділиться Тарас Сироватка.

Така реабілітація – це неабияка підтримка і для дружини Ольги.

«Коли його не було, то я посеред ночі могла не спати, а блукати по хаті…», – додає жінка.

Усупереч пережитому, ця сім’я вірить в те, що все буде добре, незважаючи ні на людську підлість, ні на байдужість. Вони знають, що недарма вивісили прапор України на своєму балконі.

«Вважаю, що людяність виявляється у доброті та чесності. Це головне. І бачу, що добрі люди справді є. Як почалася у нас війна, то ще більше добрих людей виявили себе. Не всі, правда. Мабуть, є й такі, що бояться бути добрими або ж не хочуть… Але добре, що ми маємо змогу бачити, хто є хто», – висловився Тарас.

 

Підпишіться на «Хроніки Любарта» у Facebook та Вконтакті.